Роль редактора у формуванні та розвитку адвентистської преси в Україні

29-06-2007, Комментариев нет Просмотров: 2 067

У сучасній історії журналістики, як і в попередні часи, Текст – це Автор. І це є правдою і для такого консервативного її сектора, як журналістика релігійна.

Якщо ж література може існувати у вигляді рукописів і самвидаву, то масова інформація потребує комунікативної передумови – періодичного видання, обличчя якого найбільше визначає особа редактора чи видавця, або принаймні редакційного комітету. В даній статті ми покажемо роль в історії друку Церкви християн-адвентистів сьомого дня (АСД) в Україні персони редактора, вплив або переїзд якого формував концепцію видання, спричиняв переміщення редакції чи перейменування журналу.


СТУПІНЬ ДОСЛІДЖЕНОСТІ ТЕМИ.

Як і слід було сподіватись, дослідники релігійного друку перш за все звертаються до видань найчисельніших християнських конфесій в Україні: православних Церков – Алла Бойко, І. Мілясевич, М. Левчук [1, 2, 3], греко-католицької – Томаш Стриєк, Олена Канчалаба, Вікторія Яцишин [4, 5, 6] та римо-католицької Церкви – Анна Путова [7]. Натомість протестантські Церкви, що не мали подібної розгалуженості друкованих ЗМІ в першу чергу через урядову підтримку «державної» конфесії при утисках, а то й проскрибованості інших, переважно лишаються на периферії журналістикознавчого дискурсу. Маємо побіжні згадки протестантських видань у релігієзнавчих студіях тієї ж Вікторії Любащенко [8, с. 244, 246, 265, 286, 291, 307] і включення їх до загальної картини християнської періодики України Тарасом Антошевським та Ігорем Скленаром [9, 10]. Ближчою розвідкою є дослідження Ярослава Клачкова [11], в якій подано загальну картину протестантської преси в Західній Україні в міжвоєнний період.

Із відомих нам джерел історія та специфіка адвентистських ЗМІ заторкалась Дмитром Юнаком [12, 39] і А. Григоренком [13], причому в цих роботах дослідження східної (Д. Юнак) і західної (А. Григоренко) галузей преси АСД не виходить за рамки називання окремих видань і причетних до їх випуску журналістів. З українських науковців цій темі приділили увагу Олексій Опарін і Максим Балаклицький [14], хоч їх розвідка не відповідає географічному виміру нашої статті. У ній автори виокремлюють спільні риси російськомовних видань конфесії на території України, Росії, Прибалтики й на Близькому Сході й фіксують основні досягнення адвентистської преси. Остання праця Максима Балаклицького [15] вибудовує періодизацію адвентистських друків України, характеризуючи їх за типом видання.

Студії релігійної преси України розпадаються на такі напрями: каталогізація – Аркадій Животко, А. Кравчук, Тарас Антошевський [16, 17, 9], проблематика релігійних видань за окремий період – З. Павлюк, Мар’яна Комариця, Олена Артемчук, Степан Кость [18, 19, 20, 21], суспільне значення релігійної преси – І. Крупський [22], періодизація – Томаш Стриєк, Ярослав Клачков [4, 11], розгляд доробку окремих журналістів – О. Школьна, Ліна Вежель, Федір Дисак [23, 24, 25], виокремлення столичних – С. Баршай [26] і регіональних видань і автури – Алла Бойко, Ігор Михайлин [27, 28], загальна характеристика окремих друків – Олена Канчалаба, Алла Бойко [29, 30], педагогічний потенціал як релігійних видань – Т. Старченко, Костянтин Чавага [31, 32], так і християнського вчення у нецерковних друках – У. Лешко [33], аналіз церковної тематики в суспільно-політичних виданнях – Лідія Сцінарчук [34].

У такий спосіб, нам не відомі спроби прочитати історію конфесійної журналістики України крізь призму особи редактора чи видавця. У заповненні цієї прогалини полягає АКТУАЛЬНІСТЬ нашого дослідження.

МЕТА РОБОТИ – проаналізувати, як конкретні редактори визначали цілі періоди розвитку адвентистського друку в Україні, спрямованого на формування морально-релігійного світогляду суспільства.

ЗАВДАННЯ студії – показати, що основні етапи розвитку адвентиської преси України проходили під патронатом Генріха Лебсака, Івана Львова та Миколи Жукалюка, здійснити огляд їх редакторської й видавничої діяльності й виокремити основні їх досягнення й утрати в цій галузі.

