Праведний сім раз упаде. Новела

12-08-2014, Просмотров: 386

— Сім разів кажете? — перепитала медсестра посміхаючись. — А після восьмого, що?.. Божий суд настає?

Хворий примружив очі, підтягнувся за поперечину, прилаштовану над ліжком, — довго не міг підібрати зручне положення для несиметричного тіла — йому ампутували одну ногу.

— Сімдесят раз по сімдесят …

— Ви ж прочитали: сім разів праведний упаде…

— Так написано, — терпеливо пояснював медсестрі хворий. — Мається на увазі: праведний хоч і згрішить, та той же час і покаїться.

Медсестра задумалась. Мовчки взяла з тумбочки, що стояла поруч з ліжком хворого, контейнер з інструментарієм і тихо вийшла з палати, на порозі зупинилась, покивала головою:

— Мудро придумали: погрішили — покаялись, знову погрішили і ще раз покаялись, — і так сімдесят разів по сімдесят…. Мудро-о-о…

Хворий не відповів, видно було, що це не перша їхня розмова на подібну тему. Хворому, врешті, вдалось віднайти зручне положення своєму тілу, і він, насолоджуючись відчуттям повної рівноваги, бо знав: такий стан не тривкий — центр ваги знову зміститься і тіло почне сповзати з ліжка — затаївши подих, вдивлявся в білу стелю помутнілим від затяжної недуги поглядом — і ця боротьба з нерівновагою, ставала виснажливішою за саму рану.

Медсестра зітхнула, повела плечима, причепурилась, розправляючи пишні груди, і пішла по коридору лікарні хизуючись сексуальністю своєї статури, що рельєфно прописувалась під тонкою тканиною білого халатика накинутого на голе тіло, — зваблюючи до гріха одужуючих від хвороб чоловіків…

* *

*

Слякотна погода — дощ зі снігом вередувала понад тиждень, а в п”ятницю з ранку небо прояснилось; очікувався гарний сонячний день.

На півдні, особливо біля узбережжя Чорного моря погода з гарної на нікчемну і навпаки, буває міняється тричі на добу. От і цієї п”ятниці, останньої у відходящому році, ще вночі хльостав дрібний колючий дощ в перемішку з мілкою, як макове зерня, крупою, а вранці на сході чорна завіса снігових хмар розірвалась світлою стрічкою, наче косар полоснув косою, і над грядою гір багряним сяйвом запалахкотів черговий день віковічного буття.

Ще мудрий Соломон застерігав: “Не вихвалюйся завтрашнім днем, бо не знаєш, що день той породить…” Та мудрість Соломонову кожен воліє розуміти по-своєму.

Микола Іванович, християнин від діда прадіда, про Соломонове застереження добре знав, але сприймав його з легким скепсисом, мовляв, як не кажи, а якщо з вечора не продумаєш до дрібниць план наступного дня, то все піде не по-людськи, через пень на колоду. Тож в четвер перед сном ретельно продумав план дій на п”ятницю, відкинув всяке дріб”язкове марнотратство, щоб зробити головне — не запізнитись в церкву на вечірнє богослужіння.

На роботу вирішив добиратись не пішки, як це робив для моціону в інші дні , а на авто, до того ж дружина попросила закупити на базарі овочі та фрукту.

Зайшов до гаража, сів за кермо — двигун, як завжди, запустився легко, з пів оберта.

Доїхав на роботу без проблем. Припаркував машину на службові стоянці. Справи, намічені на п”ятницю, вирішувались напрочуд легко, без , як-то буває, несподіваних нюансів, так що виявилась можливість додати до обідньої перерви майже годину вільного часу; вирішив цим скористатись і проїхати на овочевий базар, щоб завчасно скупитись.

На вулиці моросив дощик.

Микола Іванович підцюпцем добіг до авто, скочив у салон і деякий час не запускав двигун — віддихувався після пробіжки: закинув голову на спинку сидіння, потягнувся, щоб розслабитись від довгої одноманітності за робочим столом.

Закінчувався рік. Остання п”ятниця року відходила у вічність.

Навколишній світ з галасом і пошепки підводив підсумки: можновладці замилювали очі “согражданам” солодкою і райдужною брехнею про “великі досягнення”, котрих ніхто не бачив і не відчував, а “согражданє” почмокували язиком, пропускаючи чергову інформаційну “дезу” повз вуха. Олігархи сушили голови намагаючись віднайти на цій грішній землі нові Кіпрі чи Маямі, щоб подалі від людського ока зафіндюлити накрадені доляри, — а ночами важко спали, барахтаючись уві сні від страху за завтрашній валютний курс; “согражданє” ж, будучи в черговий раз ошукані, шарахкотіли пальцями в порожніх кишенях, — а після заходу сонця кріпко засинали не турбуючись ні курсом валют, ні ціною на золоті злитки.

Микола Іванович, вкрившись від дощу в салоні авто, розмірковув над тим, що відходящий рік можна б було вважати успішним, як би не подія, яка не ждано не гадано, як цеглина на голову, сталася під кінець року.

Кажуть: “як би знав де впадеш, то соломку б підстелив…” Але в нашому житті іноді трапляється так, що знаєш де впадеш, і соломку підкидаєш, — та від біди не рятуєшся…

Все почалось з того, що сусідка Миколи Івановича з нижнього поверху перебралась жити на дачу, а квартиру здала в найм.

