«Одіссея» Крістофера Нолана — негеройська історія про цінність і ціну цивілізації. Негеройська не тому, що Одіссей позбавлений героїзму. Він, безумовно, герой, але зовсім не супергерой. Його вчинки часто вимушені, помилкові або злочинні, а їхні наслідки неможливо просто залишити позаду.
Ця історія ставить питання про межі людської агресії. Коли необхідно воювати, а коли — стриматися? Де закінчується самозахист і починається завоювання? Якою мірою людина відповідає за те, до чого її нібито примусили обставини?
Нолан не пропонує простих відповідей. Саме ці дилеми й становлять зміст фільму. Здатність усвідомлювати їх, сумніватися у власній правоті та обмежувати себе постає однією з головних ознак цивілізованої людини.
Повернення, яке не завершує мандрівку
Навіть фінал не дає Одіссеєві остаточного спокою. Він повертається на Ітаку, але не залишається там, щоб мирно дожити віку. Після розправи над женихами він вирушає у вигнання — цього разу разом із Пенелопою.
У цьому є своя романтика: тепер дружина подорожуватиме з ним. Водночас рішення означає, що повернення додому не відновило колишнього життя. Одіссей забирає свій дім із собою і стає справжнім кочівником. З огляду на його вік, нова подорож уже не обов’язково передбачає ще одне повернення.
На Ітаці залишається Телемах — новий правитель, який має розпочати з чистого аркуша. Звісно, ця чистота умовна: він також брав участь у кровопролитті. Проте батько бере відповідальність на себе, ніби намагається відокремити майбутнє сина від власного минулого.
Чи можливе таке відокремлення? Чи можна завершити цикл насильства, просто передавши владу наступному поколінню? Фільм залишає ці питання відкритими.
Війна, яка не закінчується перемогою
Більшість ситуацій, у які потрапляють Одіссей та його супутники, спочатку не є військовими. Це зустрічі, пошуки їжі, спроби знайти прихисток або домовитися. Самого Одіссея, здається, вже мало цікавлять завоювання. Він утомився від війни.
Його болісні спогади та провали пам’яті можна прочитати як образ воєнної травми. Що здатне допомогти ветеранові: забуття чи пригадування? Спокута чи виправдання? Повернення до минулого чи остаточний розрив із ним?
Фільм є виразно антивоєнним. Він руйнує спокусу «маленької переможної війни»: короткий тріумф обертається війною, яка залишається в душах, серцях, долях назавжди.
Уся історія — про шрами. Єлена, заради повернення якої воювали, постає скаліченою бранкою Менелая. Агамемнон повертається переможцем, але гине від руки Клітемнестри, яка мститься за принесену в жертву доньку. Перемога не повертає ані любові, ані довіри, ані права безтурботно жити далі.
Одіссей поступово усвідомлює: повернутися, просто відчинивши ногою двері власного дому, неможливо. За час його відсутності змінилися і дім, і близькі, і він сам.
Загроза ззовні та насильство всередині
Водночас цивілізація не може дозволити собі цілковитої беззахисності. Над нею нависає загроза, у фільмі пов’язана з народами моря.
Проте тут виникає ще одна неоднозначність. Міф, нестійка пам’ять і травмована свідомість героя не дають упевненості, що небезпеку можна чітко винести за межі власного світу. Можливо, образ чужих орд приховує небажання впізнати завойовників у самих собі.
Греки також грабують, руйнують і вбивають. Де тоді проходить межа між цивілізацією та варварством?
На історичному тлі Катастрофи Бронзової Доби взаємне виснаження міст і держав прочитується як шлях до спільної вразливості. Намагаючись перемогти одне одного, вони руйнують світ, який мав би захищати їх усіх.
Тому цивілізація тут — постійна праця над обмеженням сили. Не можна захоплювати все, що здатен захопити. Не можна руйнувати лише тому, що цього хочеться або це вигідно.
Табу як здатність стриматися
Однією з центральних тем стає табу — заборона, яка має зупинити людину навіть тоді, коли інстинкт і ситуація підштовхують її діяти.
Найочевидніший приклад — худоба бога Сонця. Супутники Одіссея знають про заборону, але порушують її. Їхній апетит виявляється сильнішим за здатність зважати на наслідки.
Подібний мотив виникає й раніше, під час зустрічі з Кіркою (латинська версія імені — Цирцея). Там Одіссей рятує команду й дає їй наступний шанс. Однак порятунок не означає, що його супутники навчилися себе обмежувати.
Сам Одіссей також помиляється. Фільм не вибудовує послідовної схеми, у якій розумний герой завжди чинить правильно, а нерозумні супутники завжди винні. Проте здатність героя зупинитися, подумати, прочитати знак і відкласти негайне задоволення бажання раз у раз стає умовою виживання.
