Рецензія на «Том 1. Адвентисти сьомого дня: від локальної групи до всесвітнього руху» З дисципліни: Християнські мас-медіа

Студентки 2 курсу, групи ЗПС-23 Береснєвої Анастасії Олександрівни

Історія Церкви Адвентистів сьомого дня в Україні: у 3-х т. / редкол. В. В. Куриляк (голова), М. П. Костюк, В. А. Шевчук. Т. 1: Адвентисти сьомого дня: від локальної групи до всесвітнього руху / за ред. М. П. Костюка. — Київ: Дух і літера, 2021. — 276 с.

Коротке резюме з прочитаного матеріалу

Книга «Історія адвентизму в Україні. Том 1» має на меті показати, як зародилася і розвивалася Церква Адвентистів сьомого дня — спочатку як невелика група в США, а згодом як міжнародна християнська спільнота. Автори детально пояснюють формування основних доктрин, структури управління церкви, а також показують, як адвентисти реалізовували себе через місіонерську діяльність, освітні ініціативи, медицину та соціальну участь.

Тема, яку розглядає книга, є досить актуальною. Релігія, попри процеси секуляризації, залишається важливою частиною суспільного і культурного життя, зокрема в Україні. До того ж, адвентистська церква бере активну участь у таких важливих сферах, як освіта, охорона здоровʼя та соціальні проєкти. Ще один важливий аспект — це те, що історія адвентизму в українському контексті майже не була комплексно висвітлена до цього часу. Тож книга не тільки інформативна, а й заповнює певну прогалину в науковій літературі.

Після ознайомлення з першим томом цієї збірки я можу сказати, що вона справді вартує уваги не лише як наукове джерело, а й як текст, що викликає особисті роздуми. Найперше, що мені сподобалось — це чітка структура. У книзі два великих розділи: перший присвячений формуванню самої церкви, її віровчення і організації; другий — тому, як адвентисти реалізовують свою віру на практиці: у місіонерстві, освіті, медицині та соціальному служінні. Такий поділ зробив читання логічним і послідовним. Кожен розділ написаний окремим автором, але відчувається єдність стилю.

У 1 розділі про передумови виникнення Церкви АСД  особливо цікавою для мене була частина, присвячена причинам виникнення адміністративної структури Церкви АСД. Раніше я не замислювалась, що навіть у релігійній спільноті організаційний хаос може бути серйозною проблемою. Автор наводить цитату Еллен Уайт, яка прямо говорить про небезпеку самовільної проповіді: «Люди, чиє життя не характеризується святістю і які непридатні для того, щоб проповідувати істину для теперішнього часу, приходять на духовну роботу, не отримавши визнання церкви та її керівників. У результаті руйнують єдність і настає хаос». Це допомогло мені зрозуміти, що створення організаційної структури було не просто питанням порядку, а способом зберегти чистоту віровчення й уникнути фанатизму. Також запам’яталась відвертість Джеймса Уайта, який визнавав складність цього процесу: «Ми, здавалося, продиралися крізь хащі невизначеності в питаннях організації». Мене вразило, як навіть у духовній сфері потрібне лідерство, стратегія та відповідальність, щоб уникнути “хащ невизначеності” й рухатись уперед як церква.

У розділі Р. Орловського про становлення теологічних доктрин. Було дуже пізнавально побачити, як після «великого розчарування» 1844 року поступово формувалося адвентистське вчення, зокрема доктрина про небесне святилище. Я ніколи раніше не задумувалась, що ця ідея виникла не одразу, а була результатом глибоких досліджень і різних поглядів серед перших адвентистів. Наприклад, саме Хірам Едсон 23 жовтня 1844 р. пережив досвід, який привів його до висновку, що очищення святилища відбувається не на землі, а в небі. Орловський зазначає, що пізніше Джеймс Уайт і Джозеф Бейтс відстоювали цю позицію, спираючись виключно на біблійні тексти, зокрема на Послання до євреїв 8:1-2 і Об’явлення 15:5. Мені сподобалась думка, що “домінуючим поглядом суботніх адвентистів була ідея про те, що Небесне святилище було реальним храмом у Новому Єрусалимі”. Це змусило мене більше цінувати, наскільки глибоко і серйозно наші піонери підходили до формування доктрин, не просто приймаючи віру, а шукаючи біблійне підтвердження кожного елементу віровчення.