Історія адвентистської періодики на теренах Російської імперії починається з журналу «Маслина», який випускало Міжнародне трактатне товариство в Гамбурзі. Орган засвідчив вірність традиціям протестантською журналістики, що походили з Лютерових часів: проповідницька публіцистика друкувалась великим накладом у невеликих недорогих брошурах, що призначалися до продажу або й просто роздачі. Часопис виправдовував імення піонерського: передруковував статті з інших журналів або в багато подач книжкові видання, містив велику частку перекладних матеріалів. Накопичений досвід дозволив у пізніші роки розширити мережу дописувачів, обмежити більшість публікацій одним номером, залучити велику, як на ті часи, кількість ілюстрацій – гравюр і світлин, поліпшити верстку (дві колонки замість одної, врізки, підписи до ілюстрацій, підзаголовки). Зміни в автурі відбивають тенденції в національнім складі тодішньої Церкви європейського регіону: до німців з певною кількістю американських авторів (переважно книжних) приєднуються мешканці прибалтійських країн і росіяни.

Одним із членів редколегії був ГЕНРІХ ЛЕБСАК.

Він спрямовуватиме розвиток і формування адвентистської преси в Україні наступні 30 років.

Народився Лебсак 1870 року у німецькому поселенні в Саратовській губернії, в сім’ї ревних лютеран. Через перехід Генріха до адвентистської Церкви батько позбавив його спадщини. Ця ситуація сприяла тому, що Лебсак рішив стати адвентистським священиком. Був літературним євангелістом, свідчив про Бога переважно серед менонітів і лютеран півдня України.

1892 року відбувся перший арешт – за продаж релігійної літератури (точна кількість випадків тюремного ув’язнення Генріха невідома). 1894 року Лебсак став першим місцевим проповідником Церкви АСД. Виступав із серіями євангельських проповідей у Криму, Волхинії (Румунія), Ризі, Сибіру. 1901 року Генріха Йогановича обрано президентом Південноросійської територіальної конференції. У 1889–1890 роках навчався в богословській семінарії в Гамбурзі. Із засуванням «Маслины» в 1905 році почав брати участь у редакційній роботі. Чимало писав сам, переважно звіти про церковні з’їзди й свої майже безперервні мандрівки – місіонерські й у відвідинах вірників, побувавши в більшості підрадянських громад АСД, а також богословську розвідку «План спасіння й священство Мелхіседека».

Під час Першої світової війни нетривалий час був керівником Малоросійської місцевої конференції, яка включала Київську, Полтавську й Чернігівську губернії, а також Польщу.

З 1918 по 1920 рік видає в Києві журнал «Голос истины». Концепцію часопису схарактеризував так: «…в наш час, унаслідок війни й революції, човник віри знову почав хитатися. Давні звичаї й старі закони, навіть цілі держави поховано під руїнами перевороту, й багато хто замінив догмати своєї віри лозунгами революції. В такий самий спосіб старі світоглядні системи поступаються місцем новим і дехто думає, що разом з тим усунуто Біблію і колишню віру в Бога.

Позаяк навіть духовні особи залишають свої кафедри, то в парафіян цілком природно виникає питання: «Чи існує взагалі тепер якась правда і чи існує живий Бог, при якого вони нам говорили?»

Всі вищезазначені обставини послужили підставою для організації книговидавничого товариства «Патмос», і воно поставило собі завданням довести, з Божою поміччю, і відповісти за допомогою преси своєму читачеві на питання, які його цікавлять, що ще дійсно існує єдиний та істинний Бог, Котрий у Христі ще турбується про Свої творіння. (…)

Як цей Бог співвідноситься з долею народів нашої землі й яку пораду Він нам дає для щасливого й мирного земного й вічного життя, буде показано на сторінках наших випусків…»

Журнал виходив обсягом 26 сторінок формату А5. Подавав матеріали зі шкільного богослов’я, апологетики, церковної історії, релігійну поезію, практичні поради з дотичних питань, статистичні дані, місіонерські звіти. Мав рубрики: «Історія та наука у світлі Біблії»; «Держава й Церква», «Наші дні й релігія в християнській сім’ї», «Здоров’я, юнацтво й життя», «На ниві Божій». Лебсак публікував там есе повчального плану, орієнтовані на досягнення життєвого успіху в практичній діяльності; так, у першому номері його перу належали два твори: «Юношество и ремесло» та «Значение современной женщины в свете Библии». Їх об’єднує намагання автора переконати молодь у необхідності підготовки до сімейного та суспільного життя через навчання практичним навичкам. Висновки обох творів майже однакові: «всяка людина вчена й високопоставлена знайде час займатися не тільки своєю постійною професією, а й іншими корисними трудами й у надзвичайних обставинах зможе примиритися з будь-яким становищем… знає, як корисно провести час і як себе утримувати. Така людина є дійсно сучасною людиною як у мирний, так і в воєнний час. Вона може принести велику користь собі, сімейству, суспільству й батьківщині». Через паперову кризу в 1920 році видання журналу було припинено і відновлено лише в 1925 році в Москві. Видавництво проіснувало до 1929 року.