Якось вранці, пробігаючи по східцях після фізрозминки, Микола Іванович навпроти дверей сусідки, зіштовхнувся з кремезним чоловіком років тридцяти. Микола Іванович привітався і ввічливо запитав:

— Чи не новим сусідом будете?..

— Будете-е!!. Будете!!.- відгукнувся у відповідь незнайомець таким міцним і високим фальцетом, що затремтіло скло в коридорних рамах.

Микола Іванович, повернувшись у квартиру, ще з порогу гукнув до жінки:

— Ти знаєш, наш новий сусід, видно, співак із філармонії. На моє привітання промузиціював такою флейтою, що ледь шибка з фрамуги не вилетіла.

— Коли вечорами почне брати свої фуги, то де подінеться твоя радість, — скептично відреагувала дружина.

— Як же! — продовжував розпалювати свою фантазію Микола Іванович. — Якщо співак, то людина інтелігентна, приємно буде поспілкуватись.

Під кінець тижня, в п”ятницю, як завжди, Микола Іванович повернувся з вечірнього богослужіння в доброзичливому настрої; мирське, що тривожило і збуджувало душу, відійшло на задній план, спало з пліч, — легко і не вимушено думалось про Божественне, про неміч тілесного і безмежну силу Духа, котрий супроводжує кожну душу крізь лабіринт гріховного буття.

Перед сном помолився, почитав Біблію і ліг у постіль раніше звичного, щоб добре відпочити і завчасно пробудитись в доброму настрої, та серед ночі прокинувся з важкою головою. Розбудила метушня у нижній квартирі. Довго не міг прийти до тями, не міг зрозуміти, що діється; скинув з розігрітого тіла ковдру, сів, спустивши ноги на підлогу.

Внизу, в нижній квартирі творилось щось неймовірне: фальцет на все горло виголошував промову, короткі паузи заповнювались таким пронизливим скавучанням і вереском, наче з когось живцем дерли шкуру.

Микола Іванович пройшов на кухню. За столиком вже сиділа дружина з мокрим рушничком на голові:

— От і маєш інтелігента з філармонії.

Микола Іванович випив склянку води, вийшов на балкон і оглянув вікна квартири нижче поверхом. З відкритої кватирки тягло тютюном і алкоголем.

Вийшов у під”їзд, підійшов до дверей нижньої квартири, натиснув кнопку дзвінка. Двері довго не відчиняли, Микола Іванович ще раз натиснув на кнопку — утримував довго, із злістю, наче цей мертвий прилад ніс на собі відповідальність за хамство тимчасових господарів.

Врешті двері тихенько відчинились, вийшов господар фальцету — з оголеним торсом, в штанях від піжами. Масивна голова з квадратним підборіддям, тонкими, як ниточка, губами, гострим, з широкими ніздрями носом і мутними очима; через щілину відкритих дверей краєм ока Микола Іванович примітив як з кімнати в кімнату шмигнули, наче тхори, дві чоловічі постаті.

— Люди добрі, третя година ночі, а ви так галасуєте.

“Фальцет” нагнувся і прошепотів Миколі Івановичу у вухо:

— Батя, я отдихаю і прошу мнє нє мешать. Я башляю тисячу грівнєй за квартіру і отдихаю как хочу.

— Хіба ж то так можна серед ночі?!, — спробував надоумити дивного сусіда Микола Іванович, але той акуратно, двома пальцями, як беруть за шкірку шолудивого кота, взяв Миколу Івановича за вухо і провів вверх по східцях, обтрусив долоні, наче проніс щось бридке, і поважно відійшов.

В різних ситуаціях і при всяких обставинах доводилось бувати Миколі Івановичу у своєму житті, але з подібним хамством і наглістю, з такою цинічною зневагою людської гідності, зустрівся вперше, вперше в житті всім своїм єством відчув безсилість і немічність перед злом; спочатку навіть розгубився — почуття образи, приниження і зневаги спонукали до негайних дій помсти, здоровий глузд ледь стримував шквал негативних емоцій. Повернувся до квартири, став на коліна і довго молився.

Внизу стало тихо. Микола Іванович піднявся з колін і ліг у ліжко, але не встиг накритись ковдрою, як внизу роздався гомеричний сміх, і скавучання таким в”їдливим фальцетом , що хотілось провалитись крізь землю. Та куди дінешся серед ночі ?..

— Викликай міліцію! — сказала дружина.

— І дійсно! — утішився Микола Іванович, скочив з ліжка, набрав номер телефону і стисло виклав суть справи.

В телефонній трубці перепитали адресу, призвіще, ім”я, код замка вхідних дверей до під”їзду.

В Миколи Івановича піднявся настрій; надів спортивний костюм і спустився на перший поверх — вирішив завчасно відкрити вхідні двері, щоб міліцейський наряд не гаяв часу.

У дворі було тихо, місто відпочивало. Микола Іванович обійшов будинок і вийшов на тротуар вулиці, пильно вдивлявся в далечінь, чи не появиться міліцейське авто, — і не дочекавшись, засмучений і вкрай знервований повернувся до квартири, став на коліна: просив Бога, щоб компанія вгамувалась і дала можливість хоч би годину відпочити.

Відкрив Біблію і прочитав з книги Йова: “ Бо нещастя виходять не з пороху, а горе не з землі, — бо людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти…”

Задумався:

“Якщо вгору летіти тільки через страждання, то, можливо, ліпше залишатись внизу… внизу це де??..”

