Що робити?

25-11-2011, 1 комментарий

Вже більше години Іван перемикав та перемикав пультом канали телевізора. Нічого путнього, що тут і казати. Хоч би новини, чи що, – сказав це вголос, хоч вдома був сам. Поглянув на годинник і знову мовив, – для новин ще зарано.

Хотів згадати по яких днях іде “Камеді клаб”, чи “95 квартал”, чи може якась шоу-програма веселенька, бо дуже любив такі передачі. Та якось в голові не відкладалось, що, та по яких днях буває.

 Завжди ось так клацав навмання, і бувало безкінечно, аж бісився іноді, бо дивитись було нічого. То реклама, то щось незрозуміле там базікають, а Іван не любив напружуватись і перейматися отим базіканням. Йому подобалось щось смішне, щось легеньке. Та ось, напав на передачу “Жди меня”. Цю передачу він теж любив. Дивився завжди і, десь всередині, сподівався на маленьке чудо, – а що, як і його хтось надумав шукати, а що, як хто згадає його і може, навіть, скучає.

 Дуже хотілося цього, бо жив Іван сам. Якось не склалося у нього з жінками. Хоч було у нього їх за життя чимало, бо мав вже сорок п’ять років. А от сім’ї так і не сталося. Коли дивився цю передачу, то частенько перебирав у голові тих жінок, думаючи, хто б міг за ним скучити, хто б не міг його забути по життю. Та жодного разу так і не знаходив у пам’яті таку. А як хотілося! Бо самому жити, все ж, було тяжко.

 От, щось глибоко – глибоко, та від того не сказати, щоб менш боляче – так і тягнуло, так і плекало, так і звало, аж до сліз.

 Все його нутро бажало, щоб поряд була рідна людина. Не хотів і собі в цьому зізнатись, та себе не обдуриш.

 “Жди меня”, – яка ж чудова назва цієї передачі – думав Іван.

От, бувало і поплаче над якоюсь історією життя, і порадіє. І, якось, стане легше від цього. Мов би з ним щось подібне могло трапитися.

 Та ні, це були тільки мрії. Та й те, що Іван сам не знав – як би там не хотілося, щоб поруч хтось був, а от, чи надовго б його вистачило? Бо ніколи не вистачало. Скільки він не намагався і кохати, і терпіти, особливо ще замолоду – то сходився, то розходився. Ні, не виходило – самому, мабуть-таки, спокійніше, надійніше, легше, – отак подумав, а серце знову не хотіло з цим погодитись і занило.

 А тут, якраз розповідають про жінку, яка розшукувала своє перше кохання. Така собі симпатична жіночка. Бач, як розказує, аж зі сльозами. Мовляв, кохала все життя тільки його, а він служив у їхньому військовому містечку. Демобілізувався, поїхав додому, обіцяв писати, і з кінцями.

 У Івана теж щось таке було там в армії. Ох, молодо – зелено, молодо – зелено, повторив декілька раз, намагаючись і свої ті роки згадати. Та тут прямо на весь екран показали його фотокартку в формі зі значками, та з безшабашною такою, радісною посмішкою.

 Тепер він молодий, аж якось наглувато, дивився йому прямо в очі. У Івана очі аж на лоб полізли. Його мов би кип’ятком ошпарили. Прислухався. Звуть Іванна, має від нього сина. Хоче знати де він, що з ним. Он і хлопець поряд – років двадцять п’ять, прямо, як дві каплі, схожий з тією фотокарткою, що була в руках жінки.

 От тобі і історія, от тобі і морока. Придивився, – так, це вона. Його перше кохання, як тоді думалося, на все життя. Прямо таки, доля його. Він – Іван, вона – Іванна. І вже це тоді говорило, що не просто так вони зустрілися, а їхні імена, мов би знак який, щоб вони були разом. От і вона сама, і він сам.

 А що, от візьму і зателефоную. От тобі і сім’я, от тобі і рідна людина. Що ще треба? От воно може і щастя моє, – записав телефон передачі, що там уже далі показували не вникав, а все очима шукав у залі ту жінку і хлопця, а як вони хоч мигцем з’являлися на екрані, так і заходився жаром і бажанням зустрітися з ними.

Що робити, що робити, що ж мені робити – потирав руки і місця собі не знаходив. А от дзвонити не спішив чомусь. Щось не давало. Було страшно, соромно, та й Іван не був упевнений до кінця, що йому це потрібно. От і програма закінчилася. Серце аж вискакувало із грудей, – піти до сусідів і розважити? Та як же він вголос про все скаже, а як же вони зрозуміють?

 Господи, а що як і вони бачили, а що як вони, чи хтось подзвонить? В голові так і билися думки, так і билися – та ні, хто ж там мене впізнав, у кого ще таке фото є. Тільки в неї і в нього, це точно.

 Отже, думай, Іване, думай, що робити. Що тобі робити?! А що тут зробиш? Може це і є той єдиний шанс, що Бог йому дарує на старості літ? Отож бо на старості. От дурень, яка ж це старість? Мені ж ще тільки сорок п’ять років. Можна сказати – половина життя попереду.

