Була зима. Рита лежала в ліжку хвора, закутана, обложена подушками та вкрита простирадлами. Вона була зовсім непомітна на тому ліжку.

Було так тихо, аж моторошно. Неначе прірва навколо і з тиші, та ще з чогось незрозумілого, куди не знаю коли і як вона потрапила.

Рита була в полоні цієї прірви вже давно, десь вже два роки майже не вставала – зовсім. Та й до цього не знамо, скільки років боролася з цією прірвою, як та підступала.

А оце вже здалася, мабуть, їй в полон. В ті роки боротьби, довгі місяці відчаю, та болю змінювалися впертою надією побороти, перемогти оте щось незрозуміле та тяжке,

— Родился я в Закарпатье, в г. Мукачево в 1981 году. Окончил школу, поменял их штук пять, потому что был очень непослушным. Подружился со многими ребятами. Поступил учиться в Мукачевский технологический университет, на экономический факультет. Там не было интересно. Заочно выучился на экономиста и после поступил на третий курс киевской Государственной академии руководящих кадров культуры и искусств, где начал свою карьеру. Люблю петь и работать на эстраде. Закончил Академию в 2006 году. Пока я учился, работал – пел на эстраде с нашими знаменитыми народными артистами, набирался опыта. Пока что я записал два альбома. Первый — «Я человек» — был выпущен в 2005 г., второй — «Нет времени» — в 2009 г. и перевыпущен в США в 2010 г. Его я презентовал в Северной Америке

Беспомощный малыш лежал в реанимации. На него через стекло слёзно смотрела молодая женщина и шепотом кричала: «Нет, я не хочу расставаться с ним! Я его так полюбила, хотя носила под сердцем всего-то шесть месяцев!.. Верю, Бог нас не оставит!» В то время стоявший рядом заведующий реанимации размышлял: «Может, всё же пустить туда того священника из Мелитополя? Для ребёнка это был бы последний шанс»…

КАКОВА ВАША ИСТОРИЯ ОТНОШЕНИЙ С ГОСПОДОМ?

– С детства я понимал, что Бог есть. Часто видел, как моя бабушка-иудейка молится. Уже с ранних лет мне хотелось иметь с Господом отношения. И я пытался как-то обращаться

Марійка, заховавшись в кукурудзі на краєчку поля, сиділа на колінах і плакала. Було так боляче. Нещадним вогнем палила в грудях біда. Вона тужила і тужила, скрутившись в клубочок аж до землі, наче вростаючи в неї, отаким собі маленьким горбочком в квітчастому ситцевому сарафанчику і, таки, рівнялася з тією землею, і здаля не видно було, що то дівчинка. Неначе квіточки та трава на землі, та й усе. А Марійці хотілося сховатися ще б кудись, та куди? Куди сховаєшся від біди?

Мами більше не було. Її немає більше між небом та землею на цій землі. Її сьогодні зовсім, назавжди вже заховають під землю. Як це?! Померти назавжди, і все?

Якщо є ця клята смерть назавжди, то має бути так само і життя назавжди. А де воно, те життя назавжди?

Церковь адвентистов седьмого дня (АСД) – это традиционная христианская конфессия в Украине. Название церкви АСД происходит от главных принципов её вероучения. Это, прежде всего, вера во Второе Пришествие Иисуса Христа или адвентус (лат. – пришествие), а также соблюдение субботы – седьмого дня недели – Божьего дня, посвящённого поклонению, согласно четвертой заповеди закона Божьего. Как первый, так и второй принципы основаны на Священном фундаменте – Библии. Во все века на территории Украины, начиная от апостолов первого века, были люди, которые верили и ожидали второго пришествия Иисуса Христа на землю.

Завідуючий відділом фотоілюстрації та комп’ютерного забезпечення редакції газети «Сільське Криворіжжя», член четвертої громади церкви Адвентистів сьомого дня з Кривого Рога Олександр Пермінов визнаний переможцем Всеукраїнського фотоконкурсу «Мить доби і крок історії».

Саме під такою назвою наприкінці 2010 року редакція газети центральних органів виконавчої влади України «Урядовий кур’єр» оголосила фотоконкурс,

Вже більше години Іван перемикав та перемикав пультом канали телевізора. Нічого путнього, що тут і казати. Хоч би новини, чи що, – сказав це вголос, хоч вдома був сам. Поглянув на годинник і знову мовив, – для новин ще зарано.

Хотів згадати по яких днях іде “Камеді клаб”, чи “95 квартал”, чи може якась шоу-програма веселенька, бо дуже любив такі передачі. Та якось в голові не відкладалось, що, та по яких днях буває.

 Завжди ось так клацав навмання, і бувало безкінечно, аж бісився іноді, бо дивитись було нічого. То реклама, то щось незрозуміле там базікають, а Іван не любив напружуватись і перейматися отим базіканням. Йому подобалось щось смішне, щось легеньке. Та ось, напав на передачу “Жди меня”. Цю передачу він теж любив.