Рецензія на книгу «Churches in the Ukrainian Crisis» Krawchuk A. Churches in the Ukrainian Crisis / A. Krawchuk, T. Bremer. — Palgrave Macmillan, 2016. — 243 с.

«Churches in the Ukrainian Crisis» – одна з небагатьох комплексних наукових праць, присвячена релігійному виміру подій, що відбувались з Майдану і до російської військової агресії(2014). Книга складається з десяти статей, що охоп­люють історичний контекст, розвиток православної церкви та автокефалії, складні процеси формування церков­ної ідентичності, інтерпретації природи конфлікту та шляхи до релігійної єдності. В даній рецензії хочу розповісти свої враження про основні розділи та власну оцінку цього видання.

Авторами першого розділу стали експерти з історії християнства в Україні. Томас Бремер викладає «Історич­ний фон релігії в Україні» з описом впливів Річі Посполитої, Австрійської та Російської імперій на світогляд православних, греко-католиків і римо­католиків. Докладно розглянуто, як у XX столітті після Української революції почалися перші спроби створити незалежну Українську православну церкву (УПЦ), яка в короткий період перебувала під покровом державної влади, а згодом стала жерт­вою радянських репресій і припинила існування у 1936 р. Також описано долю Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яку більшовики ліквідували в 1946 р., через що віряни змушені були перейти в підпілля до часів Перебудови. Текст Бремера демонструє важливість плюралізму релігійної думки на теренах України для розуміння церковного ландшафту сучасності.

Наступна стаття Юрія Аввакумова «Українські греко-католики: минуле й сьогодення» звертає увагу на ідентичність УГКЦ, що поєднує православну українську спадщину з католицькою належністю до Риму. Особливо слушно підкреслено, що ця «релігійна граничність» (ecclesiological liminality) водночас була джерелом інтелектуального пожвавлення й суспільної активнос­ті в Галичині.

У другій частині під загальною темою «Православна ав­токефалія в Україні» два автори розглядають канонічні та історичні засади незалежного українського православ’я. Пол Брусановський у статті «Автокефалія в Україні: канонічний вимір» досліджує еволюцію поняття автокефалії з перших століть християнства й до XIX ст. У тексті чітко окрес­лено складнощі визнання автокефалії: від потреби наявності мінімум двох консенсусних синодів інших автокефальних цер­ков до політичного тиску з боку Москви.

Альфонс Брюнинг у статті «Православна ав­токефалія в Україні: історичний вимір» порівнює росій­ські й українські історіографічні рекон­струкції спад­щини Київської Русі та її церковного розділення у Москві й у Києві. Особливо цікавою є частина про Флорентійську унію (1439) та Берестейську унію (1596), що дали різ­ні моделі міжцерков­ного об’єднання й глибоко вплинули на подальшу самоідентифікацію православних регіо­нів.

Третя частина книжки «Формування української іден­тичності: роль церков у соціально-політичній кризі» й «Досвід однієї парафії» досліджує, як церкви реагували на Майдан і початок російської агресії. Надія Кочан у тексті «Фор­мування української ідентичності» показує, що після 2013–2014 рр. поступово відбувався перехід від «етнічного» націоналіз­му до «цивільного» (громадянського): доки раніше церква часто була знаряддям утвердження етнічних інтересів, після Євромайдану вона почала наголошувати на цінностях демократії, прозо­рості влади, соціальної єдності. Авторка вживає поняття «соціальний капітал» і пояснює, що під час революції церкви виконали роль «транспортних артерій» для кампаній солідарності й гуманітарної допомоги. Окремо підкреслено місцеві ініціативи: Лідія Лозова в розділі «Досвід однієї парафії» детально описує, як парафія у селі Лишня (Київська область), попри внутрішню поляризацію, самоорганізувалась і створила «Ковчег» – освітній та соціальний центр, який ініціював збір допомоги на фронт. Це вже не пасивні «служби милосердя», а активна громадянська участь, сповнена релігійного сенсу, власне приклад «цивільного націоналізму».

У розділі «Російська православна церква й криза в Україні» Михайло Суслов досліджує багаторівневу інтерпретацію війни, яку продукував РПЦ після анексії Криму та початку гібридної війни на сході. Він вказує на три шари аналізу: а) «уні­версальна» (російська) позиція РПЦ, яка заперечує право Києва на автокефалію і вважає всі «єресі» (включно з УГКЦ) «західними агентами»; б) спроби офіційних представників шукати «єдину концепту­альну базу» для пояснення «гібридної» агресії, підкрес­люючи роль «аморальності» Заходу й захист «православних цін­ностей»; в) блогери й «громадські богослови», які зображували війну як похід «християн проти агентів Заходу», застосову­ючи апокаліптичні образи.

