Про що гавкають собаки?..
Професор прикладних наук мав обов”язок після університетської кафедри забирати додому школярика, що успішно долав перший клас в школі з математичним ухилом навчання. Такий обов”язок не завжди співпадав з професорськими планами і турботами, але це не обтяжувало професора, а навпаки, доставляло не аби яке задоволення, так як слугувало добрим оздоровлюючим моціоном: прогулянка з школяриком по набережні Салгіра, цікаві дискусії, що народжувалися спонтанно з непередбаченими висновками, гарно розслаблювали не тільки перенасичені інтенсивністю сучасної інформатики мізки, а і все тіло, бо якби не цей домашній припис, то чи зміг би професор по добрі волі викроїти бодай годину часу для прогулянки на свіжому повітрі, та ще й у приємній компанії.
— Ну-с, яку диз”юнкцію на сьогоднішніх лекціях розтлумачувала вам ваша чарівна Леся Петрівна? — запитав школярика професор у звичні манері доброго наставника намагаючись, наскільки дозволяла різниця у віці і статусі, спонукати юного співрозмовника до серйозної дискусії.
Школярик пересмикнув плечима, поправляючи лямки рюкзака, вийняв з кишені смартфона, побігав пальчиком по дисплею і, зневажливо чмокнувши розовими, як спіла вишня, губами, відправив апарат назад до кишені.
— Що так знервовано? — запитав професор. — Не вдається витягнути функцію з пункції?..
Школярик не удостоїв увагою професорський каламбур, чи то не зрозумів про що йдеться, чи був заглиблений у свої роздуми.
Тим часом чоловіки неспішною ходою наблизились до дитячого майданчика. Школярик хутко скинув із спини рюкзак, акуратно, навіть з деякою педантичною пунктуальністю, поклав на травку і щодуху побіг долати нещодавно змонтований дитячий комплекс “Одиниця спорт”.
Професор терпеливо дочекався поки його юний друг і цікавий співрозмовник не здолав усі перешкоди. Коли захеканий, розкуйовджений і в повній мірі задоволений школярик повернувся, професор похвально висловився з приводу його спритності:
— Молодець!.. Все пробіг на відмінно.
— Думаю, що незабаром підтягнуся на перекладині разів десять, а може і — сто… – прихвастнув школярик.
— Не має сумнівів… А зараз скільки разів підтягуєшся?
— Леся Петрівна сьогодні зарахувала два. Уявляєш?.. Третій раз достав до кінчика носа… Але для повного потрібно торкнутися бородою, тому зараховано два.
— Ну-с, — згримасував професор витягнувши губи трубкою, — ваша Леся Петрівна не тільки чарівна, а ще й принципова. Певна річ, якщо норма до бороди, то ніс не зараховується.
На протилежному березі річки брьохався у траві англійський бульдог. Собака помітно нервувала, обнюхавши навколо себе частину території, подалася вверх по течії річки, потягнувши за собою добротний шкіряний повідок, що плутався поміж лапами.
— Загубилась, — зробив висновок школярик. — Хочеш я піймаю?
Професор подумав і не підтримав ініціативу:
— Пес може бути агресивним і хворим, до того ж і господар можливо поруч, ми тільки його не бачимо.
І дійсно, через сотню метрів назустріч вийшла жінка і запитала: — Чи не бачили бульдога з повідком?
Школярик докладно пояснив жінці в який бік побігла її собака. Коли жінка відійшла, зауважив:
— Собаки дуже розумні… розумніші котів.
— Це правда, — погодився професор, — але й коти бувають не ликом шиті…
Школярик ногою футбольнув пластикову пляшку, що валялася посеред тротуару.
— Ну-у, брат, це ти даремно, — пожурив школярика професор. -Ліпше підняв би і кинув у бак для сміття.
Школярик не відповів, напоумлення професора поплутавшись в пасмах старої верби, булькнуло у воду.
Через деякий час чоловіків наздогнала жінка з собакою, англійський бульдог, видно, добре зголоднів – так поспішав до кормушки, що жінка ледь утримувала за повідок.
— Скажи мені, — запитав школярик , — чому собаки наші слова розуміють, а люди не розуміють про що вони гавкають?..
Професор задумався. Наука не дає чіткої і ясної відповіді на окреслену школяриком проблему. І дійсно, навчена тварина чітко виконує команди господаря, а чому ж людина за тисячі років сумісного існування, так і не навчилася розшифровувати розмову своїх молодших братів?..