Пригадався недавній сон-кошмар: він іде пустирищем поміж будяків і колючок, під ногами чавкає болото, вузька в баюрах стежка приводить в поселення людоїдів… Тротуарів на вулицях не має, будиночки-мазанки стоять так близько один до одного, що між ними важко проходити… Куди не глянеш, скрізь тупик, виходу не має…

І ось у відкритому вікні з”являється страхітлива морда з шматком м”яса в зубах, по бороді тече кров… на підвіконні гора людських нутрощів… Страховисько пильно вдивляється і єхидно запитує: “Посмакуєш?..” І потяглась волосата рука, щоб ухопити Миколу Івановича за комір… Рвонувся, та ноги здерев”яніли… Від страху зупинилось серце…І ось в далечині блимнуло світло… Побіг у бік світлої плями, але спіткнувся і впав ниць…

Микола Іванович стрепенувся всім тілом, струшуючи спогади важкого сну. Протер очі. Пройшов у ванну і сполоснув лице холодною водою.

Прислухався, внизу було тихо. Будильник на комоді показував шосту годину. Лягати в ліжко вже запізно, а збиратись до церкви ще рано…

Сів у крісло і той же час заснув. Прокинувся в десятій годині. На швидку одівся і поспішив до церкви.

День пройшов спокійно; в нижній квартирі притаїлась зловіща тиша.

Настав вечір. Микола Іванович вийшов на балкон і оглянув нижні вікна, у вікнах було темно, скидалось на те, що в квартирі нікого не має.

— Набрались, як свині,тепер відсипаються, — сказала дружина.

Микола Іванович не відповів; тяжке передчуття гнітило душу.

Помолились і лягли відпочивати. Після важкої безсонної ночі швидко

заснули.

Микола Іванович прокинувся від гуркоту і тріскотні, вдавалось, що внизу перекидають меблі з місця на місце.

Спросоння пройшов у ванну кімнату, сполоснув лице холодною водою.

Прокинулась дружина, скрутилась в ліжку калачиком, і гірко заплакала.

Наступала третя година ночі. Внизу розваги тільки набирали обертів.

— Викликай міліцію! — схлипувала жінка, — доки Бог тебе почує, я в дурку попаду…

— Ало!..- відгукнулись у слухавці.

— Ще минулої ночі я просив…

— Фамілія, ім”я, по батькові…Заявка прийнята. Чекайте оперативну бригаду.

Микола Іванович спустився у двір щоб зустріти наряд міліції; нічна тиша відізвалась в душі такою болісною нудьгою, що на очі навернулись сльози.

Брязнула консервна банка об асфальт. Микола Іванович насторожився, прислухався, вдивляючись в темряву ночі…

Біля баків зі сміттям нишпорив голодний пес.

— Ще один нещасний, — подумав і трошки заспокоївся, що не один митариться серед ночі.

Глянув у небо.

Небозвід мерехтів мільярдами зір. На південному заході тихенько сповзав до горизонту сріблястий серп молоденького місяця.

Небо безмежне загадкове і непізнане, жило своїм чітко визначеним віковічним життям.

Чиркнув вогняним хвостом метеорит.

Подумалось: “Цікаво, з якої планети прилетів цей шматочок всесвіту, щоб добратись до землі і згоріти в її атмосфері?.. Скільки часу блукав серед безлічі зірок ?..”

Микола Іванович споглядав красу нічного неба і розмірковував: “Там, над зорями у високому небі трудиться Бог… Чи почує мій немічний голос?.. і чи має гаяти час на таку нікчемну справу?..”

Пригадалось із псалма: “ Коли бачу Твої небеса — діло пальців Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив, — то що є людина, що Ти пам”ятаєш про неї…”

— Господи, — молився Микола Іванович, — чи зриш Ти мене ось тут серед ночі у цьому засміченному дворі поряд з бездомними сабаками?.. Чи пристало мені класти перед Твої очі таку мізерно-непристойну справу?.. Але до кого тоді маю звернутися?..

До смітника підійшов кіт. Пес загарчав. Кіт поставив шерсть дибом і не відступав. Пес гиркнув ще декілька раз і відійшов .

Возня собаки з котом відволікла Миколу Івановича від роздумів, котрі краяли серце глухою невизначеністю: ясно було, що знахабніла компанія не заспокоїться, а надія на допомогу міліції розвіялась, як ранковий туман.

Микола Іванович чи то від нічної прохолоди, чи від нервового збудження сіпонувся всім тілом, наче його вдарили електричним струмом. Рішучим кроком зайшов до під”їзду, піднявся східцями до горезвісної квартири і натиснув на кнопку дзвінка.

Двері довго не відкривали. Микола Іванович ще раз подзвонив.

Виглянула гостроноса голова із сирежкою у вусі, понишпорила вліво-вправо круглими мутними очима і сховалась. Із-за дверей почулось:

— Он опять прийшол!..

Вийшов хазяїн . Нагнувся над Миколою Івановичем, тонкі губи надув трубочкою, наче збирався плюнути прямо в обличчя:

— Слушай ти, чорнобилєц, што ти трьошся ночью под чужимі дверьмі?.. Висматріваєш чего украсть?.. Іді ложісь спать…

— Як же можна заснути?! — у відчаї вигукнув Микола Іванович і тут же осікся під пильним поглядом, в голові блискавкою майнула думка: “ серед ночі у безлюдному під”їзді з такими людьми ліпше не сперечатись…”

Потихеньку, задкуючи, піднявся на свій поверх; в догінку почув:

— Єщьо раз позвоніш — голову оторву.

