Протестантське розуміння масово-інформаційної діяльності
Мета розвідки – вивчити особливості й роль богословських концепцій у формуванні протестантських мас-медіа України.
ТРЕТІЙ ФРОНТ
Протестантів, поруч із православними й католиками, характеризує помітна активність щодо розвою церковних ЗМК й участі у світському медіапросторі. Євангельські християни випускають сотні періодичних видань, кількість назв і наклади яких порівнянні з православними й католицькими часописами, й активно використовують можливості інтернету. Міжконфесійне (для консолідації зусиль і ресурсів) протестантське ТБ використовує кабельне, супутникове й інтернет-мовлення.
Вітчизняні програми транслюються українськими й міжнародними протестантськими телеканалами. Євангеліки мовлять у СХ і УКХ (FM)-діапазонах, надають можливість слухати регіональні радіопередачі в інтернет-подкастах.
Світська ж медіасфера в ліпшому разі ігнорує журналістські «голоси» релігійних збірнот, і протестанти тут є одним із найпоказовіших прикладів. Найтоншою ця межа є на хвилях Національного радіо (через низький рівень комерціалізованості цього ЗМІ), де тривалий період «у прайм-тайм» виступають євангельські проповідники. Ера телепроповідництва 1990-х років західного походження чимало прислужилась до формування як масового уявлення про стиль протестантської риторики, так і подібних аспірацій українських мовців. Спробою «прорватись у публічність» можна назвати діяльність Сандея Аделаджі, , однак скандал довкруж фінансової структури «King’s Capital» призвів до порушення проти цього пастора кримінальної справи й може зашкодити суспільному іміджу й інших протестантських церков.
Інформаційні інтенції церковних речників ніяк не є їх факультативною справою. Велелюдна демонстрація на захист міжконфесійної передачі на міському телеканалі [Християнська Таврія (Херсон). – 2004. – № 5. – С. 1–2], аудіокниг про «божественне походження» піару, та й журналістський фах Аделаджі не пройшли повз увагу аналітиків.
КОВЧЕГ СПАСІННЯ
Протестантське богослов’я комунікації переважно розглядає проблеми місіології – методи донесення потенційно до кожного члена суспільства євангельської вістки (у тлумаченні церковної громади). Такий акцент пізнього протестантства, поширеного в Україні, спричинений тим, що анабаптистський рух XVII сторіччя, не зустрівши підтримки можновладців, мусів повернутися до статусу меншості – недержавної церкви, себто до статусу християнства до його легалізації римським імператором Костянтином у IV столітті хр.е. Ще одним фактором була відмова од хрещення немовлят. Ці фактори, серед іншого, обумовили феномен «церкви вірних», збудованої на фіксованому членстві обмеженої кількості осіб, відповідності їх поведінки нормативам церковного вчення. Ось як це питання постає у баченні найвидатнішого німецького соціолога: «релігійна громада, «видима церква», за термінологією реформованих учень, розглядається вже не як… УСТАНОВА, самою природою своєю покликана охоплювати як праведників, так і грішників, будь то на вічну славу Божу (як у кальвінізмі) чи як посередник для передачі людям засобів порятунку (як у католицтві і лютеранстві), а винятково як співтовариство особисто ВІРУЮЧИХ І ВІДРОДЖЕНИХ, і тільки їх. Іншими словами, перед нами вже не «церква», а «секта». Саме це мала символізувати сама по собі зовнішня вимога – хрестити тільки дорослих, що внутрішньо свідомо сприйняли віру та сповідували її. «Виправдання» ЗА ДОПОМОГОЮ цієї віри, що постійно підкреслювалося у всіх релігійних бесідах перехрещенців, різко відрізнялось од ідеї «зовнішнього» розуміння заслуг Христа, що панувала в ортодоксальній догматиці старого пpoтecтaнтизму. (…) Одкровення доступне кожному: для цього досить перебувати в готовності і НЕ ПЕРЕШКОДЖАТИ НАБЛИЖЕННЮ СВЯТОГО ДУХА ГРІШНОЮ ПРИХИЛЬНІСТЮ ДО МИРСЬКОГО ЖИТТЯ» (останнє виділення моє – М.Б.).