Заглибившись у роздуми, професор на деякий час забув про свого юного приятеля.
Ажурною аркою, перекинутою через річку, перейшли на протилежний беріг. Професор розмірковував над декількома варіантами відповіді, гублячись у сумнівах: який подати першим.
Школярик, покректуючи мов старий дідок, зняв із спини рюкзак і довго в ньому копався, врешті, витягнув недоїдену в школі паляничку, залишив рюкзак біля ніг професора, а сам подався ближче до води покормити колонію качок, що підпливала до берега, і вже звідти гукнув, якби між іншим:
— Про це у Лесі Петрівни запитав наш Шпунтик.
— Яке ж пояснення видала ваша чарівна Леся Петрівна? – поцікавився професор, йому конче не терпілось дізнатись, чи збігається вердикт Лесі Петрівни хоч би з одним із варіантів ним підготовлених.
Школярик кинув качкам останній шматочок палянички, витер об штанішки руки, і, закинувши на спину рюкзак, прорік:
— Леся Петрівна, так як і ти, cтала в ступор.
— Як це розуміти?! — здивовано вигукнув професор.
— Як розуміти… Так і розуміти… Ступор — це коли стоїш, мимриш щось собі під носа, а сказати не можеш.
— Ну, брат, ти неправий. Леся Петрівна, можливо, й попала в ступор, а я маю декілька варіантів…
— Я й кажу, — зупинив палку промову професора школярик. – Ти в ступорі… Вірним може бути один варіант, а ти надумав декілька. От тобі і ступор.
Професор знітився, зрозумів, що його відповіді на поставлене школяриком запитання «про що гавкають собаки?» вже не мають сенсу.
Далі йшли мовчки. Виглядало так, що дискусія закінчена. Школярик дістав з кишені смартфона, поклікав по дисплею пальчиком і прочитав:
— Бог не відкриває таємниці людям, щоб люди не зашкодили тваринам.
Професор здивовано запитав:
— Сам придумав?
— Не сам, — відповів школярик. – Леся Петрівна надиктувала.
— Так в ступорі ж була…
— Що?.. цілий день у ступорі?.. Побула трохи і вийшла.
Професор не відповів. Коли пройшли Меморіал пам”яті загиблим у чорнобильські катастрофі і спустилися східцями в низину прилеглого парку, школярик зупинився біля високого, як корабельна щогла, дерева:
— Послухай… Дерево розмовляє.
Професор нашорошив вуха. У верхів”ї дерева почулося: «К-р-р… к-р-р…» — звук повторювався монотонно через рівні проміжки часу.
— Що хоче розказати дерево?..
Професор важко зітхнув, обняв школярика за плечі і вони – двоє чоловіків причетних до серйозних наук, — пішли неспішною ходою по набережні Салгіра тонко відчуваючи настрій один одного, і, разом з тим, перебуваючи у різних сферах помислів і уявлень що до сутності буття…
Легкий вітерець перешіптувався з листям у верхів”ях дерев.
У високому голубому небі купалася в лагідному сонячному промінні зграя голубів.
Раптом угорі хлопнуло з такою силою, що заболіло у вухах…
Обоє подивилися в небо.
Трійка російських винищувачів навпіл перерізала небесну блакить білими пасмами їдкого диму…
Решту дороги йшли мовчки.
Професор розмірковував про те, що світ, обтяжений гріхами, з кожним днем стає все крихітнішим, наче весняний лід, і беззахисним, — стрімко наближаючись до прірви, чи всесвітньої катастрофи, що кому до вподоби…
Школярику не давала спокою ідея навчитися розуміти мову тварин, пташок, метеликів – всього живого на землі… «Якби, — думалось йому, — все живе, навіть черв”ячок, могло розуміти одне одного і всіх, — було б так класно всім людям на землі і тоді…” На цьому роздуми школярика ставали в ступор… Його молоденькі мізки відчували велич можливого, — а складність інформативного поля не дозволяла в повній мірі осягнути дитячою уявою кінцевий результат…
Коли вже підходили до свого помешкання, ланка винищувачів з шаленим гуркотом пролетіла над їхніми головами, повертаючись на аеродром.
У вікнах задеренькотіли шибки… жалібно і тоскно…
Василь Мельник.
Сімферополь, лютий 2017р.