Микола Іванович повернувся у квартиру весь знервований, від почуття повного безсилля впав у крісло і заплакав. І тут йому в голову прийшла ідея відключити їм світло. “І нехай борсаються в темряві, можливо, заспокояться.”

Виждав час, коли компанія зморилась та заснула, вийшов у під”їзд, відкрив електрощит і зробив як задумав: викусив шматок дроту і викинув на смітник.

Весь день Микола Іванович все дослухався чи не почнуть шукати причину пропажі світла, але внизу було тихо до самого пізнього вечора.

Дружина приготувала постіль і зі страхом, пам”ятаючи митарства минулої ночі, лягли спати. Микола Іванович заклав у вуха вати, натягнув на голову ковдру, закрив очі і, для того щоб якомога швидше увійти у фазу міцного сну, став промовляти: ” я спокійний… я спокійний… я засинаю… засинаю… засинаю…”

Та все марно, відчув, що тіло не тільки не розслабляється, а навпаки — стає все більш напруженим, наче його підкачували насосом… Якоїсь миті йому показалось, що він заснув, але це був “курячий” сон — все, що діялось навколо, сприймалось чітко і виразно, а тіло вібрувало, як натягнута струна. На Миколу Івановича раптово напав неймовірний страх… Він прямо фізично відчув, що під дверима його квартири зібралась вся компанія нічних гуляк на чолі з хазяїном, і з улюлюканням і криками дрилью висвердлює замок і вже входить у квартиру… Микола Іванович намагається зіскочити з ліжка, щоб заховатись, але не може підняти тіло; тіло стало важким, як камінь… А компанія з криком , вереском запружила вже всю кімнату і немає куди від неї дітись… У відчаї Микола Іванович натягує на голову ковдру і кричить:

— Я вас не боюсь!.. Зі мною Бог!…

— Бо-ог?!. — верещить істота з сережками у вусі і крутить перед самісіньким носом Миколи Івановича шматком дроту, який він нещодавно кусачками викусив та викинув на смітник. — Ето ти натворіл?!. Хочешь, чтоби ми дом сожглі?..- Істота хльостає дротом Миколу Івановича по носі і верещить, — Ти натворіл?!!

Микола Іванович зіскочив з ліжка… Протер очі. Тіло покрилось холодним потом. Серце калатало з такою силою, що казалось вискочить з грудей. Оглянувся… в кімнаті нікого не має. Підійшов до вхідних дверей, двері закриті на замок…

Внизу компанія розважалась у своєму звичному режимі: з криками і галасом.

Микола Іванович зайшов у ванну, облився холодною водою.

Одів піжаму, підійшов до столика, де лежала Біблія, став на коліна і довго молився: “Господи! Милостивий наш Господь!..Каюсь… Прости мій гріх. Я відповів злом на зло… Я прошу прощення… Я той же час виправлю те, що зробив…”

При цих словах Микола Іванович відчув, як напруга, що сковувала все тіло, відступила; з голови до ніг обдало гарячим потоком Божественної енергії, з очей потекли сльози… Піднявся з колін, взяв необхідний інструмент і вийшов у під”їзд відновити те, що нещодавно зруйнував.

З легким серцем, спокійний і втішений тим, що вчасно відгукнувся на голос Духа, повернувся в квартиру, ліг у ліжко і заснув міцним сном.

Другого дня, коли повертався з роботи, зупинився перед сусідською квартирою. Двері в квартиру були на пів відкриті, чулася розважлива розмова чоловіка і жінки; подумав, що появилась хазяйка квартири і вирішив пожалітись на поведінку квартирантів. Ступив за поріг відчинених дверей і спіткнувся об мішок з порожніми пляшками. Пляшки дзвякнули різким передзвоном. На шум вийшла незнайома жіночка з віником і ганчіркою в руках.

— Ви нові квартиранти? — запитав Микола Іванович так просто і буденно, наче наперед знав, що так повинно статись.

— Ні,- відповіла жінка. — Наталя Іванівна (так звали сусідку Миколи Івановича) попросила, щоб ми з чоловіком прибрали квартиру . Ось ми і вигрібаємо ці нечистоти…Страх божий, що тут твориться…

Микола Іванович в радісному збудженні переступаючи через дві сходинки одним кроком, поспішив порадувати свою дружину приємною новиною і розповісти, як вправно, просто одним подихом Дух Божий в одну мить висилив з квартири цих нічних негідників …

Від пориву вітру загойдалась гілка дерева, важкі краплі дощу затарабанили по даху авто; Микола Іванович солодко потягнувся, відганяючи сумні спогади і радіючи від того, що все минулось і відійшло у небуття, — залишилось тільки приємне відчуття присутності Духа Божого.

Зимові дні оманливі, до полудня видається, що день ще попереду і планується багато чого зробити, але після обіду не встигаєш туди-сюди повернутись, як сонечко вже повисло над обрієм і із-за гряди гір на місто стрімко наповзають сутінки.