Такий підхід обумовив неабияку напругу між громадою та її оточенням. Євангельське свідоцтво стало засобом виживання самозабезпечувальної релігійної спільноти через рекрутування нових членів, а також способом вияву її віри, виконанням Христової заповіді «навчіть всі народи» (Мф. 28:19), шляхом самореалізації. Якщо речники раннього протестантизму (приміром, деякі російські лютерани) сьогодні засуджують практику прозелітизму, для більшості пізньоєвангельских течій необхідність місіонерської роботи не викликає сумнівів. Згадане доручення Христа проголошується останніми ледь не найголовнішою метою існування Церкви. (Цю ідею підхоплено й оновленим католицизмом.) Місія є екзистенційною потребою євангельських конфесій; заклик на доказ «чистоти намірів» протестантів заохочувати, скажімо, православних слухачів протестантських катехізаторських курсів ставати активними членами православної Церкви, лунає з уст православних полемістів (такі випадки зафіксовано в місіонерській практиці американських протестантів серед французьких католиків [Віллем Ж.-П. Європа і релігії. Ставки ХХІ-го століття / Пер. з фр. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2006. – С. 230]), у сьогоднішніх українських умовах є питомою абстракцією.
А СУДДІ ХТО?
Міжпротестантську полеміку викликає не потреба у свідченні віри, а його методи. Ми виділимо «консервативний» й «прогресивний» табори диспутантів, викладемо суть суперечки, аргументацію обох сторін і вкажемо компромісні варіанти.
За винятком нетривалого періоду на початку ХХ сторіччя пізньопротестантські конфесії на теренах колишньої Російської імперії перебували під забороною та владним тиском. Відтак, історично раніше сформувалось «консервативне» крило віруючих. Неможливість здобувати вищу освіту, сповідувати свої погляди, брати участь у суспільному житті спонукали поглибити прагнення до відокремлення од «грішного світу», успадковане слов’янськими євангеліками від європейського анабаптизму. Традиційність розуміється як доведення самобутності своєї конфесії, розробки герметичної субкультури: культурного рівня, манер, звичок, зовнішності, специфічних мовленнєвих зворотів, евфемізмів тощо. Субкультура абсолютизується, правлячи за ознаки спасенної людини (тут можливий зв’язок із кальвіністською вимогою врятованої людини перевірити/підтвердити свій статус нормативною поведінкою); субкультуру проголошують взірцем для всієї історії християнства, виводячи її джерела ледь не з апостольської епохи. Її випробування часом – самодостатня якість для традиціоналістів – підкріплюється важливим доказом, що САМЕ ТАКИЙ спосіб життя дозволив Церкві вистояти в часи переслідувань [Гараджа Павел. Слово без маски // Жизнь и вера (Ялта). – 2001. – № 11. – С. 3]. Ідеалом тут є мученик (Христос), вигнанець. Страждання упослідженої Церкви постають ознакою її істинності (згадаймо цю ідеологему з арсеналу православних полемістів середньовічної України).
У добу свободи совісті не всі віруючі змогли адаптуватись до нових умов. Багато кого дезорієнтувала відсутність «ворога», який, відбираючи церковну незалежність, водночас надавав соціальні гарантії. Випадіння із сучасності поглибилось у зв’язку з непевним статусом релігійних громад, «антисектантською істерією» в світських ЗМІ, коли відмова од спілкування з пресою, намагань прояснити свою позицію поглиблюють конфлікт із суспільством. Наразі таким є статус свідків Єгови й герметичних течій на кшталт адвентистів-реформаторів, незареєстрованих баптистських і п’ятидесятницьких громад. Тож «консерватори» твердять, що надмірна відкритість до світу загрожує/обертається безоборонністю перед гріхом.
«Прогресисти» заперечують, що інкапсуляція конфесії позбавляє Церкву можливості користатись перевагами свободи для здійснення її призначення – свідчення про Христа й дискредитує євангеліків в очах громадськості. «Прапором» прогресизму є вчення латвійського пастора Олексія Лєдяєва; терміни «харизматизм», «харизматія», «лєдяєвщина» перетворились у ході полеміки на жупели для позначення методів церковної роботи, несумісних з уявленнями конкретного диспутанта. У своїй книзі «Новий світовий порядок» (2002) Лєдяєв називає ВТОРГНЕННЯ ТА ЕКСПАНСІЮ головною стратегією Церкви останнього часу й закликає християн поширити свій вплив на сфери політики й спорту, мистецтва й моди, журналістики й маркетингу, юриспруденції. Найпослідовніше прогресистську ідеологію розвивають наймолодші напрямки протестантства – речники харизматичного руху. Парафіяни таких громад, як правило, не були в становищі гнаної меншості, бо пришли до Церкви вже у пострадянські роки. Та й очолюють ці зібрання пастори, що змужніли у післяперебудовний час.