Одним із моментів, який мене особливо зацікавив, став внесок адвентистів у медичне служіння. У розділі, присвяченому охороні здоров’я, В.В. Куриляк показує, як адвентистська медицина — з простих клінік — перетворилась на глобальну мережу лікарень. Проте важливо, що це не просто благодійність чи допомога хворим, а богословськи усвідомлене служіння. Як зазначає автор, «медична діяльність адвентистів є частиною місіонерської стратегії церкви». Цей підхід мені дуже близький, бо я теж переконана, що справжня віра завжди має виявлятися в діях — особливо у співчутті й турботі про інших.

У четвертому розділі праці М. А. Балаклицький зосереджується на актуальних і часто дискусійних питаннях, що стосуються практики та соціальної позиції Адвентистської церкви. Автор показує, як Церква формує офіційну позицію через рішення Генеральної Конференції, що відображає прагнення до єдності серед культурно й соціально різнорідних членів. Особливо цінним є підкреслення балансу між вірністю біблійним принципам і відкритістю до нових викликів сучасності, що робить адвентистське віровчення динамічним та гнучким. Розгляд таких тем, як гомосексуальність чи рукопокладення жінок, демонструє готовність Церкви відповідати на складні моральні питання з позиції біблійної віри й пасторської чуйності.

Загалом, книга «Історія Церкви АСД в пострадянських країнах» справила на мене враження не лише як інформативне, а й як достатньо об’єктивне дослідження. Так, автори, здебільшого, займають позицію «всередині» церкви, однак вони не уникають болючих або контроверсійних тем. Наприклад, у розділі Балаклицького порушено питання про альтернативну військову службу та виклики у стосунках із державою. Це демонструє чесність підходу — автори не ідеалізують, а показують реальну церкву, з її внутрішнім розвитком і боротьбою.

Також мене вразив розділ, де йдеться про теологічний перехід суботніх адвентистів від концепції «зачинених дверей» до розуміння відкритої місії. Це не лише богословський момент, але й поворотний пункт в ідентичності церкви. Публікації Еллен Уайт, Джеймса Уайта, а також видавнича діяльність адвентистів у 1849–1852 рр. свідчать про переосмислення місії: із закритості на зовнішній світ — до активної євангелізації, що вилилася навіть у створення власної друкарні. Зокрема, запуск газети Present Truth, а згодом Advent Review and Sabbath Herald був не просто інформаційним кроком — це стало частиною стратегії поширення трьохангельської вістки. Незважаючи на брак ресурсів, ці зусилля зуміли об’єднати розпорошених міллеритів і привабити нових послідовників. Навіть скепсис опонентів (“Вам знадобиться 144 000 років…”) не завадив вірі в те, що маленький початок може мати глобальні наслідки. Саме ця спадщина — діяти навіть тоді, коли все здається неможливим — надихає мене як християнку і як майбутню служительку.

Виноски в книзі виконують важливу функцію — вони свідчать про глибоке опрацювання джерельної бази. Це робить книгу корисною не лише як популярне викладення історії, а й як серйозне дослідження, на яке можна посилатися у власних роботах чи наукових пошуках. У підсумку, перший том «Історії адвентизму в Україні» є якісним і своєчасним внеском у релігієзнавчу науку, який буде корисним як фахівцям, так і всім, хто цікавиться сучасним християнством.

Автори досягають поставлених цілей. Їм вдалося подати історію адвентистського руху в доступній та водночас науково обґрунтованій формі. У книзі вдало поєднано історичні факти з аналізом духовних, культурних та соціальних аспектів, що робить її корисною для широкої аудиторії — від студентів до науковців і віруючих.