Двигун авто довго не запускався, прийшлось добряче пофорсувати педаллю газу, щоб набрати сталих обертів. Ця обставина ніяк не здивувала і не насторожила Миколу Івановича, позаяк на холоді автомобільні двигуни, якщо не вірно виставиш дросель, часто можуть закапризувати. Прогрівши двигун до робочої температури, Микола Іванович виїхав на прилягаючу вулицю. До овочевого базару відстань не велика — декілька кварталів, тому не поспішав, — мав у розпорядженні майже дві години часу.

Авто монотонно шорохкотіло шинами по мокрому асфальту, все йшло по продуманому ще з вечора плану.

На базарі не торгувався, за чверть години скупився, поставив сумку в багажник і хутко сховався в салон авто — з неба сипало холодною колючою крупою; раптово подув жорсткий пронизливий північно-східний вітер. Микола Іванович оглянув чи щільно закриті в салоні вікна, одів ремінь безпеки і звичним рухом руки, повернув ключ запалення. Стартер клацнув шестернями, прокрутив маховик двигуна, але двигун не запустився. Як не маніпулював Микола Іванович положенням дроселя, але двигун навіть не “чихнув”.

Микола Іванович відкрив капот авто, пощупав провід на свічках, помацав бобіну, накачав вручну паливо — все на місці, сів за руль і ще зробив декілька спроб запустити двигун, та марно.

Найліпше було заказати евакуатор, але це потребувало добрих грошей, тож Микола Іванович вибрав дешевший варіант: витяг з багажника і накинув на плечі стару курточку, щоб хоч трохи захиститись від колючої мжички, і вийшов на базарну площу, де паркувалися легальні й нелегальні перевізники. Без особливих труднощів домовився з хазяїном стареньких “жигулів” — і потягли авто до першого-ліпшого пункту діагностики, що попадеться на шляху. Непогода ускладнювала буксирування, до того ж робочий день добігав кінця, тому добиратись на ліцензійну станцію технічного обслуговування, котра розміщувалась за містом, було і ризиковано і запізно.

Приватна майстерня по ремонту “всєх марок авто”, як значилось на вручну розмальованій афіші, віднайшлася вже за декілька кварталів.

— Що сталось? — запитав літній чоловік в синьому комбінезоні, як тільки зцепка автомашин в”їхала під арку воріт.

— Як би ж то ми знали, — відповів Микола Іванович, опускаючи вітрове скло.

— Розберемось, — буденно і спокійно відповів чоловік в синьому комбінезоні.

З ангару вийшов довготелесий, гостроносий, з товстими рожевими, наче підсмажені сосиски, губами молодик теж в синьому комбінезоні.

— Едуард! — звернувся до нього літній чоловік, видно, був за старшого.- Постав авто на діагностику.

Едуард розкрив навстіж двері ангару, увімкнув світло. В просторому приміщенні з оглядовою ямою посередині, в лівому кутку стояв стіл, на столі монітор осцилографа, викрутка і декілька слюсарних ключів.

Поки ремонтники закочували машину в ангар, Микола Іванович розрахувався з господарем “жигулів”. Глянув на годинник — пів на четверту показували стрілки годинника, до заходу сонця залишалось півтори години. Подумав: “можливо ще встигну в общину на вечірню службу”, і зайшов в ангар. Старший, авторемонтник копирсався під капотом. Едуард сидів за кермом і раз від разу по команді старшого то вмикав, то вимикав замок запалення.

— Все ясно, — сказав старший, вилізаючи з під капоту. — Накрилась бобіна.

— Чудово!.. Міняйте на нову,- утішився Микола Іванович.

— Тут така оказія, — як би виправдовуючись, відповів старший. — Наш магазинчик вже закрився.., але не далечко, буквально дві хвилини маршруткою, діє автобазар, наразі ми вас почекаємо…

— Слухайте!.. Що за сервіз, — розгнівався Микола Іванович. — До кінця дня більше години, а вашого завмагазинчиком вже вітром здуло.

— Діло в тому, що наш завмаг віруючий, — втрутився в розмову Едуард, — а наш хазяїн, — і при цьому лукаво переглянувся поглядом зі старшим, хоч і не віруючий, але Бога боїться. Така от філософія…

— Дивна у вас філософія, — ще більше розпалювався Микола Іванович. — І дивний у вас віруючий, що такого страху нагнав на хазяїна..

— Не скажіть, — втрутився в розмову старший. — Цей завмаг шибко віруючий… він суботник, а з суботниками сперечатися відносно суботи всерівно, що з глухим музику слухати. Тому й вийшла така річ…

Почуте дещо приголомшило Миколу Івановича. Йому стало соромно за несправедливий гнів на людину, до того ж, видно, брата по вірі; майнула думка розпитати як його ім”я, але в той же час згасла, потрібно було вирішувати, що робити: їхати на автобазар за бобіною та забирати авто і, можливо, ще встигнути на вечірню службу, чи заспокоїтись, залишити автомобіль на вихідні дні у дворі невідомої установи…

Коли людина попадає в стан цейктноту, то часто верх беруть не принципи і здоровий глузд, а емоції і інтуїція, і вже рішення приймаються і здійснюються не осмислено, а спонтанно, в шаленому темпі і не має часу на обмірковування та аналіз причин та наслідків, і все відбувається автоматично як по кимось заданій програмі. Щось подібне в цей час відбувалось з Миколою Івановичем. Йому видалось дуже небезпечним залишати автомобіль у дворі невідомих людей тож, вважалось, потрібно не гаяти часу та скоріше їхати на автобазар…

Водія автомаршрутки попросив зупинитись перед входом на базар, вискочив на тротуар і підцюпцем побіг вузьким проходом поміж підігнаних один до одного, як шальовані дошки, кіосків.

