Чого хоче жінка (не обов’язково дружина, а саме женщина)? Усього й одразу. А якщо реально? Бо гумористичні узагальнення часто приховують за собою зверхнє небажання сприймати особистість жінки всерйоз. Її бажання і потреби точно не обмежуються букетом і цукерками на 8 березня.
Традиційне суспільство має на це відповідь: чоловіки знають ліпше, що їй треба. Бог, батько і чоловік вирішують її долю. На цьому крапка.
Але чомусь жінки не завжди виглядають щасливими – ні у минулому, ні зараз. Знову і знову зринає тема про те, що вони хочуть бути почутими і сприйнятими. Як саме? Про це говоримо сьогодні.
Є надійний спосіб про це дізнатися. Треба запитати у жінки. Вона завжди готова говорити. Але чоловіки дуже часто вважають, що це небезпечний і зайвий шлях. Ми знаємо ліпше, тож запитувати нема про що.
Але якщо ризикнути? Будь ласка, сестри, вам слово. Якщо вам комфортно поділитися: що для вас означає — коли вас по-справжньому чують і поважають?
У деяких культурах історично жінки мали статус, дещо схожий на чоловічий. Наприклад, амазонки, про яких писали давньогрецькі автори Гіппократ і Геродот. Жінки у скіфів і сарматів, за їхніми словами, воювали нарівні з чоловіками. Як це взагалі можливо? Археологія показує, що таке дійсно бувало. Імовірно, деякі з амазонок в українських степах дійсно захищалися зі зброєю в руках. Можливо, хтось з них був матріархом свого племені.
Але переважно усе було і є по-іншому. Жінка ж настільки інакша, причому в гірший бік, кажуть нам. Вона ж фізично слабша, а значить, не може себе захистити. Значить, вона завжди залежна, завжди під опікою, завжди щось типу дитини. Вона релігійніша, бо шукає захисту Бога. Вона залежить від батьків, а далі шукає соціального захисту у шлюбі.
Захист і опіка сформували кордони. Нацисти їх описували як три К: „Kinder, Küche, Kirche“ – діти, кухня, церква. Світ жінки обмежений, бо вона не може існувати сама, вирішувати за себе. Значить, її мислення і розум обмежені, бо вона може лише відчувати, а не учитися, розуміти і вирішувати. Вона вірить, а чоловік аналізує і, якщо треба, піддає сумніву. Чоловік вирішує, віддає накази, приймає закони – а вона кориться. Отже, маємо вічне дитинство, ірраціональність, підлегле становище.
Чого хочуть жінки? Захисту або, іншими словами, прав. І хіба чоловіки хочуть іншого?
Історія зловживань показує, що традиційний погляд на становище жінок далекий від ідеалу.
Згадаймо Авраама й Сарру. Віддаючи дружину в кожний гарем, Авраам сам боявся і був під загрозою. Можливо, тому книга Буття не дає послідовної оцінки його діям. Чи міг він вчиняти інакше? Хтозна.
По-іншому описано випадки насильства щодо жінок при царському дворі Давида. Цар уже точно був соціально захищеною особою, яка мала усі можливості дбати про жінок у своєму оточенні. Як мінімум, своїх царівен-дочок.
І тим потворніше на цьому фоні виглядає історія зґвалтування Тамари її єдинокровним братом Амноном.
1Сам.13:6 Отже, Амнон ліг і вдав із себе хворого. А коли прийшов цар, аби його відвідати, Амнон попросив царя: Нехай прийде моя сестра Тамара і спече переді мною два млинці, то я з’їв би з її рук!
7 Тож Давид послав до помешкання Тамари, аби їй сказали: Піди в дім твого брата Амнона й приготуй йому їжу!
10 Тоді Амнон сказав до Тамари: Принеси їжу в кімнату, і я споживатиму з твоїх рук! Тамара взяла млинці, які спекла, й принесла своєму братові Амнону, в кімнату.
18 На ній же був оздоблений прикрасами одяг, оскільки так одягалися цареві дочки за свого дівоцтва. Слуга Амнона вивів її геть і замкнув за нею двері.
19 Тамара посипала попелом свою голову, розірвала свій оздоблений одяг, і, вхопившись руками за свою голову, вона йшла й голосила.
20 Зустрівши сестру, її брат Авесалом запитав її: Чи часом не був з тобою твій брат Амнон? Тож тепер, моя сестро, мовчи, адже він – твій брат! Не бери цього так близько до серця! Отже, засмучена і самотня Тамара залишилась у домі свого брата Авесалома.
21 Дізнавшись про всі ці події, цар Давид дуже запалав гнівом.
Чому царівні наказують цар, брат-царевич, його слуга, інший брат-царевич, і вона виконує токсичні накази? Чи є ліпший шлях? Чи це справа царівни — виконувати примхи брата? Чому вона не протестує, коли виходять слуги? Чому не кричить під час нападу? Чому замовкає, коли Авессалом приходить їй на допомогу?
Як має працювати патріархат? Патріарх – це батько. Отцівська турбота у Біблії вважається найбільш самовідданою. Люблячий батько хоче давати, а не брати. Криза виникає там, де батько усувається від своєї ролі. Яків не захистив збезчещену Діну, Давид – зґвалтовану Тамару. Інші не можуть виконати цю роль замість нього, якщо не займуть позицію саме отцівську. Чому Боаз є ідеальним чоловіком? Бо Рут, яка вночі наодинці лягла під його ковдру, він до часу назвав дочкою. Й замість скористатися нею він подбав про її статус і права.