ЩО ДАЛІ В ЛІС…
Предметом прогресистських міркувань є глибина інкультурації християнства (контекстуалізації, втілення [Henrich Daniel. Internet Evangelism in the 21st Century: A Reader. – [Б. м.]: Handclasp International, 2007. – P. 87–179] – аналогія до земної місії Христа) з метою місіонерського, рятівного впливу на світ. Така стратегія має на увазі не створення штучної субкультури (гіпертрофованого виявлення святості), а максимального наслідування світських моделей («що не заборонено, те дозволено») з перетворенням храму на ареопаг суспільного життя: тут влаштовують дебати кандидатів у президенти, покази мод, театральні постановки, вечори гумору тощо. Змінюється розуміння способу самопожертвування ради Бога: замість потреби МЕНШОСТІ зберегти вірність переконанням НАВІТЬ ЦІНОЮ ЖИТТЯ виникає необхідність БУДЬ-ЩО-БУДЬ досягати МАКСИМАЛЬНУ аудиторію вісткою спасіння. Ідеалом стає успішний місіонер (апостол Павло).
Звичайно, більшість церков іде поміркованим шляхом, поступово засвоюючи апробовані світом і «прогресистами» методи й технології: вихід на нерелігійні ЗМІ, проведення прес-конференцій, звернення до послуг позацерковних спеціалістів, громадську активність: доброчинну, політичну й правозахисну, тісніші контакти зі світською владою. В Україні, де панівною «релігією» є МАТЕРІАЛІСТИЧНИЙ ПРАГМАТИЗМ, наразі є неможливими крайні прояви ліберальної (благословення на одностатеві шлюби й аборти, рукопокладення (здійснюване англіканською Церквою) геїв у священство) чи фундаменталістської релігійності: авторитетних вимог видалення з навчальних програм світських вузів згадок про дарвінізм, бойкотів «гріховної» культурної продукції, використання політичних важелів для законодавчого протистояння секуляризації суспільного життя, а то й насильницьких методів для досягнення такої мети. Зазвичай акцентування своєї неправославності шкодить високопосадовцям. Євангельські християни настільки чітко розмежовують свої професійні та церковні обов’язки, що деякі протестанти не визнають, приміром, Олександра Турчинова «своїм», не бачачи у його публічних діях повсюдного покровительства євангелікам, а в офіційних заявах – проповідей, звичних для зібрань київської громади баптистів, яку відвідує віце-прем’єр.
Для порівняння: в Росії такі суперечки стають протестантським аналогом дискусії «почвенников» і «западников». Перших позначити легше: для молокан – реформаційної течії православного походження – важливою ознакою «русскости» є борода й крій одежі, взорований на російську фольклорну моду (косоворотка, etc.) [Бардина З. Кто такие молокане? // Протестант (Москва). – 2008. – № 6. – С. 14], для лютеран – не тільки відмова од прозелітизму, про що говорилося вище, а й ідеал протестанта як ПІДДАНОГО Російської держави, що займає «позицію не конкуренції, а КОНСОЛІДАЦІЇ з Російською Православною Церквою… Росії сьогодні потрібен патріотичний протестантизм… що підтримує державу та її політику, яка має своєю місією сприяння духовному відродженню народу, що неможливо без підтримки місіонерських ініціатив традиційної для Росії Церкви. … [необхідна] ДОБРОВІЛЬНА Й ТІСНА ВЗАЄМОДІЯ З ДОМІНУЮЧОЮ ЦЕРКВОЮ НА ПРАВАХ МЕНШОСТІ… протестант, що дійсно думає про благо Росії, тільки виграє від того, що РПЦ зможе духовно живити підростаюче покоління, майбутнє нації, прийшовши до СВІТСЬКИХ шкіл, а також здійснюючи пастирську діяльність в армії, інших інститутах, несучи туди Слово Боже» [12] (виділення мої – М.Б.).
Українські протестанти, як правило, обирають серединний шлях – без загравання з владою, але й без її демонізації. Крайнощі редукуються обопільно. З одного боку, дослідники фіксують зменшення есхатологічної напруги навіть у вченні свідків Єгови, яке зазвичай відрізнялось крайньою недовірою до світської влади [Яроцький Петро, Решетніков Юрій. Інституалізація протестантизму як вихід у світ // Християнство доби постмодерну. Колективна монографія. – К.: [Українське релігієзнавство], 2005. – С. 250–256]. Одним із виявів переходу від «секти» до «церкви» є зміна акцентів проповіді: есхатологія змінюється моралізмом, той – суспільною тематикою: питаннями культури, патріотизму, мистецтва тощо.