Кирило Говорун у статті «Інтерпретуючи „Русс­кий мир“» досліджує, як богословське поняття «Русский мир» обґрунтовує імперську стратегію Кремля: відпра­цювавши концепт «захисту православ’я від безбожного Заходу», РПЦ стала правою рукою російської влади. Автор доводить, що протистояння між Києвом і Москвою — це не просто зіткнення цивілізацій (як це формулював Хантінґтон), а суперечність між «радянським» (авторитарним) менталітетом й «цивільним суспільством» як відповіддю на виклики сучасних християнських цінностей.

Останні дві статті присвячені постмайданівським перспек­тивам православної самоідентифікації та міжконфесійній взаємодії. Андрій Кравчук у розділі «Переосмислення православ­ної ідентичності після Майдану» виокремлює п’ять принципів, над якими мислителі УПЦ МП працювали відразу після Революції Гідності: 1) переосмислення поняття «Православ’я як державницької ідеології» на користь «православ’я як служіння народові»; 2) перехід від «канонічної залежності» до «патріаршої відповідальності за мир і справедливість»; 3) заклик до «цивілізованої дискусії всередині церкви» замість «затвердження московських авторитетів»; 4) пошук «спільного коріння з Київською церковною спадщиною»; 5) утвердження «екуменічної відкритості» до інших протестантських і католицьких спільнот. Ці принципи не призвели до миттєвого створення єдиної церкви, але стали підґрунтям для міжконфесій­них контактів та ініціатив.

Катерина Боек в «Україні після Майдану: екуменізм проти релігійних репресій» аналізує, як під час і після Майдану всі конфесії публічно підтримали ідеї демократизації. Проте в окупованому Криму й на частині Донбасу окупаційна влада наклала суворі обмеження на свободу віросповідання: наприклад, звинуватила протестантів у «екстремізмі», а УГКЦ і ПЦУ — у «ультранаціоналістичних» мотивах. Водночас у вільній Україні розпочався новий етап співпраці: об’єднані ініціативи щодо допомоги переселенцям із зони АТО, молебні за мир на Євромайдані, звернення до міжнародних організацій із закликом не ігнорувати постраждалі церкви.

На мою думку, серед позитивних рис роботи можна виділити:
Системність і комплексність. Дослідження всебічно аналізує релігійний компонент кризи 2013–2016 рр. Усі автори — від істориків до богословів та політологів — надають повноцінну картину того, як церкви вплинули на суспільно-політичну ситуацію, яким чином саме релігія вплинула на масові протести й формування національної ідеї.

Різнопланові перспективи. У виданні присутні теологічний аналіз (Брусановський), історіографічна та пам’ятко­знавча інтерпретація (Брюнинг), соціологічні «зрізи» на парафія­льному рівні (Лозова), а також екуменічне бачення (Кравчук, Боек).

У підсумку, «Churches in the Ukrainian Crisis» це важливе академічне дослідження що демонструє, яким чином релігійні інституції та богословські наративи стали важливою частиною суспільних протестів, сприяли демократичним ідеям та підтримали суспільний спротив у часи Євромайдану. Книга демонструє, що теологічні баталії довкола автокефалії не були суто церковним питанням, а глибинно перепліталися з політичними й історичними наративами, відображаючи боротьбу за духовну й національну ідентичність. Водночас міжцерковний діалог і екуменічні ініціативи виступали не лише як спроби побудови спільного майбутнього всередині України, але й як жести політичної солідарності з європейськими партнерами.

Книга вдало поєднує історичні  та теологічні дослідження, дозволяючи читачеві побачити основні виклики українського православ’я після розпаду імперій. Водночас автори ілюструють, як церкви намагалися створити «нову церковну реальність» в умовах гібридної війни, коли релігія й національна свідомість стали взаємопроникними феноменами. У цілому, «Churches in the Ukrainian Crisis» — це фундаментальне видання, яке дає необхідний інтелектуальний інструментарій для дослідження взаємодії релігії, ідентичності й політики в сучасній Україні.

Виконала Яна Самойленко