Я народилась в родині адвентистів і з малку ходила до церкви. Почала шукати Бога я свідомо в 10 років. Тоді ж я вступила до клубу слідопитів завдяки моїй подрузі дитинства. Будучи малою я любила слухати одного пастора, він для мене був авторитетом в церкві. Коли він говорив проповідь я слухала з запалом. Пам’ятаю перший слідопитський свій табір який проводився в Черешенці 2015 року. Там я почала любити щиро Бога, пісні, проповіді, уроки суботньої школи…
Дитинство
Історія мого життя невелика але дуже цікава, як на мене. Я народився у 1989 році в м. Чернігові в звичайній сім’ї. Моя мама по спеціальності була бухгалтером. Мій батько працював на заводі. Народився я в православній сім’ї. У мами я друга дитина. У мене є старший брат, який старше мене на 10 років. Батько мого брата, мамин перший чоловік, загинув коли моєму брату було чотири роки. Мій батько одружився на моїй мамі у якої була дитина. У мого батька також була сім’я до моєї мами в якій народилася дівчинка. Тож у мене є сестра по батьку.
Я народився у не зовсім звичайному промисловому місті, яке має цікаву назву «Кривий Ріг». Моє місто славиться трьома моментами: залізна руда, наркоторгівля та бандитизм. Мої батьки не були одружені та не жили разом, тому, по факту, я байстрюк. Також, мої батьки не були дуже релігійними людьми. Батько був більш схильний до православ’я ніж мама, але все одно він не був дуже поглиблений у вчення православної церкви. З десяти років я сирота і, нажаль, про батьків знаю не дуже багато чогось. Після смерті батька, я виховувався сестрою, яка старше мене на тринадцять рокі і взяла наді мною опіку. З нами ще жив мій старший брат і ми утрьох жили до мого повноліття.
Я з міста Покровськ, це Донецька область. На жаль, коли в нашу країну прийшла війна, ми в перший тиждень вирішували, виїжджали чи ні. Вибухи були ще від нас далеко, ми їх трошки чули. Наші чоловіки, мій чоловік, мій брат, чоловік моєї сестри – вони їздили до гарячих точок як волонтери, допомагали людям та вивозили їх. Тому ми там присутні були і все це переживали.
Розповідає Микола Василенко, адвентистський пресвітер, місто Суми.
Упродовж багатьох років Микола Василенко служив та й продовжує служить Господу. Він був пресвітером у різних громадах міста Суми, допомагав у їхньому заснуванні, брав активну участь у проведенні євангельських програм, виконував обов’язки диякона, учителя суботньої школи.
Довгий час Микола разом зі своєю дружиною проводив у себе вдома домашню церкву.
Рассказывает пастор Александр Пелах
В 7 общине города Днепр есть сестра Лилия Трофимова. У нее был рак 4 степени — злокачественная опухоль молочной железы, метастазы уже пошли по всему организму, были в мозгу, в костях, в печени.
Когда началась война она поехала в Польшу, думала, что там ей окажут более действенное лечение, потому что в Украине уже никакие методы не помогали. Там ей назначили химиотерапию, от которой стало еще хуже, и она заявила, что отказывается от химии, возвращается домой, и что умирать она хочет дома.
Від помічника греко-католицького священника – в адвентистські пресвітери. Про цей свій шлях розповідає Олег Хом’як, керівник української громади у Лондоні.
Олеже, розкажіть, як почався Ваш шлях у віру? Якими були Ваші перші стежки до церкви?
Я родом з Тернопільського району. Наше містечко Теребовля в тридцяти кілометрах від Тернополя. Наша сім’я була невіруюча, мої батьки не ходили в церкву.