По набережні Салгіра неспішно прогулювалися двоє чоловіків. Обидва були причетні до серйозних наук: старший мав звання професора , молодший закінчував перший клас середньої школи з математичним нахилом. Між співрозмовниками зав”язалась полеміка.
Ну-с, яким новим відкриттям ощасливила вас ваша чарівна Леся Петрівна? – запитав професор.
Школярик мовчки поправив лямки рюкзака, на хвилинку призупинився біля чугунної огорожі, зацікавившись качкою, що дригом стала посеред річки; здавалося, поставлене тільки-що запитання не попало у вуха, а, пролетівши над водою, стухло поміж пасмами старої верби.
Професор не квапив з відповіддю, уважно, з неприхованою зацікавленістю, роздивлявся рюкзак на спині свого співрозмовника; рюкзак був оздоблений десятком нашивних кишень із змійками та металевими кнопками. Професор дивувався, пригадавши свій перший клас: штанішки розкроєні з маминої спіднички, полотняна торбочка з буквариком і правописом всередині — і вся амуніція… А в цьому екзотичному рюкзаку стільки напхано всякої всячини — ніби хлопчину не в школу збирали, а в далекі мандри…
Ну-с, що цікавого сьогодні втлумачувала у ваші порожні голови ваша чарівна Леся Петрівна? – дещо переконструював запитання професор, намагаючись відтворити легкі, близькі до панібратських, відносини із своїм молодшим візаві, спонукаючи його до відкритої дискусії.
Школярик різким рухом поправив на спині рюкзак, пересмикнув плечима, – видно було, що він трохи нервує. Це тільки зовні здавалось, що запитання професора пролітають повз його вуха, в дійсності ж його чисті молоденькі мізки напружено конструювали чітке і коротке формулювання, – а в закромах пам”яті не доставало потрібних слів; тому-то й приходилось то рюкзак поправляти, то на качок глянути. Справа в тому, що чарівна Леся Петрівна на останньому уроці, як би не в тему, а так, між іншим, сказала таке: “Знайте, дітки, все, що бачите навколо себе: дерева, птахи, звірі, море, всю землю, небо і зорі — все це створив Бог.”
І нас? – запитав хлопчик.
І нас, – відповіла чарівна Леся Петрівна.
І неправда, – заперечив хлопчик. – Мене зробили тато з мамою, коли в санаторії відпочивали.
Так, – погодилась чарівна Леся Петрівна. – Твоїх тата і маму створив Бог, а вони тебе породили.
Хлопчик заспокоївся, така розстановка ролей його якби влаштовувала, однак одна обставина в ці темі не давала йому спокою: як Бог міг про все на світі: і про небо, і про зорі, і про землю, і про все і всіх, що знаходиться на землі пам”ятати — як все це можна утримати в голові?.. І яку голову для цього потрібно мати?
І ось тепер, маючи в співрозмовниках людину надзвичайно ерудовану в науках, йому конче хотілося уформувати свою відповідь і гранично коротко, і розумно, і, разом з тим, зрозуміло.
Коли нарешті напружена боротьба всіляких розумових уявлень з неміччю словникового запасу закінчилась, школярик запитав:
– Скажи мені: яка голова у Бога?
Цими трьома словами школярик виразив усе своє уявлення про Того, Хто міг утримувати в Свої Голові інформацію про весь Всесвіт…
Професор спочатку легковажно сприйняв поставлене школяриком запитання і зробив спробу відповісти в легкому на пів жартівливому тоні, але стикнувся з неабиякими труднощами: сказати щось на кшталт: “значно більша, чим наші дві” – показалось і примітивно і вульгарно, зробити порівняння з головою найбільшої тварини — зовсім не коректно…
Професор задумався; почесав затилок, постояв біля чавунної огорожі, потарабанивши пальцями по холодному залізу. В голові промайнула думка: “ якщо взяти математичну функцію і провести…”
професор глянув під ноги, де копошився школярик, намагаючись зручніше влаштувати на спині рюкзак, – і ідея з математичною функцією так же швидко згасла, як і по”явилась…
На південно-східному небосхилі ясного голубого неба виблискував сріблястими боками повний місяць. Професор глянув на місяць і, як йому показалось, віднайшов відповідь:
Голова у Бога більша місяця.
Школярик подивився на небо; зневажлива посмішка промайнула на його розових і ніжних, як шкірочка на вишневому киселі, губах:
Відро, яким ти воду із Салгірки черпаєш більше того місяця…
Професор знітився. Він відчув, що явно програє в дискусії, попередній іронічно-зверхній настрій, з яким він налаштовувався вести розмову із своїм молодшим колегою, неочікувано перетворився на сором”язливу недоладність. Просте до запоморочення питання поставлене школяриком: “яка голова у Бога?” – перевертала дригом усі наукові концепції і викладки, що роїлися в професорські голові…
Пауза затягувалась до критичної межі; професор починав нервувати.
Юний співрозмовник, відчувши своєю тонкою інтуїцією незручність професорського становища, прийшов на виручку.
Якби ти сказав: “Більша неба!”, – то я ще повірив би….
Більша неба?! – здивовано перепитав професор.
Звичайно, – спокійно відповів школярик, який закінчував перший клас середньої школи з математичним нахилом. – Як би в Його Голові могло уміститися
все небо і всі зорі… і все на світі?
Більше неба!!. – радісно вигукнув професор і підхопив хлопчика на руки. – Малюк!.. Ти геніальний!.. Ти Ейнштейн!.. А, можливо, і більший…
І вони пішли по набережні в радісному збудженні…
І кожний їхній крок, кожний рух видавав неймовірну узгодженність і взаєморозуміння…
І через деякий час ці двоє, віддаляючись у вечірніх сумерках, злились в одне світле п”ятнишко, що виблискувало на металевих кнопках школярикового рюкзака…
Василь Мельник, м.Сімферополь