Коли пробіг з кінця в кінець торгового ряду, зрозумів, що прибув запізно — зимними днями, коли рано наступає темрява, та ще при непогоді, покупців обмаль, тому торговці закінчують роботу на годину, а то і дві раніше.

Похнюпившись, збентежений і вкрай засмучений, ліниво шаркаючи враз обтяженими ногами, плівся, наче побитий пес, спорожнілим торговим рядом. Сплеск енергії і надзвичайного збудження згас; надія на вдачу випорхнула з рук, як горобець з відкритої клітки; на серце лягла така смута і апатія, що важко стало дихати. “ Провались вона пропадом та машина, — подумалось з гіркотою і безадресною злістю, а від того ще більше досадливою. — Най вона вийде парою… що я так за нею вбиваюся. Постоїть у чужому дворі до понеділка і нічогісінько з нею не станеться…”

Так розмірковуючи, Микола Іванович заспокоївся і тихою ходою — поспішати вже було нікуди — покидав пустинну територію автобазару, коли на виході його зупинив облесливий голос:

— Щось шукаємо?..

Микола Іванович оглянувся, в декількох кроках стояв чоловік середнього зросту, худорлявий, в овечому кожусі, і маленькими круглими оченятами наскрізь пронизував постать Миколи Івановича.

— Шукаю бобіну.

— Не має проблем. Але буде фірмена, тому дорога… Будемо брати?..

— Так, — жваво відповів Микола Іванович, в глибинах свідомості чиркнула іскра надії.

— Тоді чекайте тут.

Чоловік хутко зник поміж торгових кіосків.

Через десяток хвилин, котрі видались Миколі Івановичу довшими за годину, чоловік у овечому кожусі появився з товаром у руках.

— Чистий німець. Без фальші. Ми туфлом не торгуємо.

Микола Іванович не заглиблюючись в співвідношення істинної ціни товару з названою сумою, розрахувався і в піднятому настрої хутко повернувся до автомобіля.

Поки ремонтники вовтузились біля автомобіля, Микола Іванович нетерпляче тупцював на одному місті, не в змозі стримати нетерпіння.

Нарешті молодший — Едуард — заптав старшого:

— Ернест Петрович, закриваємо капот?

— Закривай, відповів Ернест Петрович і повернувся лицем до Миколи Івановича. Сідайте в машину і запускайте двигун.

Микола Іванович спішно розрахувався за надану послугу і скочив у салон авто. Включив замок запалення. Стартер заскавучав натужно і судорожно… Двигун не запустився.

— Едуард! — скомандував Ернест Петрович, — покажи дядькові як потрібно запускати холодного двигуна.

— Прийдеться, — самовпевнено відповів Едуард і довго вмощувався в сидіння водія, наче збирався в далеку дорогу, нарешті акуратно виставив ручку дроселя і зробив спробу запустити двигун… Але марно — двигун не запустився.

День стрімко добіг кінця; короткий зимовий день гулькнув, як камінчик у рідке болото.

Із-за гір поповзла темрява; місто запалило вуличні ліхтарі.

Микола Іванович глянув на годинник і занепокоївся:

— Так, друзі!.. Закінчуємо всяку роботу до понеділка.

— Чому до понеділка? — здивувався Ернест Петрович. — Завтра заберете своє авто. Ми в суботу працюємо.

— Я в суботу не працюю,- різко відповів Микола Іванович. — І вам не раджу.

— Опа-а!..- з”єхиднічав Едуард.- Ще один суботник?!. Мало нам свого, так бог підкинув ще й чужого.

Ернест Петрович кинув у бік Едуарда різкий колючий погляд, і той знітився, як шкідливий кіт.

— Добре, — звернувся Ернест Петрович до Миколи Івановича.- Лишіть ключі від машини і запишіть номер мобільного, щоб ми могли сповістити вам як тільки ліквідуємо поломку.

Микола Іванович на клаптику бумаги написав номер телефону і поспішив до зупинки маршрутки, маючи надію ще встигнути в общину на вечірню службу.

П”ятниця відійшла в небуття…

Колючий вітер східняк висвистуючи то журливу, то відчайдушно молодецьку мелодію, тягнув у місто довгу зимову ніч.

Авторемонтники неспішно зібрали робочий інструмент, помились, переодяглись в чисте, здали сторожу ключі і, їжачись від вітру, кволою ходою вийшли з території майстерні. Деякий час йшли мовчки, кожен відчував муки сумління: мало того, що не змогли визначити причину поломки, та ще й спровокували людину понести даремні витрати — і не малі. Тож тепер потрібно буде якось викручуватись…

Не змовляючись по дорозі зайшли в забігаловку. Едуард заказав по стоп”ятдесят на брата , по два кухлі пива і дві порції морських рачків.

— Будьмо!.. Лихо не біда, здохла корова та на радість — чужа.

Цокнулись … Закусили пивом…

— Скажіть мені, Ернест Петрович, — запитав Едуард, витираючи долонею піну з губ.- Чому ви так зиркнули, коли я клієнта суботником назвав?