– Ага, половина. Дурню ти, дурню, – Іван підійшов до дзеркала і почав себе роздивлятися. Дзеркало було покрите пилом і бачив себе не дуже добре. Прямо рукою протер і застиг, бо й справді на нього дивився вже дуже немолодий чоловік. Майже зовсім лиса голова, давненько вже не голений, трохи згорблений в запатьоканому светрі, якихось сірих м’ятих штанях і геть стоптаних капцях.

Картина Рєпіна “Припливли”, – інвалід чортів, – мовив і скривився. Давненько ж я не бачив себе зі сторони. Майже й забув про це дзеркало. Ну що тут сказати – старий дурень, а вона он яка ще красуня.

 Ні, не буду дзвонити, – відійшов геть від дзеркала. Знову хотів включити телевізор, та так з пультом в руках і застиг, замислившись.

– А що я їй дам, бомжара я, бомжара, – розгледівся по стінах кімнати і жахнувся – вона вся була страшенно захаращена хто-зна чим.

– І навіщо я позносив сюди оцей мотлох? Навіть і розкладушки не поставиш на всяк випадок.

– Ой, Господи, який ще випадок? Ні, я не збираюся нікого сюди приводити ні за які гроші.

Підвівся і почав роздивлятися, і перебирати свій мотлох.

– Треба ж, роками все лежить, а навіщо? Який мені з цього зиск? Адже жодного разу нічого не знадобилося, а коли носив звідусіль, де що попадеться, навіть з мусорки – думав у хазяйстві згодиться. От придурок! Не розвернутися тепер, не продихнути. Ось, візьму і повикидаю все, – і справді, Іван прямо-таки рішуче, почав на якусь ряднину згрібати, та скидати всякі втулки від мопедів, педалі і рами від велосипедів, колеса і коліщатка, якісь парасолі й мотки дроту.

Зверху величезної купи поставив патефон і зморено знову сів на диван. А що, от візьму і повиносю геть увесь цей мотлох. Саме стемніло, саме те, що треба.

 Навіть не одягнувшись, як був, у капцях, так і почав виносити надвір, до мусорки все, що потрапляло під руки на тій ряднині.

 Слава Богу, темно, та ще й осінній дощик накрапає – ані душі. Ніхто не бачить, от і клас, от і добре. Повиносив усі великі речі, а дрібноту всяку – на останок викинув прямо з рядном, повернувся додому і, на мить присівши, з полегшенням видихнув, – аж посвітлішало. От і добре.

 Тепер можна буде не тільки розкладушку поставити, а й стіл, а може й шифоньєр. Де тільки взяти? А от на стіні, здається, на автостанції, де наклеюють різні об’яви, бачив продають б/у речі. Та й гроші є. Чорнобильські, що їх берегти? Там і на холодильник вистачить. Мотнувся до схованки, дістав коробку і перерахував. Вистачає, ще й залишиться, щоб їжі всякої купити. От дурень, що це я здурів, чи що? Нікого я не думаю тут зустрічати. Ні! – Рішуче підвівся і вибіг на вулицю до мусорки, та мерщій почав зносити все своє добро назад.

 Коли поприносив, то його наче більше стало, того добра. Складати було вже нікуди, – Іван зморений, мокрий, в якомусь відчаї, аж заплакав.

– Ну, що мені робити, що робити? Ось, поки мокрий, поки дощ і нема нікого, все ж, винесу цей хлам геть! Прямо сил моїх більше немає. Який же я жадібний, який я жалюгідний, який же я нікчема.

 Геть, усе геть! Без цієї купи було таки краще в кімнаті. Бо роздавить мене зовсім оця жадібність і оця купа всього непотребу.

 Так носив іще два рази. І вже вранці, коли почали з’являтися на вулиці люди, Івану все ж довелося залишити своє добро на мусорці. Він був геть мокрий і зовсім без сил. Якось, похапцем, познімав з себе одяг і, нарешті, ліг на свій диван, укрившись з головою ковдрою. І тут йому стало так соромно, що весь аж загорівся, то ж мав розкритися майже зовсім. Голова боліла, а тіло горіло пекельним полум’ям.

– А чи не захворів я? От дурень, от придурок! Та я ж можу і не встати. А ні їжі, а ні ліків потрібних нема. От халепа, от халепа, – тепер вже йому стало холодно і він знову вкрився з головою.

 Так, то вкриваючись, то розкриваючись пролежав аж до вечора. Пив тільки воду, потім згадав, що в той злощасний вечір, як побачив Іванну і сина, він не встиг з’їсти вечерю, що купив в супермаркеті. Здається, хліб і хамса – десь все має бути в пакеті.

 Їсти не хотілося, та Іван дуже боявся занедужати зовсім, бо мав проблеми зі здоров’ям. Не даремно ж отримував пенсію вже сім років. Він був ліквідатором чорнобильської аварії.

 Отже, поки зовсім не знесилів, треба їсти. Треба, друже, треба, – вимовив це голосно і рішуче, піднявся, загорнувшись у ковдру, знайшов пакет і повернувся назад.

