Рецензія на дисертація Подорожнього Юрія Анатолійовича на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство, національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України, Київ, 2018.
Робота присвячена комплексному філософсько-релігієзнавчому аналізу концепції церковно-соціального теоретичного і практичного діалогу, що розвиваються в українських конфесійних інваріантах соціального вчення, політичної теології та соціально-політичної теології. Доведено, що формування християнського вчення про партнерство церкви і суспільства у соціальній доктрині католицизму відбувалося, починаючи з понтифікату Лева XIII, який побачив у суспільстві основного діалогічного партнера для церкви, а права родини, місцевих спільнот та церковних громад поставив вище за права держави. Показано, що, згідно із православним соціальним вченням, діалогічними партнерами є церква й держава як дві основні соціальні інституції та владні інстанції, а суспільство мислиться як предмет патерналістського впливу релігійного і світського керівництва. Досліджено, що формування соціальної етики українського протестантизму перейшло від написання текстів соціальних доктрин із наголосом на захисті прав і свобод людини, особливо у релігійній сфері, до всебічного обґрунтування необхідності побудови правової держави із розділенням релігійного і світського, розбудови громадянського суспільства. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Робота викладена на 210 сторінках машинописного тексту, з яких 160 сторінок основного тексту, достатньо наповнена різними фактами, але виклад дещо сухуватий. У роботі міститься посилання на 475 джерел вітчизняної та зарубіжної літератури.
Головна ідея, яку висловив автор – як досягнути актуалізації сучасних відносин церкви і суспільства в українських конфесійних різновидах соціального вчення. Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що у дисертаційному дослідженні вперше у вітчизняному релігієзнавстві здійснено цілісний аналіз трансформацій осмислення діалогу церкви і суспільства в сучасній українській теології. Читацькою аудиторією дисертаційної роботи у даному випадку, де йдеться про «Діалог церкви і суспільства в сучасній українській теології», можуть бути теологи, релігієзнавці, філософи, а також ті, хто цікавиться взаємодією церкви та суспільства в контексті України. Як зазначив автор, в процесі розв’язання поставлених завдань дисертант виходив із принципів наукового та світоглядного плюралізму, уникаючи ідеологічної та конфесійної заангажованості. Тому, яку позицію займає автор, важко сказати, однак, про католицизм написано більш ширше і глибше.
Питання до здобувача та зауваження
У роботі проаналізовано сучасні трансформації християнського соціального вчення і було вказано, що лише римо-католики та греко-католики в своїй соціально-політичній діяльності намагаються керуватися соціальною доктриною. Разом з тим, автор стверджує, що широкі маси вірних, навіть воцерковлених і навіть священнослужителів не знають соціальних доктрин своїх церков і не задумуються над їх практичним втіленням. Чому автор так вважає? Бажано надати посилання на джерела літератури, бо складається думка, що автор це вказав враховуючи свою суб’єктивність.
Автор зауважив: «соціально-політична думка українського християнства включає у себе не лише конфесійні варіанти соціальної доктрини, а й розвинуті в останні роки соціальну етику та політичну теологію. В зв’язку із такими трансформаціями загострилося проблемне питання про статус соціальної доктрини порівняно з іншими областями теологічних знань» [c. 22]. На мою думку, неможливо створити такі доктрини всередині церкви, які будуть діяти на арені соціуму. Вони не матимуть цілковитої духовності у зв’язку і в поєднанні зі світськими пріоритетностями. Політика і церква не можуть бути разом. Церква покликана дати світло соціуму в житті та діяльності Церкви зі знаннями певних доктрин. Однак, справді, шкода, що не всі воцерковлені та навіть священнослужителі знають напам’ять ці доктрини у своїй конфесії. А це більшою мірою спричинено гріхом, який впливає на наше життя (ми розсіяні, відволікаємося, багато інформації, присутній інформаційний шум), який знерухомлює людину, яка стає часом не свідомо лише спостерігачем або слухачем.