Ернест Петрович відповів не зразу, випив пива:

— Розумієш, у відносинах між людьми є такі тонкі речі, як, скажімо, толерантність і повага, почуття дозволеного і не дозволеного. Той, хто нехтує , називається хамом.

— Виходить я хам? — Едуард скорчив образливу міну, відкривши рідкі пожовклі від дешевого тютюну губи.

— Ти запитав, я відповів. До речі, знаєш звідки пішло слово “хам”?

— Звісно — від якогось хама…

— Не від якогось, а надзвичайно від конкретного. В біблійного Ноя було три сина, найменшого звали Хам. От він і запрудив нашу землю хамами. З єврейського хам — жаркий, — цілком пристойно, але з людськими чеснотами вийшли проблеми.

Едуард слухав уважно. Йому хотілось підтримати мудру розмову, в голові клубочилась і ніяк не могла вистроїтись в чітку словесну оболонку концепція, котра часто приходила йому на думку і не знаходилось відповіді:

— В школі нам втлумачували про те, що буття формує свідомість. У

Ноєвих синів буття було абсолютно однакове, то чому ж один із них став хамом?

— О-о! Мій друже, скажу тобі навіть більше: Адам з Євою мали умови буття на багато кращі, і в них було не троє, а лиш двоє діток. Однак один із двох виявився кримінальним злочинцем — відрубав лопатою рідному брату голову.

— Лопатою? — здивувався Едуард. — Де ж в раю лопату знайшов?

— Бібліяговорить, що “коли Каїн і Авель були в полі, то постав Каїн на Авеля, брата свого, — і вбив його.” Каїн був городником. То чим він міг довбанути Авеля по голові, як не лопатою?..

В Едуарда з цього приводу закрутився в голові дотепний тост з грузинської тематики, він підняв чарку, але з порожньою посудиною виголошувати промову показалось йому недоречним.

— Петрович, ще по п”ять капель?..

— Пожалуй можна.

В забігаловці відвідувачів було мало, тому в скорому часі Едуард грайливо, з вихилясом, поставив на стіл чарки із сто грамами горілки:

— Прошу, сер! — і набундючившись, витягнув догори тонку шию, роблячи спробу виголосити тост, але дотепний тост, котрий ще хвилину тому вертівся в голові, тепер вивітрився геть, щоб якось вийти з конфузу, запитав, що першим впало в голову:

— Петрович, ви, случаєм, не з віруючих?.. Біблія у вас постійно на язиці…

Ернест Петрович ковтнув пива, почмокав від задоволення губами:

— У нашому світі невіруючих не має, всі віруючі. Тільки вірують у різне.

— Не скажіть. Ось я перший невіруючий. Ні в бога, ні в чорта.

— У свою хитромудрість віруєш. Думаєш, що всіх перехитрив. В диявола подібних віруючих тьма-тьмуща. — Ернест Петрович оглянув Едуарда зверху до низу прискіпливим поглядом, розмірковуючи, чи слушно втягуватись в релігійну дискусію з неосвіченим в питаннях віри молодим неуком. — Ти згадував суботників. А чи знаєш хто вони?.. Чи відомо тобі, що є люди обласкані Богом і зневажати їх вкрай небезпечно. Бо коли ти зневажаєш такого ж невігласа як і сам, то це теж гріх, але не страшний, — а коли ти праведного ганьбиш, то за праведного Бог карає жорстоко…Мені довелось потертись серед різних віруючих; знаю я і православних, і католиків, і єговистів, і бабтистів, і дітей Ісусових, і адвентистів, і бог ще кого…

— Ви хрещений?

— І не один раз…

Ернест Петрович, відставив кухоль з недопитим пивом подалі в бік, щоб не відволікав увагу; давно відчував потребу виговоритись. З тих пір, як розірвав свої стосунки з общиною адвентистів сьомого дня, яких в народі називають суботниками, на серці накопичувався згусток тривожних сумнівів і звинувачень: себе картав за надмірну прискіпливість і всеядність — абонентів за категоричність і непоступливість у тлумаченнях біблійних текстів. В церковних канонах різних конфесій знаходив розбіжності з біблійною істиною, а от у адвентистів, здавалось, знайшов ревних охоронців Слова Божого, але і з ними не порозумівся в питанні стану душі після смерті. Все це: і праведне і грішне товклося в серці болючим клубком, нило під ложечкою.

— Скільки маєш років? — запитав суворо, з незрозумілим для Едуарда підтекстом.

— За двадцять, — мляво відповів Едуард.

— Ось так і виходить: на небесах ще тільки готувалися ескізи твого тіла і на землі підбиралась пара: чоловік та жінка, котрі б змогли запроторити твою душу в тілесний скафандр, щоб на світ появився такий ось довготелесий і лаповухий юнак по імені Едуард, а в цей же час Ернест Петрович — муж енергійний, патріотично налаштований, отримував благословення від патріарха Київського і всієї України Володимира на реєстрацію православної общини. Відчуття, скажу тобі, дивні, наповнені емоціями очікування чогось надзвичайного, окутого пеленою таїнства і навіть тілесного страху.

Едуард мало що зрозумів із почутого, але не перебивав, слухав уважно.