 Усівшись зручніше і підклавши подушку під спину, почав їсти. Трохи поївши, відчув, що не може втримати голову – вона так і падала на груди, так і падала, а руки почали сильно трястися.

 Отже мав лягти. Йому знову стало холодно, аж зуби заклацали, загорнувся щільніше ковдрою і скрутився калачиком. А коли знову кинуло в жар, аж був радий тому, бо нарешті зігрівся.

 Як заснув, і коли, не пам’ятав. Скільки спав, теж не мав уявлення. А от, сон свій пам’ятав добре, бо він вже не раз йому снився. І кожного разу уві сні бачив, якісь кімнати повні всякого добра, вокзали, магазини, де на кожному кроці лежали просто безцінні речі. І їх можна було брати собі, прямо тут же складаючи в зовсім нові сумки, та мішки, що лежали і висіли всюди. У Івана просто очі розбігалися від усього цього розмаїття. Погано було тільки те, що не один він був там, серед усього того багатства. Людей, правда, було небагато, та все ж – то там, то тут, він бачив, що ті люди нишпорять так само, як і він. Вони також складали все в сумки і сумочки, мішки і пакети, та ховали все по кутках, щоб потім повернутися і забрати те добро.

 На своїх схованках Іван старався поставити якийсь маячок, якусь прикмету, щоб потім можна було без проблем знайти. Бувало так, що бачив вже кимсь заховану сумку, тоді і її теж присовокупляв до свого скарбу. І так, не пам’ятаючи себе, в страшнім напруженні і хвилюванні, все гріб і гріб, складав і ховав безкінечно, готовий був отак не покладати рук цілу вічність. Сам дивувався собі, бо все, що він там бачив, йому було потрібне і до вподоби. Іноді повертався, щоб перевірити свої схованки і  постягувати все в одне, більш надійне місце. Та дуже часто, просто, не міг вже нічого знайти. Від цього шаленів весь і загорявся. Тоді ще з більшим остервенінням кидався гребти і складувати, та ховати, ховати все, як можна більш уважніше і більш надійніше.

 Була у цьому сні одна дуже страшна мить. Її ніколи не хотілося згадувати Івану, та вона вже не залишала його в спокої. Бо в ту мить, уві сні, він заходив в якісь вже зовсім пусті кімнати. Вони були дуже білі таки, квадратні, і не було їм не кінця, ні краю.

 Отак переходив і переходив з однієї до іншої, геть шаленіючи, а шляху назад Іван чомусь ніяк не міг знайти. Він загубився. Він так намагався пригадати той шлях назад, так поспішав, якомога швидше вибратися до свого добра, того, що наховав десь, начебто, зовсім близько, що серце в нього починало калатати неймовірно гучно і боляче. З кожною миттю ставало все страшніше і страшніше. А що, як він вже ніколи не зможе знайти того шляху назад? Що ж тоді, невже все оте його добро пропаде?!

 Що ж робити? Що ж робити, що ж мені робити? Де вихід?!

 Прокидався від того сну завжди знесиленим і хворим. Страшенно боліла голова, піт просто заливав очі, руки тремтіли, а серце в грудях, як та гострюща каменюка, вдаряла і різала, вдаряла і різала. От і тепер, просто не міг віддихатися від усього цього кошмару, а тут ще хтось почав сильно стукати в двері. Хто ж це міг бути, кого там чорт приніс? Як же не хотілося вставати! Все тіло боліло і не хотіло навіть поворухнутися, а голова – так та зовсім була така важка, що й не підняти її.

 Та робити нічого, треба встати і відчинити. Іван знову завернувся в простирадло і, як примара, кой- як пошкандибав до дверей.

 Відчинив мовчки, а потім ойкнув і впав, бо на порозі стояли Іванна і його син.

Оклемався вже на дивані. Відкрив очі і знову, побачивши рідних, так і зайшовся слізьми.

– Нічого не кажи, любий, ти нездужаєш, – мовила Іванна, і Іван згадав оцей її голос, яким вона розмовляла тоді з ним. Так же лагідно, та люблячи.

Він просто плакав і не міг надивитись ні на неї, ні на сина, а казати що? Казати було нічого. Не тільки кімната його, все було заставлене і, можна сказати, занесене будь чим. В голові теж нічого путнього не знаходилось, щоб промовити щось. Краще буду мовчати, подумав, і ще гірше заплакав.

 Іванна взяла його руку, що лежала безпомічно поверх простирадла і міцно стисла її, а син, діставши хусточку, витер його дурні сльози.

Що ж робити, що мені робити?, – билася в голові одна єдина думка.

Тетяна Дейна

12.11.2011.


Рубрика: Искусство, Образ жизни

Комментарии (1):

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитата) - выделите курсором текст в окне комментария и нажмите одну из кнопок форматирования [B, I, Quote].
Если вы желаете исправить свой комментарий или удалить его, напишите нам в редакцию.
Ознакомьтесь с нашими правилами публикации комментариев.

© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2022
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH.
Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)

Интернет-газета "ПУТЬ"