З іншого боку, непоодинокими є зізнання євангельських лідерів про певне «розчарування в західних ідеалах демократії», скажімо, через тенденції а) вимирання європейського ліберального християнства і б) співчутливого ставлення фундаменталістських кіл Північної Америки до урядового обмеження громадянських прав населення, зокрема, під знаком «боротьби з тероризмом». Попри віртуальність «християнських» партій (як і будь-яких утворень у теперішньому українському політикумі, заснованих ідеологічними, а не фінансовими колами), зростає увага протестантів до дій уряду (загальновідомою є участь євангельських віруючих в акціях «помаранчевої» революції), підтримка демократичних засад суспільства, серед іншого, з потреби збереження її релігійного розмаїття на противагу патрональним проектам «київських» церков. Виникають спроби релігійного тлумачення національної ідеї: як духовного відродження, моралі, «християнського обличчя» країни (пор. з тезою Михайла Грушевського про те, що православ’я було національною ідеєю українців у козацьких війнах XVII сторіччя).
ЗА ЩО БОРОЛИСЬ?
В основі дискусії «консерваторів» і «прогресистів» лежать дві антиномії. Перша з них стосується балансу між плеканням ОСОБИСТОЇ святості й служінням ЧУЖИМ духовним потребам. Захисники першого погляду наполягають на тезі, що слід спершу особисто поклонятись Богу, щоб стати провідником Його благодаті для інших (особиста святість є джерелом натхнення для служіння – Дії 1:8, 13:2). Пропоненти другої позиції наголошують, що служіння індивіда ІНШИМ зміцнює і його ВЛАСНУ віру (Мф. 25:34–40). Цю суперечність вияскравлює історія про Марію і Марту (Лк. 10:38-42), конфлікт якої є нерозв’язним в очах багатьох знайомих автору статті домогосподарок, включаючи його маму. Тут безумовний пріоритет духовного споглядання суперничає з обов’язком жінки щодо своєї сім’ї – ангажованості в безкінечні домашні клопоти. Напруженість такої дилеми викликала з’яву компромісного тлумачення: «У кожному з нас живе Марфа – наша функціональна частина, й Марія – частина, що відповідає за взаємини… Марта готувала вечерю, у той час як Марія сиділа біля ніг Ісуса. Коли Марта поскаржилася, що Марія їй не допомагає, Ісус сказав: «Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї…» Ісус не мав на увазі, що Марта робила щось погане, Він просто хотів сказати, що вона робила це в невідповідний час».
Друга антиномія полягає у відмінному баченні сутності зла й людської природи: які форми має зло (гріх, безбожжя), яких меж сягає його присутність у світі, чи має воно владу над наверненим християнином аж до того, щоб позбавити його віри (єдності з Богом) і, як наслідок, спасіння. Ключем до цих питань є протестантське розуміння науки про синергію – межі Божої та людської участі у спасінні індивіда. Складність цього питання полягає в тім, що воно не спирається на окремі біблійні свідчення, а виводиться із системного тлумачення Святого Письма. Кальвіністський догмат про подвійне передвизначення, яке поділяє людство на приречених на загибель і на вічність із Богом, породив багатовікові дискусії, де прихильники ідеї свободи волі людини до спасіння примкнули до вчення голландського богослова Якоба Армінія (1560–1609) (армініанства). Пропоненти передвизначення не вірять у можливість утратити спасіння, тож уважають, що «хрестовий похід» у світ для його трансформації за євангельським зразком угодний Богу й нічим їм не загрожує (за версією цитованого вище Макса Вебера, саме кальвіністський пафос є джерелом капіталістичної свідомості). Відповідно, апологети свободи волі наполягають на пріоритеті «церковної» релігійності для акумулювання духовних сил: «Служіння секулярному світу небезпечно для вашого духовного здоров’я. …таке служіння не для всіх. (…) Для багатьох адвентистів краще, заради власного ж блага, залишитись у себе «вдома», нічого не починаючи».
ВИСНОВКИ
У даній статті зроблено спробу виокремити ментальні конструкції, що обумовлюють розуміння суті, форм і методів церковної комунікації українськими протестантами. Євангельські віруючі розглядають комунікацію в річищі місіонерської роботи – свідчення християнської віри позацерковній громадськості. Феномен недержавної «церкви вірних» має на увазі існування двох світів – «істинної» релігійної громади як «ковчега спасіння» й «гріховного світу», в якому вірний задовольняє свої фізичні потреби (роботи для прогодування сім’ї тощо) й вступає в діалог із «невіруючими», щоб через представлення біблійного вчення дати їм шанс прийняти Христа своїм Богом і приєднатись до членів «правдивої» Церкви. Зі спонуки організувати інформаційний обмін цих двох світів (досить вибірковий для світської інформації) виникає розгалужена система євангельських мас-медіа.