Вікна, що не світяться
Ось і ще один день повернув за обідню пору. Сонце тепер котилося скоро до заходу. А земля чекала за обрієм це, сяюче тепер усіма барвами веселки сонце, і забути про нього, наче і не було його.
Забути, хоча б, на деякий час, а бажано забути, що воно взагалі є, те сонце. Я лежала в густій темряві. Треба б встати й увімкнути світло. Це ж бо не ніч. Не хотілося? Чи вже зовсім не було сил? Хто зна?
День прийде знову, а може вже й не прийде до мене, той новий день. Скрипнули двері, і зайшов до хати вже дорослий син зі своєю дружиною, і увімкнув світло.
– Мамо, це ми. Ти як тут, жива? Ми йшли, а вікна не світяться. Так оце, вирішили зайти до тебе. То, жива ти тут, чи ні?






