Сорока. Новела

Ось і весна. Сонечко лагідно торкалося Надійчиного лиця. Вітерець був приємним і лагідним, пахло вже паруючою вологою землею. Трава витикалася звідусіль радіючи тому сонцю, та на серці у Наталки була туга. Воно, бідолашне те серце рвалося на волю, жадало любові і радості, а дівчина мусила торгувати на ринку дисками й касетами цілісінький день. Зимою хотілося скоріше дістатися додому в тепло до гарячої кави, ковдри на дивані і телевізора. І це вже було для неї щастям. А зараз хотілося іншого щастя. Хотілося свята квітів волі, хотілося радості. Її ятка стояла прямо перед метро на вході. Праворуч стояли прилавки, де чим тільки не торгували вже літні жіночки.

— І як тільки у них дістає терпіння і здоров’я стояти там кожного дня і роками! – подумала Надійка. І тут вона збагнула, що і сама вже два роки торгує саме на цьому базарі. Хіба, що вони здається не так переймаються тим. А вона нещасна мусить, хоча їй це не те що не до вподоби, а просто таки огидно.

Ліворуч дорога. Там їздять маршрутки і різні машини без кінця обдаючи її гаррю, а від їхнього гуркоту прям голова вже гуде.  А ще цей клятий протяг, він просто здуває її з стільця. Та подітись нікуди, треба працювати. Після школи всі ці два роки намагається вступити в Інститут Культури, щоб без контракту – бо нічим платити. Мама і тато ледь зводять кінці з кінцями. Як їм сядеш на шию? Вони й так тягнуться, щоб вчилася не тільки в загальній школі, а й в музичній. Бо в неї талант. Вони свято в це вірили і могли без кінця слухати її спів. Тепер їхня дочка ще й дуже талановито грає на фортепіано. Та що з того? Ось тут за цим столиком з касетами та дисками тепер її фортепіано, а спів що??? Співати вже не хотілося. А яка ж Надійка красуня! Ніхто не може пройти біля неї байдужим. Задивляються, говорять різні компліменти і добре купують. Інколи сигналять водії машин, посміхаються, і зупинивши машину також купують касету. Намагаються познайомитися з дівчиною. Вона люб’язно знайомиться, але ні її телефону, ні побачення, ще нікому не вдалося добитися.

Якось неприємно різонуло вухо пусте відро із-під картоплі, що покотилося за вітром по асфальту. Жінка, полаявши усе навкруги, підхопила і поставила те відро під прилавок. Тепер воно там поряд із мішком, після кожного руху жіночки жалібно скреготало.

-Щось картопля сьогодні не йде, — подумала Надійка і зіщурилася під вітром, що посилювався. Якось враз заховалося весняне сонечко і пішов різкий та холодний дощ. Надійка дістала парасольку і відчула, як б’ється об неї вже град.

— От тобі і весна. Вже середина квітня, а маємо град зі снігом, промовила жінка, що торгувала картоплею і поспіхом стала натягувати на себе прозорий плащ.

-Ох дурепа ж я дурепа, що не взяла нічого одягнутися, — з досадою і розпачем мовила Надійка, шукаючи захисту під навісом, що перед метро. Було дуже холодно, — Весна, весна, весна, весна прийде. Весна, весна, весна, весна, прийде — намагалася Надійка скрізь оточуючу її сльоту співати пісню Олега Скрипки.

-Ти сама як та весна,- мовив чоловік, заслухавшись і задивившись на неї. Він поклав їй у монет ницю сто доларів і зник у бурхливому потоці, який уніс його десь далеко від неї у глибини метро. Це дуже розсмішило Надійку. – Ну вже було-було, але такого — ще ніколи, — подумала вона і тут згадала, що ніколи ж вона і не співала в голос біля своїх касет. Таки талант тільки подумала вона і відразу перестав дощ і скрізь хмари засяяло сонце. Надійці вже не було сумно, а навпаки цей випадок її якось підбадьорив і вона незчулася, як закінчився її робочий день.

-Ще півгодинки, і буду збиратися, — поглянула на годинник у мобільному і почула приємний голос:

-І скільки там у нас часу?

Надійка підняла очі і ойкнула. Це був той самий чоловік, що дав їй ту круту купюру зі ста доларами.

-Шоста година, — вона вперто та все ж якось розгублено роздивлялася дивного чоловіка.

-Я питаю про ваш вільний час. Чи є він у Вас для мене?

-Ні, ні і ще раз ні! А ось ваші гроші, візьміть і не треба так гратися.- Надійка посупила свої дитячі чорні брови і різко махнувши рукою прямо перед обличчям незнайомця, протягнула до нього затиснуті між пальцями гроші.

-Життя, дівчинко моя, це гра, і більше того — ми всі граємо і граємося. Чи не так?

-Тільки у кожного свої ігри, добродію, а у нас з вами вони точно різні. Хоча ви мене насмішили, це точно. Та тут не цирк.