Генріх Йоганович є автором книжки «Великий адвентистський рух у Росії» (1920). З 1921 року стає офіційним лідером Церкви АСД в Росії.

На V Всеросійському з’їзді 1924 року в Москві вперше відмічалася необхідність видавати духовну літературу українською мовою. Тоді під керівництвом Лебсака територію України було виокремлено в один із шести самостійних територіальних відділів Церкви.

Одночасно був редактором двох місячників, які виходили з 1925 по 1929 рік у Москві: німецькомовного «Advent Bote» і «Голос истины». 1927 року з ініціативи Лебсака й під його безпосереднім керівництвом було видано збірник богослужбових пісень «Псалмы Сиона», котрим адвентисти користуються дотепер.

1928 рік ознаменувався жорстокими переслідуваннями Церкви. За неофіційними даними, на початку 1930-х років в СРСР налічувалося близько 21000 адвентистів. Із них майже 3000 опинились у в’язницях або в засланні [35, с. 93]. Лебсак був 1934 року арештований у Москві. Декілька тижнів провів у «Луб’янці» й «Бутирці». Суд призначив йому довічне ув’язнення. 1938 року Генріх Йоганович помер у Вологодській тюрмі (за іншими даними, його було розстріляно в Ярославлі). У 1970-х роках Генріха Лебсака було реабілітовано.

Як писали сучасники, він був «найвидатнішою, найяскравішою й найсильнішою фігурою в російськім, а пізніше й у радянськім адвентизмі» [36, с. 32]. Проте, незважаючи на неабияку енергію, харизму й організованість (його робочий день часто починався о п’ятій ранку), Лебсак завжди лишався добродушним селюком.

Набагато дальший крок у поступі слов’янської преси АСД зробив ІВАН ЛЬВОВ (1879–1958). Таким його змалював очевидець: «Это была весьма внушительная фигура. Красивый, стройный, элегантный… брат И.А. Львов… представился мне каким-то полубарином» [37, с. 18].

1909 року він закінчив богословську семінарію у Фріденсау (Німеччина) і був запрошений на пасторське служіння. У серпні 1913 року у зв’язку з загостренням російсько-німецьких стосунків Івану Олександровичу було доручено керівництвом Церкви очолити видання журналу «Маслина». 1914 року редакцію було переведено до Москви, куди переїхав і Львов з дружиною. Там він пропрацював до 1920 року, коли у зв’язку з реорганізацією адвентистської роботи в Росії й закриттям журналу через паперовий дефіцит був переведений до Києва.

З ініціативи Львова часопис було перейменовано на «Благая весть» (1913–1919), згодом на «Благовестник» (Київ, 1926–1928). Журнал «Благая весть» мав додатки «Вестник христианина» и «Ежедневные чтения».

Того ж 1913 року адвентисти відкрили у Санкт-Петербурзі приватну друкарню «Єфімов і Ко» для друкування літератури російською мовою. Керівником цього підприємства став Іван Олександрович.

1917 став членом Всесоюзної Ради Церкви АСД. З тих пір Львов незмінно перебував «у верхах» церковної адміністрації в Росії. З 1922 року Львов стає керівником Церкви АСД в Україні. 1925 року для підтримки релігійних практик українських вірників починає випуск річника «Чтения на молитвенные дни» і квартальника «Библейские беседы» (виходив до 1928 року). Видавець – Західноукраїнський (себто Лівобережний) обласний союз адвентистів сьомого дня.

«Чтения…» призначались для щорічного молитовного тижня, який проводиться Церквою АСД по всьому світу в кінці грудня. Наклад 1500 примірників. 50 сторінок формату трохи більше А5. «Библейские беседы» – для індивідуального дослідження окремої біблійної книги протягом трьох місяців. Наклад 5000 примірників. 48 сторінок формату А6.

Коли його перша дружина померла 1926 року, одружився зі співробітницею адвентистського видавництва у Москві. Про вдачу Львова свідчить факт, що він був одружений з удовою Марією Олександрівною, чий син від першого шлюбу Володимир Теппоне був йому пасинком. Між Іваном Олександровичем і Володимиром – також відомим служителем, поетом і місіонером – увесь час була тісна дружба й співробітництво [38, с. 7–8].