Не напасти, коли можеш напасти. Не вбити, коли можеш убити. Не взяти бажаного з міркувань, вищих за власну потребу. Так у фільмі проступає цивілізованість — як торжество розуму над інстинктом і тиском обставин.
Ціна обов’язку
Цивілізація також є тягарем. Вона вимагає праці, дисципліни, обов’язків і жертв. Її правила можуть захищати людину, але можуть і примушувати її до участі в руйнуванні.
Обставини залучення Одіссея до війни порушують болісне питання: хто має йти воювати, а хто може залишитися? До чого зобов’язане мирне життя, збережене чужою участю у війні? Як повинні поводитися ті, за чию безпеку заплатили інші?
У фільмі свободу одіссеєвого вибору обмежує загроза його синові. Але навіть така необхідність не скасовує ціни подальших учинків.
Із цим пов’язана тема пам’яті про загиблих. Як їх ушанувати? Відповідь Одіссея зводиться до необхідності вижити.
Тут важливе саме спільне виживання. Пам’ять не повинна перетворюватися на вимогу нескінченно множити смерть. Живі мають дозволити собі жити – словами Одіссея, “ми вшануємо пам’ять про загиблих тим, що виживемо”. Для мене це одна з найважливіших позитивних думок фільму.
Торгувати чи грабувати?
Межа між торгівлею та грабунком виявляється тривожно тонкою. Боротьба за торговельні шляхи переходить у війну, а прохання про їжу — у примус.
Військові зустрічають цивільних, маючи цілком зрозумілу потребу: вони голодні. Але задоволення цієї потреби чужим коштом може позбавити засобів до життя тих, хто ще мить тому не мав стосунку до їхньої біди.
Чи голод виправдовує насильство? Чи достатньо сказати, що іншого виходу не було? Де закінчується влада обставин і починається особиста відповідальність?
Фільм постійно повертається до цих питань. Воля богів, необхідність і людський вибір переплітаються так, що жодне пояснення не звільняє героя від сумніву.
Почути Іншого
Одіссей прагне говорити й розуміти. Його мандрівка — це низка зустрічей з Іншим: чужинцями, чудовиськами, богами, померлими.
Він намагається почути навіть спів сирен — пройти через небезпечний досвід і вижити. У зустрічі з Кіркою його рятує готовність розпізнавати знаки та шукати порозуміння.
Особливо показовий епізод із Поліфемом. У Гомера кіклоп від початку розмовляє з прибульцями. Одіссей апелює до закону гостинності, а Поліфем свідомо його відкидає. Осліплення кіклопа стає способом урятуватися з пастки.
У Нолана відчуття цієї зустрічі інше. На перший план виходить вторгнення непроханих людей у чужий простір. Поліфем залишається небезпечним людожером, але сама сцена змушує придивитися й до поведінки прибульців.
Особливо важливий момент, коли безпосередню небезпеку вже, здавалося б, подолано, а агресія триває. Навіщо Одіссей пускає стрілу в Поліфема, коли він і його команда уже покинули печеру? Коли самозахист перетворюється на помсту, а жертва на агресора?
Здивування супутників, коли з’ясовується, що кіклоп (варвар?) здатний говорити, на мить відкриває можливість контакту іншого ґатунку. Проте діалогу у фільмі так і не відбувається. Екшен замінює порозуміння. Протагоністи прямують на кораблі, де у відкритому морі на них очікує помста Посейдона.
За межами виживання
Одіссей не обмежується бажанням урятувати тіло. Він намагається зрозуміти світ і придумати власне життя.
У ньому поєднуються воїн, пірат, підприємець і дослідник. Це суперечлива людина, яка здатна і руйнувати, і пізнавати. Його розумність не робить його невинним, але дозволяє змінюватися.
Саме тому йому співчуваєш. Він намагається не лише дістатися додому, а й зрозуміти, ким повернеться і чи можливе для нього повернення взагалі.
Очікування царя
Нарешті, у фільмі можна побачити христологічний мотив. Він виникає в образах самотнього страждання Одіссея, його виснаженого тіла під час дрейфу на дошках у морі, боротьби й заклику з боку Каліпсо перестати боротися й довіритися долі.
Це асоціація, а не пряме ототожнення героя з Христом. Ще виразніше вона проступає в очікуванні повернення Одіссея його нечисленними вірними людьми на Ітаці.
Вони очікують правителя, який відновить справедливість і покладе край сваволі.
Однак Нолан знову ускладнює цю надію: відновлення порядку супроводжується кров’ю, а повернення не приносить остаточного миру. Навіть переможець мусить обмежити себе й піти. Перемігши женихів, Одіссей зі стрілами у спині не сідає на трон, а лягає на коліна Перелопи, як Ісус на колінах Марії у “Пієті” Мікеланджело.
Цивілізація в цій історії залишається незавершеною працею: стримувати насильство, керуватися відповідальністю і примножувати не владу і ресурси, а життя.