«Християнська соціальна доктрина як самостійна дисципліна була сформована у кінці XIX століття в енцикліках папи Римського Лева XIII» [c. 23]. Цікавий факт, але де посилання на першоджерело?
Не зрозумів, що поганого в тому, що Біблія забороняє розлучення, радикальний пацифізм, засудження гомосексуалізму. Так, ці доктрини консервативні певною мірою, але вони допомагають у відстоюванні традиційної моралі та зберігати моральну чистоту перед Богом та світом в цілому.
Автор зазначив: «Соціальна доктрина католицької церкви…, не зводиться до замкнутої теологічної системи, а доводить свою пристосованість до еволюції суспільства залежно від ситуації в світі та людських здатностей відповідати на нові проблеми і виклики часу» [c. 29]. Мені здається, тут присутній прямий посил на змішання (Вавилону) церковного й світського. Писання чітко вказує, що не може поєднуватися темрява зі світлом (2 Кор. 6:14-18; Еф. 5:1-11). Окрім цього, така католицька соціальна доктрина немає в собі ніякого есхатологічного змісту. А який тоді сенс у вірі?
Чому Ви, Подорожній В.А., думаєте, що протестантизм не пристосовується до суспільства, а намагається нав’язати йому власний «порядок денний»? [c. 36] Я з цим не погоджуюсь. Доволі не обґрунтована позиція. Адже протестанти доволі активно співпрацюють із соціумом і при цьому не так вже й агресивно нав’язують свій «порядок денний». Звісно, є посил у Євангелізації, але людина не позбавлена свободи вибору, тому вирішує сама (що слухати, а що ні). Водночас, протестанти, в більшості випадків, цікавляться вибором людини, тому не проповідують примусово. Звісно, є виключення, присутні особливі «євангелісти». Однак, на таких окремих випадках не варто судити загалом. Аргументація автора насправді складна і неоднозначна. Бо той, для кого проповідь Євангелія по Біблії це юродство, завжди буде будь-яку вістку зустрічати агресивно.
Юрій Анатолійович виокремив такий аспект, що Церква є «новим людством» [c. 51]. Чудово було би зазначити, що Церква – це не просто «нове людство». Церква – перш за все, люди, за зразком Першоапостольської Церкви. А в наш час, Церква це ще й спільнота віруючих, мирян і священиків, одного віросповідання, як місцева так і спільнота всієї земної кулі. Згідно Біблії, Церква, яка на небесах і на землі – це єдина сім’я (Еф. 3:15). Цікавий той факт, що як такої Церкви, як в нас нині, в дні Ноя, Авраама, Адама – не було. Батько виконував роль священника і ці сім’ї були, так званою, мініатюрою Церкви. Тому не просто так Бог ставив конкретних людей на конкретну місію. Церква в цілому розвивалася по висхідній до тої мініатюри, яку ми бачимо сьогодні. Доречно доповнити цими аспектами дисертацію.
Загальний висновок
Дисертаційна робота Подорожнього Ю.А. є повним та закінченим дослідженням. Ця тема є актуальною для певного дискурсу, але не актуальна для просування певних доктрин Церкви. На цю тему можна говорити довго, але чи можна дійти до консенсусу в такому ключі розуміння та міркування. Автор не переконав мене в тому, що соціальна доктрина потрібна. Вона може бути, як інструментарій у вибудовуванні стосунків зі світом, вибудовуванні рис діалогічності, створювати шляхи для комунікації і розуміння один одного. Але не для впровадження в Церковне життя. Доволі складно дати конкретну та об’єктивну оцінку цій розробці наукової проблеми. Справді, важливо вибудовувати діалог між церквою та суспільством у межах соціальної етика. І однозначно, що церкви повинні реагувати на соціальні виклики, перебувати у партнерському діалозі, що включав би творчий пошук в реалізації Євангелізації. Однак, соціальна перспектива може бути лише як інструментарій в запровадженні даної проблеми.
Рецензент бакалаврант богослов’я Семеняк Євгеній Олегович