1926 року Львов почав випуск місячника «Благовестник» – одного з найкращих протестантських видань тієї доби. Розширилась географія і виріс рівень інституції: тепер воно називалося Всеукраїнським об’єднанням адвентистів сьомого дня. Журнал мав 32 сторінки трохи менше А4. Відрізнявся витонченим, майже естетським оформленням гравюрних вставок і рамок у стилі модерн, що працювало на імідж видання. Місцеві автори вже давали більшість матеріалів. Часопис було розраховано на найширше коло читачів, причому «поміркованіша українська цензура [sic!] полегшувала друк у цьому журналі матеріалів, що не знайшли місця в [московському друкованому органі]» [38, с. 13].

Концепція видання відповідала наступному крокові Церкви на українській землі: намагаючись підтримати віруючих у тяжкий час, священики помагали їм налагодити релігійне життя, а тепер орієнтували активістів на місіонерське служіння у своєму оточенні. Ось видержки із редакторського звернення до читачів: «одним із особливо радісних моментів… [у житті] братства адвентистів сьомого дня є з’ява дорогого нашому серцю журналу…

…давно ми мріяли про нього; багато листів з різних боків од громад і окремих братів із проханням прислати що-небудь із літератури, особливо журнал, свідчило про ту величезну жагу друкованого слова, котра була так відчутна на місцях.

…відсутність такого журналу ми відносили до числа найбільших недоліків…

Зі сподіванням на Бога й чеканням на Його поміч і мудрість… приступа[ємо] до виконання такого великого відповідального завдання…

Разом із тим звертаємось до всіх наших братів і сестер із переконливим проханням помагати нам своїми літературними працями, знаючи, що ваша праця і в цім відношенні не марнотна у Господі». Було заявлено квартальну періодичність випуску з плановим переходом на щомісячний випуск із додатком посібника для суботніх біблійних студій.

Виріс культурний рівень журналу. Остання сторінка обкладинки поміщала влучні афоризми. Було впроваджено рубрику «В години дозвілля», де пропонувалися біблійні завдання, загадки, шаради, ребуси. Списки учасників цих ігор дозволяють уявити масштаб поширення видання: до редакції слали відповіді з Києва, Одеси, Дніпропетровська, Білої Церкви, Півнів, Майдан-Борковського, Залісся, Вороніжа, Ленінграда, Москви, Ростова-на-Дону, Саратова, Ташкента, Тули, Челябінська. 1926 року під керівництвом Львова було надруковано 5000 Біблій.

1928 року Іван Олександрович був обраний на посаду заступника голови Всесоюзної Ради, а тому мусів повернутися до Москви. Керував виходом збірки «Псалмы Сиона», книжки «История мировых государств во свете пророчеств». На цім посту він лишався до 1934 року, коли розділив долю багатьох адвентистських проповідників – 1934 року залишив Москву для перебування в концтаборах десь під Астраханню. 1936 року звільнився з таборів і через неможливість мешкання у Москві оселився в Таганрозі, де ще функціонувала одна з адвентистських громад. 1938 року піддався репресіям вторинно й перемістився до Карагандинських таборів, а пізніше у заслання в один із віддалених районів Казахстану, Кар-Караленський, у село Еґенде-Булак. Повернувся реабілітованим 1956 року до Москви, де помер у 1958 році.

Ще одною поважною фігурою підрадянського історії церковної преси АСД є МИКОЛА ЖУКАЛЮК.

Народився 1932 року у селі Великий Порск на Волині. Дід був псаломщиком церковного хору, батько – хорист і скрипаль. Батько перейшов в адвентизм 1938 року. Микола почав читати польською (дядько, що вчив його, був поляком) і українською, коли йому не було й п’яти років.

З юності мріяв стати журналістом. Паралельно з навчанням у середній школі закінчив шестимісячні бухгалтерські курси, шестимісячні курси трактористів і вечірні піврічні курси сількорів. За час трьохлітньої армійської служби, працюючи військкором, закінчив вечірнє відділення факультету журналістики Ленінградського університету й отримав диплом військового журналіста. Уже працюючи пастором, вступив на заочне відділення факультету живопису Московського державного університету мистецтв і 1960 року закінчив його. У зв’язку з необхідністю виконувати синхронні записи нарад, проповідей та інших виступів, 1965 року закінчив заочне відділення факультету стенографії того ж МДУМ.

Ще у сьомому класі почав писати замітки. Спочатку в районну газету «Радянське село», потім у «Пионерскую правду». Навчання суміщалося з практичною роботою, – спочатку в газеті «Радянська Волинь», а відтак, у якості військкора – «На страже Родины».

