Весна у вікні
Була зима. Рита лежала в ліжку хвора, закутана, обложена подушками та вкрита простирадлами. Вона була зовсім непомітна на тому ліжку.
Було так тихо, аж моторошно. Неначе прірва навколо і з тиші, та ще з чогось незрозумілого, куди не знаю коли і як вона потрапила.
Рита була в полоні цієї прірви вже давно, десь вже два роки майже не вставала – зовсім. Та й до цього не знамо, скільки років боролася з цією прірвою, як та підступала.
А оце вже здалася, мабуть, їй в полон. В ті роки боротьби, довгі місяці відчаю, та болю змінювалися впертою надією побороти, перемогти оте щось незрозуміле та тяжке, що так нависало над головою, підкравшись.
А інколи відчувала, що воно панувало вже й в усьому тілі. Тоді ставало страшно. Навіть дуже. Та підкорятися не хотіла довго. Ось, трішки макіяжу, коротка спідничка, гостренькі шпильки, великі кучері, та яскрава кофтина.
Все це довго приховувало її неміч. Ніхто не помічав. Їй навіть заздрили.
– Ой, яка ж лялечка, ну задивишся, та й годі. І Рита тішилася цим і сама намагалася нічого не помічати. Адже вона – воїн, а не раба чогось темного та болючого. Вона здолає його. І бігла, бігла по життю, вперто, як закляття, повторюючи: ”я сильна красива, молода, здорова, щаслива, багата, розумна, щедра, успішна, чесна, добра, милостива, любляча, талановита.
І тільки сама, десь в глибині знала, що це не так. Хоча у дзеркалі ранками на неї дивилося симпатичне її відображення. Всі сусіди були привітні з нею, на роботі також цінували. Тож все в житті, виходить, не так вже й погано.
Але було так тяжко Риті жити, що частіше і частіше відчувала тягар, який невмолимо тягне донизу, обволікає всю. Іноді пронизливий біль досягав аж до серця. Воно тоді само відбивалося – сильне і неспокійне, вірне серце, не здавалося навіть тоді, коли здавалася вона сама. І те “щось“ відступало на деякий час і, дочекавшись знову своєї нагоди, поверталося.
Іноді битва доходила до відчаю, і Рита, дивлячись на людей, не розуміла, чому не може жити спокійно, впевнено, безболісно, а можливо і безтурботно, як вони.
– Невже ця внутрішня колотнеча довіку? Особливо зранку, йдучи на роботу і – то бачачи, то не бачачи доріжку попід лісом, що сама вела її, а ноги ледве підкорялися команді, – правою, лівою, правою, лівою. Оте її нерозуміння наростало, аж до протесту.
– Я не пиячка, не наркоманка, веду здоровий спосіб життя, а оце живу часто гірше їх.
І знову, як закляття, – я красива, молода, здорова…
Бій починався. І вони разом з серцем, відбивши нову атаку, працювали на роботі, а потім дома з дітьми та чоловіком. Під вечір, майже зовсім Рита забувала про те “щось”.
– Ой, Господи, не хочу, не хочу згадувати оті всі тяжкі роки, з рідкими проблисками сонця. Я тільки хочу збагнути – коли зламалася і впустила пітьму до серця? Чому і навіщо?
– Так, так – згадала.
Якось зустріла його – дуже красивого, впевненого. Такого жаданого і очікуваного.
Тоді ж і впустила підміну щастя до серця. І довго ще пестила ту ілюзію – заміжжя, народження дітей. Далі були, – так були! Безліч усіляких підмін і компромісів. Все довго, ой як довго, крутилося, вихром поглинаючи, засмоктуючи до ями. Компроміси з собою. Зі своїм єдиним Я, тим, що від Господа. Що це? Хотілося дійсно бути красивою, молодою, здоровою, щасливою, багатою і т. д. по низходящій. От і докотилася.
Ні, не треба хоч зараз кривити душею. Вона он як болить, відчуваючи нове викривлення і підміну.
То був гріх. Так, так – вона грішила. Вона є велика грішниця, віддавши оте святе Я на попрання і здавшись тоді і потім.
Що ж, лежи тепер, Рито, у ямі, в яку сама залізла, і волай: ”Господи, Господи допоможи та змилуйся”.
Ото ж, волаючи, Рита долежала до весни. Їй так було себе шкода! Цей жаль закрив усе, навіть сонце. Оте високе сонце, що владніше і владніше заглядало у вікно. Вона його не бачила. Все згадувала, каялася, знову згадувала – каялася і дуже себе жаліла. Бо так хотілося за будь-яку ціну бути красивою, молодою, щасливою, багатою… .
Іноді Рита не могла, навіть збагнути – чому справді вона так вперто опирається болю, чи тому каяттю. Але опиралася і боролася, скільки могла і з болем, і з розпачем, і, навіть, із самим Господом Богом. Бо Він, Господь, міг усе. Для нього нічого нема неможливого, а чомусь допускав оту яму. Може для того, щоб з неї бачила тільки небо? Та ще, щоб настала страшна відраза до того болю, до гріха, що видавався, майже, нормою. А після цього, вхопившись з усієї сили, що залишилася, за руку Божу, встала і захотіла бути ближче до неба.