Чи є у патріархату альтернатива? Так. Це цивілізація. Християнство не просто є хорошим віровченням. Воно виникає у лоні Римської імперії з її стерильними соціальними умовами, особливо для римських громадян. Любов до всіх починається з когось конкретного. Заповідь любові до ближнього починається з Ізраїлю. Ісус розсуває її до кордонів Римської імперії. І от там Павло зміг написати, що у Христі немає ні чоловічої статі, ні жіночої. Й церква стала місцем сили для жінок. З тих пір вони становлять більшість у церкві.
Ми живемо у часи неймовірного соціального розквіту розвинених країн. Не дивно, що там обговорюють становище жінок. Чи є гріхом і проблемою те, що жінки там можуть жити самостійно, учитися, працювати, голосувати, мігрувати, словом, влаштовувати своє життя? Це біда чи досягнення? Чи мають у церкві жінки отримувати меншу плату (або й ніякої) за ту саму роботу? А західна дискусія про рукопокладення жінок на пасторську роботу – саме про це.
Фільм Mudbound (“У тій самій багнюці”) – це приклад цивілізаційної критики патріархального суспільства. Там у дельті ріки Міссісіпі – колишньому серці рабовласницького Півдня Сполучених Штатів – після Другої світової війни працюють дві фермерські сім’ї – біла і чорна. Обидві такі схожі, але допомагати одне одній їм заважають злидні, расові упередження, а також біла протестантська терористична організація Ку-Клукс-Клан. Фільм показує, як надмірна залежність людей одне від одного відкриває широкий простір для насильства: чоловіка від дружини, білих від чорних, цивільних від ветеранів Другої світової.
І остання думка.
Чому я назвав цей виступ “Феміністи сьомого дня”? Бо дискусії про статус жінки точно мають ітися у церкві, заснованій жінкою. У церковному середовищі, як і у сім’ї, надто далеко жінку відсунути все одно не виходить. Одна справа — це середньовічне християнство з ідеалом монашества і целібатними парафіяльними священниками. Там дійсно, вплив жінки на чоловіка мав бути меншим, хоч ніколи не міг щезнути.
А зовсім інше — це протестантська церква, де жінка є пророчицею, засновницею, розробницею віровчення і більшості аспектів повсякденного життя вірних. У такій церкві домогтися якогось переконливого патріархату точно не вдасться.
Пострадянські адвентисти люблять уявляти себе такими собі консерваторами. Мовляв, ми — церква зі строгим уставом, не те що якісь там інші “вони”. Ну, суворості в більшості конфесій вистачає. Є баптисти й п’ятидесятники з досить вимогливими правилами. А про історичні церкви й говорити нічого. Справжній консерватизм – це середньовічний монастир. Там не вели економний спосіб життя – там назавжди відмовлялися від приватної власності. Там не проповідували подружню вірність – там назавжди давали обітницю безшлюбності. Там не дебатували довжину спідниць і кількість прикрас, а усі завжди носили однаковий довгий одяг, що приховує фігуру, закривали покривалом усе волосся, повністю позбувалися біжутерії, парфумів і косметики. Справжній консерватизм – відмова од контрацепції та народження десятка й більше дітей. Це повний контроль старших над молодшими й суворі покарання за непослух.
Нічого такого в адвентизмі на офіційному рівні немає і бути не може. Тут із самого початку існувало те, що справжні християнські консерватори назвали б єрессю й небезпечним лібералізмом, а я називаю християнським фемінізмом. Це невід’ємна участь жінок у всіх проявах сімейного і церковного життя.
Адвентисти визнають право на розлучення, аборт і планування сім’ї, на сімейний чи самотній статус як жінки, так і чоловіка. Вони захищають жінок від домашнього насильства.
Жодних справжніх перешкод для, наприклад, пасторського рукопокладання жінок адвентизм сьомого дня не має і мати не може. Тож коли українські пастори обурюються на новину, що уперше за 1400 років архієпископом Кентерберійським стала жінка, мені їхня реакція здається дивною. Ну, стала. Але фактичний статус Еллен Уайт в адвентистській церкві є набагато більшим, ніж у архієпископа Кентерберійського (чи архієпископки) у церкві англіканській.
Жінка (тобто женщина) хоче не тільки суб’єктивної любові й ніжності (ґвалтівник Амнон до часу вважав, що кохає Тамару), а й захисту, тобто реальних прав. У цьому вона нічим не відрізняється від мужчини. Коли патріархат працює, тобто жінка реально переживає отцівську турботу про себе – у шлюбі, церкві чи десь ще – вона рідко по-справжньому скаржиться. Але дуже часто маємо подвійні стандарти. Що з готовністю прощають самцю, не прощають жінці.
Проте ідеального немає нічого. Й на допомогу приходить другий фактор – цивілізація. У нашій реальності це суспільство й держава. Вони готові підставити плече жертві домашнього насильства, наприклад: консультувати, надати фінансову допомогу для догляду за дитиною, законно розлучити з абьюзером, а то й заарештувати його і заборонити наближатися до колишньої дружини під страхом тюремного ув’язнення. Але набагато ефективніше цивілізація працює на випередження. Закріплює у конституції рівність чоловіків і жінок, відокремлює церкву від держави, дає жінкам освіту, роботу, мобільність, право мігрувати, обирати владу, виховувати дітей – якщо доведеться, то й самостійно.
Якою за цих умов треба бути церкві щодо жінок? Середньовічним монастирем — або силою, яка окрилює, розкріпачує, дає можливості й захищає?
Максим Балаклицький