1950 року призваний до армії. В кінці періоду служби йому було запропоновано постійну роботу в газеті, виїзди за кордон, офіцерське звання й квартиру в Ленінграді. Відмова Жукалюка шокувала воєнне начальство.

1955 року нелегально стає молодшим священиком у Вінниці, працюючи почергово малярем, теслею, столяром, покрівельником, чорноробом. 1965-го рукопокладений у сан пастора-проповідника.

Того ж року було передруковано й розмножено на друкарській машинці оновлений і розширений новий збірник богослужебних співів українською мовою під його редакцією.

Організовує у Львові підпільне видавництво, в якому в різний час було задіяно близько 40 машиністок, які копіювали на друкарських машинках біблійні уроки суботньої школи, ранкові й вечірні читання, перекладені з англійської книжки й брошури. Використовувалось усе – друкарські машинки, фотографія, гектографи («синька»), ротапринти, саморобні друковані верстати й інші доступні методи тиражування. Відомо, що тільки в Україні нараховується більше 500 жінок і чоловіків, прямо пов’язаних із виданням літератури в ті складні часи – друкарів, палітурників, кур’єрів [39]. За словами Миколи Арсентійовича, «не уявляли собі дружини пастора або пресвітера, котра не вміла би друкувати на машинці» [40, с. 236].

У львівському видавництві троє палітурниць ледь устигали виконувати свої функції. Було сконструйовано мініатюрний друкарський верстат, який успішно працював аж до прийняття Україною Закону про свободу преси.

За підпільну діяльність Жукалюк був арештований 1973 року. Після шести місяців допитів і перебування в слідчому ізоляторі був засуджений на два роки позбавлення волі з одбуванням решти часу на «комсомольському будівництві» найбільшої в світі доменної печі (майбутній завод «Криворіжсталь»). Через шість місяців отримав травму – залізобетонною плитою йому роздробило ногу. 1975 року вийшов на свободу з двохрічним обмеженням у пересуванні. Більше року радянська влада не допускала його до здійснення пасторського служіння.

З 1979 року виходить на міжнародну арену, стає членом Виконавчої Ради Генеральної Конференції, делегатом чотирьох усесвітніх з’їздів Церкви АСД, бере участь у становленні Всесоюзної організації АСД, в будівництві й відкритті семінарії, а також видавничого центру «Источник жизни» (сел. Заокський Тульської обл.).

1979 року Жукалюк увійшов до складу редколегії московського журналу «Настольный календарь служителя Церкви АСД» (1971–1991), який був єдиним офіційним виданням Церкви радянського часу. Як відомо, в Радянському Союзі протестантську пресу було заборонено 1929 року, й тільки в 1970 році московська громада зуміла офіційно випустити маленький календар на 1971 рік накладом у п’ятсот примірників. У 1979 році був отриманий дозвіл видати журнал «Адвентистский вестник». Було навіть видрукувано сигнальний номер під такою назвою. Проте держава не була готова дозволити Церкві випускати таку продукцію. Вирішено було назвати його «Настольным календарем служителя церкви». Так він проіснував усі дванадцять років, з 1987 року виходячи вже двічі на рік.

1987 року Жукалюк брав участь у роботі редакційної комісії з підготовки до видання російською мовою праць Еллен Уайт – найвидатнішого богослова адвентистської Церкви.

На ІV Всеукраїнському з’їзді в 1988 році обраний президентом Церкви АСД в Україні на п’ятирічний термін. Тоді ж при Уніонній раді було створено перший видавничий відділ на чолі з М. Жукалюком. 1991 року як результат п’ятирічної нелегальної праці творчої групи під його керівництвом було видано збірник «Пісні надії» накладом 10 тисяч примірників. Того ж року став одним із відновлювачів роботи Українського біблійного товариства (Київ). У 1991-1992 роки уроки суботньої школи всесвітнього зразка для адвентистів усього СНД видавалися в Києві.

Газету «Вісник миру» засновано 1990 року у Львові, пізніше редакцію переведено до Києва. Газета виходила щомісяця на 8 сторінках формату А4. У порівнянні з пресою 1920-х років виросло коло авторів і спектр насвітлюваних тем. Превалювали інформаційні жанри: замітка, репортаж, інтерв’ю. Аналітичні роботи були рідкістю й переважно перекладними. Орган містив хроніку церковних заходів з акцентом на місіонерському служінні. Поступово поліпшувалась якість ілюстрацій, іноді з’являлись репортажні світлини. Матеріали друкувались українською та російською мовами. У цій газеті вперше знаходимо біблійні кросворди.