Так воно і сталося. Піднявшись, подивилась навкруги і побачила через своє велике вікно темне, бездонне небо з сяючим сонцем. Зовсім близько, перед очима, квітли бузок і яблуня. Ці квітки зливалися з небесним світлом.
Отже, Господь змилувався, і допомога до неї, таки прийшла з самого неба, від сонця й весни. Бо життя пронизало її в ту мить наскрізь. І воно нічого не хотіло знати. Просто сказало – живи!
З цим знову лягла, але в середині посвітлішало, слава Богу, і зовсім несподівано знову з’явилася надія. Аж, якось дивно стало. Біль затих.
Спала Рита аж до наступного ранку, а, відкривши очі, знайшла ними оте вікно, якого, здавалося, ніколи в житті раніше не бачила. Лежала і не зводила з нього очей.
Що це? Промінь, сяючий і могутній, простирався аж до ліжка. Вона підставила йому руку, і він погладив її. По підвіконню розсипалися безліч промінчиків, а з вікна виднівся кінчик бузкової гілки, неначе намальований на тлі синього-синього неба. Той кінчик гілочки погойдувався на вітрі і постукував – жити, жити!
Рита очима в’їлася в те вікно. Якась невидима сила світла заповнювала її. А кватирка, не витримавши тієї сили, задеренчала і відкрилася навстіж. До кімнати увірвався потужний, весняний вітер. Запахло дитинством, бузком, яблуневими квітками і травою. Рита заплющила очі і понеслася за тим вітром, що лився, наче сонце з неба, а гілочка бузку, що також росла, наче з неба, все гойдалась і гойдалась, та звала, ні з чим незрівнянним весняним ароматом щастя, до неба.
Хотілося разом з нею гойдатись між пухкими хмаринками, залишаючись там назавжди. Чорна велика кішка, що сиділа в середині і дряпалася кігтями, знехотя, повільно вилізла з Рити. Стало легко, світло, радісно.
Спокійно й упевнено, без тіні страху, піднялася тепер з того клятого ліжка нова Рита. Страху більше не було. Вона, навіть, не боялася впасти, мабуть тому чудом і вийшла на вулицю.
Там присіла з краю на лавочці. Головне – нічого не боятися, чомусь подумалось, і страх зовсім відійшов. І тоді вже вона знову піднесла погляд догори.
Так, сонце є. Світло є. Воно сяє всім людям і мені тепер також.
А он ліс з тою стежинкою, якою раніше ранками Рита ходила на роботу. Це ж зовсім близько. А чи дійду тепер?
Рита піднялась, та через мить присіла знову.
– Ні, не можу. Господи, як же все-таки важко почати все знову. Та ось, прямо, наче з неба впавши, її молодший син. Він вже біг по тій стежинці зі школи і радісно махав їй руками. Підбіг і обійнявши повторював і повторював, – я знав, мамо, я знав, що ти одужаєш. Я знав!
Рита розплакалася. Вперше вона плакала так радісно. Сльози текли і текли. Наче якось виривалися потоками і, застрягши на мить у віях, немов би привітавшись з сонцем, блискали і бігли далі.
– Ну, що ти, мамо, що? Чого плакати? Не треба. Годі, – син вмовляв її, як маленьку, безперервно гладячи по голові. Зовсім, як вона його малого. І від цих його рук відчула, що вона дійсно маленька, бо голова її не діставала і до його грудей. І не тільки маленька. Але й безпомічна, немов маля.
– Я хочу туди, синку, на стежину. Рита оперлася на дужі плечі і руку сина, але, зробивши декілька кроків, зупинилася.
– Ні, не можу. Господи, як же тяжко, як тяжко. Он вона – доріжка. Вузенька така, вузенька і теж поспішає до неба. І небо те, наче зовсім близько. Та ні, вона, мабуть, не зможе сьогодні. Краще вже знову в ліжко. Господи, не можу!
Аж ось, ще пара дужих рук підхопила її з іншого боку. Це старший син також нагодився зі школи. І він був також нестерпно радісний і щасливий тепер підхопити її.
– Я тут, мамо, тут, то йдемо вже, ну!
Немовби два крила виросли у Рити, й вона незчулася, як злетіла до тієї вузенької доріжки понад лісом, що впиралася в саме небо. Зовсім недалечко, пообіч стежинки стояв пеньок, зрубаний, наче зовсім недавно. Він ще пахнув сосною. І хлопці легенько посадили її на нього.
Рита не відводила очей від доріжки. В очах мерехкотів і зливався з небом весь білий світ. І звідти, так-так, знову з неба прилетів великий, яскравий метелик. Він сів їй на великий палець ноги і завмер прямо перед її широко розкритими від подиву і щастя очима. Хлопці підбігли до метелика і він, злетівши, почав кружляти навкруги Рити, а потім до нього долучилися ще й стрикози, якісь жуки, і все закружляло довкола.
Діти радісно бігали по траві, ловили метелика та увесь білий світ. Так, дійсно.
– Я молода, красива, здорова, щаслива, багата, розумна, добра, щедра, успішна, чесна, лагідна, смиренна – ці нові слова, якось зовсім випадково злетіли з її уст, а потім іще – милостива, любляча і талановита.
Тетяна Дейна