Проблематика книги охоплена досить широко. Дослідники не обмежуються простим описом подій чи біографіями окремих діячів. Вони розглядають організаційний розвиток церкви, формування богословських засад, активну місіонерську та соціальну діяльність. Таким чином, читач отримує цілісне уявлення не лише про внутрішнє життя Церкви АСД, але й про її вплив на суспільство загалом.

У цілому автори дотримуються об’єктивної позиції. Вони не замовчують суперечливі моменти або складні періоди в історії церкви. Хоча в тексті відчувається повага до адвентистської спільноти, ця симпатія не перетворюється на ідеалізацію і не спотворює зміст. Автори показують себе як обізнані дослідники, які водночас мають особисту зацікавленість у темі.

Попри те, що автори явно добре ставляться до предмета свого дослідження, у тексті не відчувається упередженості. Вони не протиставляють адвентистів іншим конфесіям і не займаються пропагандою, натомість прагнуть до всебічного аналізу. Їхній підхід радше свідчить про глибоке розуміння теми, ніж про емоційну упередженість.

Мова книги здебільшого доступна для розуміння, навіть попри науковий стиль викладу. Деякі терміни потребують додаткового осмислення, але вони логічно вписані в контекст. Текст структуровано логічно: є вступ, де окреслено загальну картину, а далі — тематичні розділи з чіткою внутрішньою організацією.

Надійність інформації не викликає сумнівів. Автори активно посилаються на перевірені джерела, використовуючи архівні документи, статистику, офіційні матеріали та дослідження попередників. Виноски оформлені належним чином, цитати точні, що свідчить про високий рівень академічної культури авторського колективу.

Виноски відіграють важливу роль у структурі тексту. Вони підтверджують, що дослідники провели ґрунтовну роботу з джерельною базою, включаючи як первинні документи, так і сучасні наукові праці. Це дозволяє сприймати книгу не лише як інформативну розповідь, але і як серйозне історико-релігієзнавче дослідження.

У підсумку, перший том «Історії адвентизму в Україні» — це зразок якісної наукової праці, написаної з повагою до теми, але без втрати академічної строгості. Книга може бути цінним джерелом як для навчання, так і для подальших досліджень у сфері релігієзнавства.

Оцінка прочитаного: мій відгук про книгу

Мені було справді цікаво читати цю книгу, особливо з позиції адвентиста. Хоча тема спочатку здалася трохи складною, бо досить багато деталей, але виклад настільки доступний і логічний, що навіть без глибоких знань у релігієзнавстві та історії церкви  я змогла розібратися в основних моментах. Особливо сподобалося, що автори не просто перераховують події, а намагаються показати, як і чому вони відбувались, який вплив мали на подальший розвиток адвентистського руху.

Деякі розділи я читала із справжнім захопленням — наприклад, про те, як церква займалася медициною чи освітою, бо це теми особисто важливі для мене. Було цікаво побачити, що релігія — це не тільки віра, а ще й активна практична діяльність. Це змінює уявлення про церкву як щось “відірване від життя”. Також надзвичайно цікавим був розділ, у якому розглядались теми, що викликають напругу навіть усередині самої конфесії. Наприклад, питання ставлення до ЛГБТ-спільноти, абортів чи рукопокладанню жінок. Згідно з автором, «спроба бути пасторською Церквою, яка показує милість до грішника, не відмовляючись при цьому від своєї моральної позиції, є постійним викликом для адвентизму». Я згодна з цією думкою і вважаю її ключовою для розуміння сучасної християнської етики.

Ще один плюс книги — відчуття балансу: автори не бояться говорити і про труднощі, і про суперечливі моменти. Це викликає більше довіри до тексту, бо видно, що книга не має на меті прославити, а справді дослідити історію церкви.

Загалом, книга залишила після себе враження серйозної, але при цьому живої праці. Вона не лише дала нові знання, а й змусила задуматися про роль релігії в історії суспільства та особисто для мене відкрила дуже багато моментів, якими я цікавилась вже раніше. Думаю, що вона буде корисною не тільки студентам, а й усім, хто цікавиться історією або шукає глибше розуміння сучасних християнських течій, та надзвичайно корисною, для самих адвентистів. Буду щиро рекомендувати її знайомим.