2000 року газету було перейменовано на «Адвентистський вісник», що з огляду на наявність московського журналу з такою ж назвою навряд чи було кращим варіантом. Журнал перейшов на офсетний друк, його обсяг виріс до 12 сторінок, покращився дизайн і зросла кількість фотоілюстрацій, обкладинка стала двоколірною. На обкладинці з’явились анонси й назва головної статті номера. Майже щезли передруки. Передостання сторінка зазвичай містить оповіданнячко для малят. Виходять ідентичні за змістом україномовний та російськомовний варіанти.

Проводив євангелізаційні програми в Сімферополі, Тульчині, Кременчуці, Чернігові. 1992 року було створено друкарню Українського уніону «для видання матеріалів виключно українською мовою» [41, с. 305], якою опікується Жукалюк. 1993 року обраний директором Всеукраїнського відділу громадських зв’язків і релігійної свободи. Тоді ж його призначено головним редактором видавничого відділу Українського уніону.

У різний час адвентистська українська й російська діаспори у США й Канаді видавали барвисті й відомі в Україні журнали «Ознаки часу» й «Знамения времени». Оскільки їх вихід за кордоном було давно припинено, 1993 року було прийнято рішення про видання однойменних журналів у якості уніонного друкованого органа для літературного євангелізму. З другого номера журнал «Ознаки часу» має російськомовну версію «Знамения времени».

Квартальник «Ознаки часу» засновано як «громадсько-релігійний, науково-популярний журнал». Назва вказує на справдження есхатологічних пророцтв (Мф. 24). У вступному слові Жукалюк підкреслив наступність цього видання з попередньої преси АСД в Україні й висловив прагнення зробити журнал трибуною творчих кіл конфесії. Під час його редагування журнал став найкращим адвентистським друком пострадянського часу. Причини цього можна побачити у згуртуванні цікавої автури, сумлінному веденні редакційної політики й, найважливіше, орієнтації на діалог Церкви й суспільства, намаганні зробити друкований орган цікавим і для позацерковного читача. Головними жанрами стали аналітична стаття й богословське есе. Зросла кількість обговорюваних тем: стосунки з іншими конфесіями, дискусії з атеїстичним релігієзнавством, соціальне служіння і благодійність, культура і мистецтво, здоровий спосіб життя, християнська освіта, питання психології, моралі та етики, історія Церкви. Внутрішні 8 сторінок утворювали «Чудесну скриньку» – «дитячий журнал у дорослому журналі», де пропонувались розвивальні ігри для дошкільнят і повчальні історії. З подачі журналу рецепти здорової кухні стали нормою в церковній періодиці. У цей період обсяг журналу замість звичайних 26–34 кольорових сторінок формату А4 іноді сягав 50.

Зубожіння населення, руйнування традицій передплати преси спричинили поступове зменшення накладу з 25–12 тисяч у перші три роки виходу до 2300 примірників. В останні роки журнал став знову зловживати передруками, інколи в багато подач, і при сучасному оформленні – крейдованому папері, якісному повнокольоровому друці – великою мірою втратив злободенність і вірність початковій концепції. Має україно- та російськомовний варіанти. Можливо оформити передплату.

З 1994 року Жукалюк очолив видавництво «Джерело життя» (Київ). Є автором автобіографічної публіцистичної трилогії з історії підрадянського адвентизму: «Бедная, бросаемая бурею…» – Исторические очерки к 110-летнему юбилею Церкви адвентистов седьмого дня в Украине» (Київ, 1997), «Вспоминайте наставников ваших (история Церкви адвентистов седьмого дня в личностях)» (Київ, 1999) і «Через крутые перевалы» (сел. Заокський Тульської обл., 2002).

Свою життєву місію Микола Арсентійович визначає в такий спосіб: «зробити з Божою поміччю все можливе, щоб адвентисти в Україні перестали вважатися «американською сектою», а були визнані суспільством, урядом та іншими релігійними деномінаціями солідною протестантською організацією – Церквою християн-адвентистів сьомого дня» [40, с. 382–383].

ВИСНОВКИ.

Розглянуті біографії трьох найвидатніших діячів пресової програми адвентистів в Україні демонструють місце релігійного друку в системі пріоритетів цієї конфесії. Незважаючи на всуціль несприятливі умови – цензурні утиски, ксенофобію тубільців, війну, голод, руїну, висилку іноземців із країни, злидні, паперову кризу, атеїстичну пропаганду, переслідування вірян тощо – пресові органи повсякчас виникали й знаходили вдячного читача, підтримувані традиційним для України шляхом – зусиллями церковних громад і окремих осіб, найвидатнішими з яких є Генріх Лебсак, Іван Львов і Микола Жукалюк, що працювали в доленосні періоди української історії. Попри належність цих редакторів до різних національностей, їх видання сприяли стабілізації суспільства, будучи вільними од закликів до насильства, шовінізму, класового протистояння, расової нетерпимості.