-Тут базар, правда? І вам мила мила Весна тут не місто. Я ж не збираюся з вами торгуватися, а тільки хочу вас не тільки розсмішити, а й здивувати. – Чоловік підійшов до квітів і купив самих дорогих білих троянд. Потім він положив їх на стіл поверх касет і знову розчинився у бурхливому потоці метро.

-А й справді, — здивувалась Надійка, взяла одну диво квітку і піднесла її до лиця. Як же вона пахне святом!

Під дихом у неї щось обірвалося, а груди стиснув дивний біль, до цього не знайомий.

З тих пір чоловік той то з’являвся, то надовго зникав. А чи надовго? Бо якщо його не було два три дні це вже було довго. Завжди говорила одні і ті ж слова – Що ви бажаєте придбати? Є на DVD кінофільми на різні смак, відео кліпи різноманітних виконавців, аудіокасети музичні, — А він не дослухавши завжди йшов до білих троянд купляв їх всі і клав перед нею на столик, а між квітками втискав сто доларів.

-Найкращій весні, що була у моєму житті. Дивився закохано в очі і зникав за дверима метро.

Якось його не було вже більше тижня. Надійка нервувала і часто торкалася вже чималої купки сто доларових купюр. Вона складала їх і кожного дня готова була все повернути.

-А що як він більше не прийде?,- мовила сидячі за столиком на маленькому стільці і дивлячись далеко, далеко в небо. Під ложечкою знову щось обірвалося, а груди стиснуло. Надійка не могла відвести очей від неба. Ще ніколи перед нею не був так близько обрій. Він починався там де закінчувався базар і якось сходився над нею зовсім невеличким колом. Відчуття було дивне. Наче вона на космічному кораблі під назвою «Земля». І він цей космічний корабель зовсім не великий. Він летить і несе на собі купку оцих нещасних людей, які і не відають як швидко вони летять. Надійка згадала, що швидкість світу здається 360000 км. в секунду. І тепер лише вона відчуває цей політ. Це було зовсім нове, дуже трепетне відчуття.

Мабуть, і птах нічого подібного не відчуває ніколи. Дівчина затаїла подих і віддался цьому польоту.

-Як добре було б на цьому небі зустріти ще одну землю. Квітучу, багату і щоб там жили тільки щасливі люди. Як добре було б зійти там з цієї землі і заспівати пісню про сонце, весну, і почати зовсім друге нове життя де нема холодної погоди, сліз, розпачу, горя, де всі люди люблять і розуміють один одного. І там також є щось тільки для неї одної. Те що вона і сама не може висловити, але воно їй так потрібно. Може то і щастя, її життя, що як пісня. І все це райдугою розквітне перед нею і ніколи не скінчиться,- так думалось і думалось. Їй було добре в цьому роздумі польоті. Аж ось перед нею лягли білі троянди. Рука знову квапливо смикнулася до кишені з грошима. Надійка підняла свої чорні як терен очі і прилипла тими очима до його очей.

— А може, зійти?, — серце ворухнулося і замерло. – Ні! Надійка відвела очі і вперлась ними в якусь особливу чорну ворону з сірими боками. Та зовсім близько походжала, по-діловому збираючи дзьобом розсипане насіння. Аж ось і ще одна і ще. Ціла зграя цих незвичайних ворон паслася тут у її ніг. Надійка чомусь думала, що ворони бувають тільки чорні, а іноді можуть бути білими, — а тут чорні з білими. Треба ж. Роздуми перервав голос

— Поглянь-но он туди.

Дівчина повела очима за рукою, що вказувала на сороку з білими, білими боками і животиком з під чорних як смола крил. Та стояла на невеликому пагорбі і дивилася в небо. Туди куди за мить дивилася сама Надійка. Яка ж красива була ця сорока! Може на тлі цих ворон, що мов товсті бабці клопочуться, клопочуться чимось.  А вона мов та наречена в білому платті, а на плечі щоб не замерзла наречений накинув її свій чорний піджак. Така горда, тоненька, чорноока стояла тепер тут і чекала на нього.

— Не місто тут серед оцих ворон ні їй ні тобі моя люба Весна. Поглянь на навкруги. Хто стоїть тут за прилавками цього базару і хто ти. Невже ти будеш чекати, коли станеш однією із цих ворон. Надійка поглянула – і справді нещасні тітки, бабці, якісь мужики, що підносять товар. Усіх стиснув обрій неба. Та ніхто не міг злетіти в те небо, а вона в ньому тільки що літала і не хотіла знову сюди на землю.

— Летіти, летіти, летіти і все ж зійти! Хай не на омріяну землю, а тоді куди зійти?

— Вона пильно подивилася в очі цього дня – того чоловіка і тепер тільки побачила які вони сині. Мов оте небо. Вони були повні любові і болю за неї. І вона більше не хотіла бути без цих очей. Поринула в них і зникла.

Тетяна Дейна