Я народився і виріс у християнській родині. Але, маючи постійний вибір в житті між добром та злом, починав думати, чому я живу так, що як жити інакше?

Я народився та виріс у маленькому селі Черповоди Черкаської області. Мої батьки прийшли до Бога, коли мені було всього 5 років. На той момент я не розумів, що це таке — як може п’ятирічна дитина розібратися в таких глибоких питаннях? Батьки навчали мене біблійним принципам, возили до церкви, разом молилися, але я не міг зрозуміти, навіщо це все. Навіщо витрачати час на молитви, якщо, здається, ніхто їх не чує? Навіщо ходити до церкви, де всі навколо байдужі? У мене не було відповіді на ці питання.

Декілька думок про неповороткий традиціоналізм («православ’я») у богослужінні Адвентистів сьомого дня, яке робить перебування на служінні важким і нудним і змушує жадати скорішого повернення додому, та спочинку (з повним шлунком від смачних суботніх страв).

По-перше: 3,5-4 години адвентистського богослужіння забагато, якщо орієнтуватися на класичну академічну годину в 45 хвилин для кожної частини. Виходить, що залишок – близько 2 годин – це допоміжні частини, які просяться до скорочення.

1. Моє походження

Я народився у не зовсім звичайному промисловому місті, яке має цікаву назву «Кривий Ріг». Моє місто славиться трьома моментами: залізна руда, наркоторгівля та бандитизм. Мої батьки не були одружені та не жили разом, тому, по факту, я байстрюк. Також, мої батьки не були дуже релігійними людьми. Батько був більш схильний до православ’я ніж мама, але все одно він не був дуже поглиблений у вчення православної церкви. З десяти років я сирота і, нажаль, про батьків знаю не дуже багато чогось. Після смерті батька, я виховувався сестрою, яка старше мене на тринадцять рокі і взяла наді мною опіку. З нами ще жив мій старший брат і ми утрьох жили до мого повноліття.

Я з міста Покровськ, це Донецька область. На жаль, коли в нашу країну прийшла війна, ми в перший тиждень вирішували, виїжджали чи ні. Вибухи були ще від нас далеко, ми їх трошки чули. Наші чоловіки, мій чоловік, мій брат, чоловік моєї сестри – вони їздили до гарячих точок як волонтери, допомагали людям та вивозили їх. Тому ми там присутні були і все це переживали.

Розповідає військовослужбовець Великої Британії, адвентист сьомого дня. 

Мій візит в Україну відбувся 28 лютого 2022 року, коли ми з групою військових отримали завдання вирушити до України, оскільки вже тоді сталося повномасштабне вторгнення.

У Києві розташовувалися активи Великої Британії, які потрібно було вивезти назад до нашої країни, адже їхня безпека була під загрозою. Через вторгнення не було прямих авіарейсів до Києва, тож нам довелося летіти до Жешува, що в Польщі, а потім їхати дорогою до України. Це було доволі проблематично.

Розповідає Микола Василенко, адвентистський пресвітер, місто Суми.

Упродовж багатьох років Микола Василенко служив та й продовжує служить Господу. Він був пресвітером у різних громадах міста Суми, допомагав у їхньому заснуванні, брав активну участь у проведенні євангельських програм, виконував обов’язки диякона, учителя суботньої школи.

Довгий час Микола разом зі своєю дружиною проводив у себе вдома домашню церкву.