Заснуванням і промоцією часописів опікувалися найвищі чини церковної адміністрації: голова Всесоюзного об’єднання АСД (Лебсак) або, як мінімум, керівник його українського відділу (Львов) чи, сучасною термінологією, президент Українського уніону (Жукалюк).

Для Лебсака був характерний аналітичний підхід до представлення матеріалу, успіх Львова полягав у сполученні традицій європейської та слов’янської журналістики, Жукалюк робив особливий акцент на проблемах свободи совісті й соціальній проблематиці.

Адвентисти вірять, що «інший Ангол» із вісімнадцятого розділу біблійного Одкровення, від слави якого освітилася вся земля, є ніщо інше, як друковане слово – книги і журнали, а також інші технології засобів масової інформації. Місія адвентистських ЗМІ походить од часто цитованих слів Еллен Уайт про те, що «істина не повинна бути прихована і замаскована, особливо в даний час. Вона повинна бути виражена в найчіткіших, найконкретніших виразах. Недоторкана, неприкрита істина в живих словах, в окремих брошурах, статтях повинна бути розсіяна як осіннє листя» [42, с. ориг. 231].

Адвентистська Церква стала використовувати друковану продукцію ще до того, як церковна організація була сформована офіційно. Саме завдяки друкованій продукції – книгам, журналам і трактатам – звістка про Друге пришестя Христа досягла Російської імперії, Радянського Союзу, України, сіючи насіння християнської любові, Божого Закону, миру, яких так бракує сучасному суспільству в наш нестабільний час, коли ЗМІ, і тим більше релігійні, роблять свій внесок як у творення суспільства, так і в його руйнування.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Бойко А. Преса православної Церкви в Україні 1900–1917 рр. Культура. Суспільство. Мораль. – Д.: Дніпропетровський університет, 2002. – 308 с.

2. Мілясевич І. Чи був «Почаевский листок» «цареславно-чорносотенним» журналом? // Українська періодика: історія та сучасність: Доп. і повідомл. восьмої Всеукр. наук.-теор. конф. Львів, 24–26 жовтня 2003 р. / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; За ред. М. Романюка. – Львів, 2003.

3. Левчук М. Періодика православної Церкви на інформаційному просторі держави (на матеріалі преси Волині (1867–2006 рр.) // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – Серия «Филология». – Том 19. – 2006. – № 5. – С. 53–59.

4. Stryjek T. Czasopisma religijne i narodowe w greckokatjlickiej diecezji Przemyskiej w XIX i XX wieku // Polska – Ukraina. 1000 lat s?siedstwa. – Przemy?l: Po?udnowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemy?lu, 1996. – Str. 177–190.

5. Канчалаба О. Національні питання та концепція їх висвітлення на сторінках часопису «Христос наша сила» (1933–1939 рр.) // Українська періодика: історія та сучасність: Доп. і повідомл. восьмої Всеукр. наук.-теор. конф. Львів, 24–26 жовтня 2003 р. / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; За ред. М. Романюка. – Львів, 2003. – С. 401–405.

6. Яцишин В. Роль і значення «доброї преси» для проведення Католицької акції (30-і рр. ХХ ст.) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 203–220.

7. Путова А. Католицькі періодичні видання Києва у контексті київської польськомовної періодики на початку ХХ ст. // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 57–62.

8. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. Курс лекцій. – К.: Поліс, 1996. – 350 с.

9. Антошевський Т. Релігійні мас-медіа в Україні

10. Скленар І. Сучасна церковна преса в Україні: головна проблематика // Вісник Львівського університету. Серія Журналістика. – 2003. – Вип. 23. – С. 258–259.

11. Клачков Я. Протестантська преса для українців у Польщі (1918–1939) // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 62–82.

12. Юнак Д. История церкви христиан Адвентистов Седьмого дня в России. В 2 т. – Заокский: Источник жизни, 2002.

13. Григоренко А. Эсхатология, милленаризм, адвентизм: история и современность. — СПб.: Европейский дом, 2004. – 341 с.

14. Опарин А., Балаклицкий М. Адвентистская журналистика и кризис современной религиозной прессы // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – № 745. – Серія Філологія. – Вип. 49. – Харків, 2006. – С. 204–206.

15. Балаклицький М. Адвентистська преса України як комунікаційна система // www-philology.univer.kharkov.ua

16. Животко А. Історія української преси. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.

