АКТУАЛЬНІСТЬ даної статті зумовлено особливим місцем соціальної тематики в християнській періодиці України. З одного боку, Конституція України утверджує відокремлення Церкви од держави, а з іншого боку, суспільство чекає на конкретні кроки Церкви щодо розв’язання суспільних проблем, навіть закидаючи їй устами світських медіа ігнорацію нагальних питань сьогодення. У служінні тих протестантських Церков, які декларують свою аполітичність, одним із головних напрямів суспільної активності є соціальна діяльність – перш за все доброчинство.

МЕТА роботи – вивчити механізми формування і підходи до розв’язання соціальних проблем, пропонованих адвентистською періодикою.

ЗАВДАННЯ розвідки – проаналізувати

Кінець XX початок XXI ст. характеризується появою фільмів, у яких виразно простежується релігійна проблематика. Завдяки масштабним і вдалим PR-акціям, вони часто демонструються в кінотеатрах, по телебаченню, успішно реалізовуються в магазинах та на ринках. Але чи справді існує попит і чому на такого роду роботи? Яке середовище зародження релігійних кінофільмів і що спричинює їх появу? Які саме духовні проблеми у них порушуються? Чи здатні ми оцінити фільми з морально-етичної точки зору за їх наслідками у свідомості й підсвідомості масового глядача? На ці та інші запитання дослідження будемо шукати відповіді, застосовуючи методи теоретичного аналізу культурологічної й релігійної літератури, якісний та кількісний аналіз результатів практичних досліджень релігійної проблематики і сучасного кіно.

Чи є історія літератури історією хвороби? Відповідь на це запитання, як на мене, криється в тому, хто є автором тієї літератури і, відповідно, її історії.

Костянтин Москалець, сучасний український літературний критик, есеїст, поет і прозаїк одну зі своїх статей назвав так: „Історія літератури не є історією хвороби”. Відносячи себе до класицистичного напряму літератури і будучи апологетом неокласиків, він уважає себе їх продовжувачем.

Та чи існує альтернативного шляху розвитку літератури, і що найважливіше – паралельного, приміром, тим же послідовникам неокласиків? Найпереконливішим доказом позитивного ствердження даної тези є перехід модерної літератури на рейки постмодернізму. Особливу увагу хочу звернути на його психопатологічний дискурс, який розпочався якраз у часи зародження і розквіту „здорової” літератури (уточнення: ненародницької), до якої зараховуються ті ж таки неокласики.

Але якщо порівняти, для прикладу, таких представників неокласицизму, як Микола Зеров та Максим Рильський із „тихим модерністом” (за висловом К. Москальця) Володимиром Свідзінським та сюрреалістом Богданом-Ігором Антоничем, а потім провести паралель із сучасними поетами Григорієм Чубаєм та Костянтином Москальцем, з одного боку, і Сергієм Жаданом та Юрієм Андруховичем, з іншого

Початок тут.

13.09.07. САВЧЕНКО – БАЛАКЛИЦЬКОМУ.

«Христос посеред нас!

Високоповажний пане Максиме!

Дуже вдячний Вам за розгорнуту і обґрунтовану відповідь, було дуже цікаво читати думки переконаного християнина-адвентиста. Приємно вражений Вашим глибоким проникненням у біблійне богослов’я, хоч мені важко з Вами погодитися з більшості питань.

Генрих Иоганнович Лебсак – знаковая фигура в Истории Церкви Адвентистов Седьмого Дня в России. Он один из первых, принявших адвентистскую весть на территории царской России из ее граждан.

НАЙПЕРШИМ ПРИВАТНИМ ЖУРНАЛОМ УКРАЇНСЬКИХ АДВЕНТИСТІВ Є ЛЬВІВСЬКИЙ РІЧНИК «МОЯ НАДІЯ».

Він також є першим україномовним органом АСД, що друкується на території України. Довгий час лишався й єдиним часописом українських АСД, друкованим рядовими вірянами українською мовою.

Фіксуємо з’яву альтернативи – україномовної молодіжної газети «Флеш.ка» (Київ, вересень – жовтень 2007), однак, зрозуміло, тут висновки робити передчасно.

Учасники:

Сергій Савченко, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, документознавства Національної Металургійної академії (м. Дніпропетровськ), віруючий Української Православної Церкви (Московського Патріархату).