Розмов удвох не буває. Так чи інакше всі людські бесіди відбуваються в присутності іншої сторони – Бога. Прості побутові розмови у щоденному плануванні дня часто стають цікавішими за якісь прочитані або написані тексти. Ці думки стала підґрунтям нової книги молодої поетки з Києва Богдани Матіяш.
«Розмови з Богом» критики назвали «найгучнішим поетичним виданням минулого року».
У наш час спостерігаємо ГЛИБОКУ МОРАЛЬНУ КРИЗУ СУСПІЛЬСТВА, з якою, як показала практика, не можна впоратися в законодавчому порядку. Тим більше що сама мораль – це поведінка, регульована совістю, а остання має на увазі певні константи добра та зла. У зв’язку з цим зростає роль релігійних організацій у підтриманні морального рівня соціуму. Актуальність цієї роботи полягає в необхідності розробки стратегії зв’язків із громадськістю (англ. public relations, скор. PR) християнських Церков України. Даний процес вимагає постійних інвестицій, підготовки професійних кадрів, централізації ідеологічного апарату, висунення речників і «корпоративних героїв», підтримання контактів зі світськими журналістами (бажано впливовими), орієнтації церковної діяльності на інтереси цільової аудиторії.
Як правило, конфесійна преса насвітлює підтримку Церквами «груп ризику» – лікарень і реабцентрів для бездомних, наркоманів, ВІЛ-інфікованих – а ФІЗИЧНИЙ СТАН «БЛАГОПОЛУЧНИХ» ГРОМАДЯН лишається без уваги. На нашу думку, цей принцип успадковано від традиційної світської медицини. При цьому помічаємо дві крайності: позицію деяких християнських Церков – прибічників аскетичного способу життя, які наголошують на другорядності піклування про тілесні потреби, й погляд світських лікарів, які діагностують хворобу, як правило, без урахування психологічних і духовних аспектів особистості. Водночас зафіксовано постійний ріст психосоматичної патології, яка, згідно прогнозу Гарвардської медичної школи, на 2020 рік має зайняти друге місце в списку поширеності захворювань. У пошуку збалансованої позиції християнської періодики України щодо комплексного підходу до
Початок тут
5.11.07. САВЧЕНКО – БАЛАКЛИЦЬКОМУ
1. Ще раз про терміни: «інославіє» — вказує на віросповідання, термін «секта» вказує на структуру, а також ставлення до основної культуротворчої релігії. ?Тоталітарна секта? — вказує на позбавлення свободи думки, волі, право на незгоду, навіть обмеження фізичної свободи членів, комерційну експлуатацію рядових членів як основну мету існування секти, радикальне протиставлення себе решті суспільства.
2. З приводу небіблійних елементів у православ’ї, то я таких не знаходжу. Натомість знайдіть у Біблії поняття ”замісна жертва”, яким оперують протестанти і адвентисти зокрема, знайдіть щось про 1844 рік, пророцтва про Міллера як обновителя церкви і т.п.
АКТУАЛЬНІСТЬ даної статті зумовлено особливим місцем соціальної тематики в християнській періодиці України. З одного боку, Конституція України утверджує відокремлення Церкви од держави, а з іншого боку, суспільство чекає на конкретні кроки Церкви щодо розв’язання суспільних проблем, навіть закидаючи їй устами світських медіа ігнорацію нагальних питань сьогодення. У служінні тих протестантських Церков, які декларують свою аполітичність, одним із головних напрямів суспільної активності є соціальна діяльність – перш за все доброчинство.
МЕТА роботи – вивчити механізми формування і підходи до розв’язання соціальних проблем, пропонованих адвентистською періодикою.
ЗАВДАННЯ розвідки – проаналізувати
Кінець XX початок XXI ст. характеризується появою фільмів, у яких виразно простежується релігійна проблематика. Завдяки масштабним і вдалим PR-акціям, вони часто демонструються в кінотеатрах, по телебаченню, успішно реалізовуються в магазинах та на ринках. Але чи справді існує попит і чому на такого роду роботи? Яке середовище зародження релігійних кінофільмів і що спричинює їх появу? Які саме духовні проблеми у них порушуються? Чи здатні ми оцінити фільми з морально-етичної точки зору за їх наслідками у свідомості й підсвідомості масового глядача? На ці та інші запитання дослідження будемо шукати відповіді, застосовуючи методи теоретичного аналізу культурологічної й релігійної літератури, якісний та кількісний аналіз результатів практичних досліджень релігійної проблематики і сучасного кіно.
Чи є історія літератури історією хвороби? Відповідь на це запитання, як на мене, криється в тому, хто є автором тієї літератури і, відповідно, її історії.
Костянтин Москалець, сучасний український літературний критик, есеїст, поет і прозаїк одну зі своїх статей назвав так: „Історія літератури не є історією хвороби”. Відносячи себе до класицистичного напряму літератури і будучи апологетом неокласиків, він уважає себе їх продовжувачем.
Та чи існує альтернативного шляху розвитку літератури, і що найважливіше – паралельного, приміром, тим же послідовникам неокласиків? Найпереконливішим доказом позитивного ствердження даної тези є перехід модерної літератури на рейки постмодернізму. Особливу увагу хочу звернути на його психопатологічний дискурс, який розпочався якраз у часи зародження і розквіту „здорової” літератури (уточнення: ненародницької), до якої зараховуються ті ж таки неокласики.
Але якщо порівняти, для прикладу, таких представників неокласицизму, як Микола Зеров та Максим Рильський із „тихим модерністом” (за висловом К. Москальця) Володимиром Свідзінським та сюрреалістом Богданом-Ігором Антоничем, а потім провести паралель із сучасними поетами Григорієм Чубаєм та Костянтином Москальцем, з одного боку, і Сергієм Жаданом та Юрієм Андруховичем, з іншого