17. Кравчук А. Індекс української католицької періодики Галичини 1871-1942. – Львів: Вид-во Львівської Богословської Академії «Свічадо», 2000. – 211 с.

18. Павлюк З. Церковне життя на сторінках українських часописів Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1917–1939 рр.) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Науково-дослідний центр періодики. – Львів, 1995. – Вип. 6. – С. 185–215.

19. Комариця М. До дискусії про віру і науку (за публікаціями журналу «Дзвони» (Львів, 1931–1939) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Науково-дослідний центр періодики. – Львів, 2000. – Вип. 1. – С. 367–376.

20. Артемчук О. Католицько-православні взаємини в контексті візиту до України Івана Павла ІІ // Вісник Львівського університету. Серія Журналістика. – 2003. – Вип. 23. – С. 270–277.

21. Кость С. Гасло «Бог і Україна» як концептуальна засада західноукраїнської публіцистики першої половини ХХ ст. // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 186–203.

22. Крупський І. Українська релігійно-церковна періодика і проблеми національного державотворення // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Науково-дослідний центр періодики. – Львів, 1995. – Вип. 6. – С. 395–399.

23. Школьна О. Василь Біднов – журналіст і діяч просвітянського руху // Вісник Київського університету. Серія Журналістика. – 1998. – Вип. 6. – С. 25–31.

24. Вежель Л. Гавриїл Костельник як журналіст і літературний критик. – Автореф… канд. філол. наук… 10.01.08. – К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2001. – 21 с.

25. Дисак Ф. Ораторська публіцистика Антона Могильницького // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 413–424.

26. Баршай С. Преса Української православної Церкви на зламі тисячоліть: столичні видання // Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Вісник. Журналістика. – 2000. – Вип. 8. – С. 21–25.

27. Бойко А. Катеринославські автори церковних часописів кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Вісник Дніпропетровського університету. Літературознавство. Журналістика. – Вип. 6. – Дніпропетровськ: В-во Дніпропетровського університету, 2003. – С. 122–126.

28. Михайлин І. Нарис історії журналістики Харківської губернії. 1812–1917. – Х.: Колорит, 2007. – 366 с.

29. Канчалаба О. Часопис «Добрий пастир» та духовно-культурне життя суспільства (за матеріалами 1931–1939 рр.) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Науково-дослідний центр періодики. – Львів, 2000. – Вип. 1. – С. 195–198.

30. Бойко А. «Труды Киевской духовной академии»: до історії становлення // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 27–39.

31. Старченко Т. Журнал «Дзвінок» (90-і рр. ХІХ ст.): виховання християнських чеснот у дітей та молоді // Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Вісник. Журналістика. – 2000. – Вип. 8. – С. 21–25.

32. Чавага К. Засоби масової інформації, їх вплив на формування світогляду молоді // Церква. Молодь. Суспільство. Міжнародний конгрес (Львів, 20—22 листопада 2002 р.). – Львів, Б. в., 2002. – С. 135–144.

33. Лешко У. Християнські орієнтири у сучасній дитячій журнальній періодиці // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – Серия «Филология». – Том 19. – 2006. – № 5. – С. 169–172.

34. Сцінарчук Л. «Нація без релігії гине»: церковна тематика в корпусі текстів часопису «Розбудова нації» (1928–1934 рр.) // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 405–412.

35. Жукалюк Н. Вспоминайте наставников ваших (история Церкви адвентистов седьмого дня в личностях). – К.: Джерело життя, 1999. – 672 с.

36. [Демидов А.] Краткое жизнеописание брата Г.И. Лебсака. – М.: Б.в., 1965. – 41 с. (Машинопис).

37. Г[арин] П. Воспоминания и думы былого. – М.: Б.в, 1971. – 96 с. (Машинопис).

38. [Демидов А.] Памяти брата Львова И.А. – М.: Б.в., 1969. – 19 с. (Машинопис).

39. Юнак Д. Два юбилея. – Тула: Б.в., 2003. – 90 с. (Електронний варіант).

40. Жукалюк Н. Через крутые перевалы. – Заокский: Источник жизни, 2002. – 416 с.

41. Парасей А., Жукалюк Н. «Бедная, бросаемая бурею…» – Исторические очерки к 110-летнему юбилею Церкви адвентистов седьмого дня в Украине. – К.: Джерело життя, 1997. – 340 с.

42. Уайт Е. Свидетельства для Церкви. В 9 т. – К.: Джерело життя, 1996. – Т. 9. – 223 с.

Максим Балаклицький

.

Рубрика: Рецензии, Церковь и медиа

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.