Досвід: «Кроки віри»
Я виріс у простій сімʼї. Закінчив школу, здобув середню технічну освіту за спеціальністю «електрик» в судомеханічному технікумі м. Херсона.
Коли дивним чином Господь відкрився мені, я прийняв Його у своє життя як особистого Спасителя і дбайливого Батька.
Я одружився на прекрасній дівчині і ми разом намагалися служити Богові, як уміли: долучалися до місійних виїздів з літературою, підтримували дитяче служіння, приймали гостей, які потребували нічлігу, у нашому скромному орендованому помешканні…
Однак я ніколи не мріяв про служіння за кафедрою. Скажу більше: я втікав від подібних думок, як від вогню. Коли дружина намагалася натякнути на те, що варто спробувати, навіть чути її не хотів. Я? За кафедрою? Говорити щось? Українською? На той момент більшу частину життя спілкувався російською, а публічні виступи навіть на рівні шкільної декламації віршів були явно не моєю сильною стороною.
Та одного прекрасного дня Господь використав місцевого пастора, який дуже невимушено і ненавʼязливо запропонував мені відкрити служіння. Це означало, що я, одягнений у костюм (мій весільний був на той момент єдиним підходящим варіантом) сорочку і краватку, мав вийти перед всією громадою, звершити молитву, зробити оголошення. І так, це мало бути українською. Крім того, я чудово усвідомлював, що виходжу перед Боже лице. А що, якщо я щось зроблю не так. Відверто кажучи, відчуття дуже нагадували ті, що мав ще не так давно перед вінчанням. Не знаю, як так сталося, але не довго думаючи, я погодився. Погодився, хоч розумів, що не зовсім знаю, що і як робити. До сих пір дивуюся, як я на це пішов. Озираючись назад, впевнений, що це був лише скромний крок віри з мого боку. Однак я його зробив. І понеслось… Від тоді я не лише відкривав служіння і закривав їх. Одного дня пастор відчув, що мені можна довірити проповідь під час вечірнього богослужіння.
Перша проповідь. Не памятаю про що вона була, але чітко памятаю, що я відчува тоді… Щоразу, як я проповідував, я відчував брак впевненості, брак слів, брак відваги… Але я продовжував робити кроки віри і з кожним кроком Батько зміцняв мене і ще додавав віри. Минав час і я помітив, що після деяких проповідей до мене підходили люди і щиро дякували за слова, сказані на часі ніби спеціально для них. Це дуже надихало, хоча і далі я відчував брак знань і умінь.
У мене почали виникати думки про вищу освіту, якої мені не вистачало і яку я не міг дозволити собі, бо наші з дружиною статки були надзвичайно скромними. Нерідко ми ледве дотягували до наступної зарплати.
Не знаю, чому саме думки про освіту зʼявлялися в моїй голові, адже я ніколи особливо не любив вчитися… Думаю, вже тоді Дух Святий працював над моїм вдосконаленням. Щоби це не було, очевидним було те, що здобути освіту власними силами мені було не по кишені.
Та я не переставав мріяти. В ті часи я був досить мрійливим.
У нас народилася донечка і тепер наше життя наповнилося приємними клопотами. Хоч вільного від роботи часу ставало все менше, я продовжував служити словом.
Одного разу десь о 6 ранку мені задзвонив незнайомий номер. Подумав, що хтось щось переплутав і хотів спросоння скинути дзвінок, але випадково звернув увагу, що номер якийсь не український. Підняв слухавку і почув: «Олександре, вітаю! Я чув, у Вас є бажання навчатися? А у мене є можливість зробити це можливим. Обирайте спеціальність, а подбаю, як передати Вам кошти зі Сполучених Штатів в Україну. » Трохи розгублений, я подякував і поклав слухавку.
З тих пір пройшло багато років. Я здобув освіту в Українському Гуманітарному інституті за спеціальністю «Релігієзнавство». У нас народився син. Через якийсь час після цього наша сімʼя отримала запрошення на служіння в одній з Львівських громад. Але це вже інша історія… Історія, повна досвідів. Проте з впевненістю можу сказати, що попри такі обмежені ресурси і свою нелюбов до навчання, публічних виступів, Господь зробив мою мрію реальністю, а ще здійснив чудо перетворення у моєму житті. Адже Він не має браку ні в чому: ані в грошах, ані в ресурсах. Єдине, з чим у Нього може бути дефіцит, так це з відважними серцями, які, незважаючи на свою недосконалість, готові робити кроки віри.
Багатство і статус не є мірилом успіху в Божому Царстві. Бути частиною Божого Царства означає вірити в те, що Бог пише історію. Це означає памʼятати, що Царство Боже ніколи не було схожим на царства цього світу. А також пам’ятати, що з малих починань Бог може зробити великі справи.
З повагою Олександр РЕЗНІКОВ, бакалавр богослов’я.