Ернест Петрович продовжував:

— Біблія, книга дивна, її може читати людина безграмотна, лиш би букви знала, і все, що їй потрібно, зрозуміє, і декотрі професори й академіки читають,- та не розуміють, така от філософія… Вперше я взяв у руки Біблію будучи студентом дипломником, і в дуже дивний спосіб. Зазвичай, я на літні канікули до рідного дому не приїздив, знаходив тимчасову роботу і намагався підзаробити трошки грошей. Батька проковтнула війна, мама весь свій вік гнула спину на колгоспних буряках за совєтські трудодні, була при комуністах така валюта, за яку не можна було купити ні штанів, ні сорочки, ні куска хліба — тож літом не приходилось канікулювати. Але на останньому курсі навчання перед захистом дипломної роботи у мене так ладно склалось, що необхідні креслення і пояснювальна записка були готові раніше призначеного терміну. Я скористався цією нагодою і поїхав у село показатись мамі, що живий здоровий, а заодно і заготовити мамі на зиму трохи дров та й дещо розвіятись перед захистом дипломної роботи… Але як спілкуються діти з батьками після розлуки?.. Обнімуться, поцілуються, мама нагодує чимось смачненьким, і тебе вже щось крутить, тобі не сидиться на місці, розумієш, що мама хоче поспілкуватись, почути, що і як там в інституті, а тобі не терпиться скоріше шуганути до дівчат.

Поки живі батьки, а ми молоді і здорові і не обтяжені турботами — нам здається, що наші батьки вічні і ще встигнемо з ними наговоритись, але коли їхній час в цьому світі не очікувано закінчується і вони відходять, тоді починаємо усвідомлювати і краяти душу за те, що мало приділяли стареньким уваги.

Того вечора я прийшов з гулянки о півночі. Бачу — горить в хаті світло. Мама сидять за столом і читають якусь книжку. Питаю: Що читаєте, мамо?.. друга година ночі… “Думала не дуже забаришся, — відповідають. — Щоб згаяти час, сіла трошки Біблію почитати, та й не зчулася, як ніч набігла.”

Я взяв з її рук книгу. Мене вразило два факти: по-перше , мама не мала ніякої освіти окрім місячного більшовицького лікбезу, там її навчили рахувати до ста і ледь трішки читати по складах, — і вона так захоплено читала не прості біблійні тексти. А другий факт був пов”язаний із гучною інститутською справою, в котрі фігурувала Біблія. Сталось це на першому курсі навчання. Одна комсомольська шворка вислідила хлопця і дівчину, що потаємно відвідували якусь релігійну секту. Комуно-комсомольські активісти всі релігії називали сектами. Виявилось, що ці двоє на потаємні квартирі молились і читали Біблію. Питання розбиралось в партійному бюро інституту, на факультетах пройшли відкриті комсомольські збори і цим молодим віруючим, в кінці кінців, приписали зв”язок з американською контрою, і вигнали з інституту. Тоді мені дуже закортіло прочитати цю дивну Книгу, із-за якої хороших, ні в чому не винних молодих людей, викинули з інституту. Але знайти Біблію я не зумів, а звернутись офіційно в міську бібліотеку, скажу відверто, побоявся, — тих шворок було натикано всюди, як бліх у кожусі, а в бібліотеці поготів.

І ось тепер ця Книга в моїх руках.

Другого дня, вранці вийшов у садок, розстелив підстилку на травичці під яблунею і занурився в чтиво. Перші сторінки, на котрих Бог творить небо і рослинний та тваринний світи, прочитались з легкою іронією, коли ж Бог почав висмикувати з Адама ребро і ліпити з нього Єву, я зупинився… Пригадалась та давня колотнеча в інституті навколо хлопця з дівчиною, перед очима пробігли гнівні лиця комсомольських вожаків, парторга, крисина мордочка шворки… І я сильно здивувався: за що ж так жорстоко покарали тих дітей?.. Закрив Книгу, упав горілцем на духмяну траву і заснув… Прокинувся, коли тінь вибігла з під яблуні; відніс Книгу до хати і акуратно поклав на покуті під образами, де вранці взяв. Нагострив сокиру і взявся за дрова. З того дня на багато років про Біблію забув — пропав інтерес… Але, як мовиться у тій же Біблії, “розум людини обдумує путь її, але кроки її наставляє Господь.”

На початку дев”яностих я став одним із організаторів місцевого осередку Руху. І ось на одній із нарад активу хтось сказав таку річ: “ у нашому місті, і навіть у цілому краю не має жодної української православної церкви, жорстке засилля московського патріархату.” Почалася дискусія. Вирішили терміново зареєструвати православну общину київського патріархату. Мене ця ідея сильно зацікавила. Провідник просвіти тут же зголосився знайти попа — українського патріота. Закипіла робота. Вже наступного дня в офіс Руху просвітянин привів обіцяного попа. Мені він не сподобався: молодий, обрюзлий, з ріденькою борідкою і круглими пронизливими, як у тхорика, очима. “Павлік Пахота”, — відрекомендувався, протягуючи пухку мляву руку. Але в релігійних справах на той час я не розумівся, мені уявлялось, що людина одягнена в чорний хітон з хрестом на грудях апріорі повинна бути порядною, тому свої враження залишив при собі, що дуже рідко зі мною бувало. По молодості я часто гарячкував, різав правду матку у вічі не зважаючи на авторитети, а тут чомусь стушувався.

Ернест Петрович помовчав, і додав:

— Серед релігійних зустрічаються прощелиги крутіші деяких безбожників.

Едуард насторожився:

— Як же?!. Релігійні бога повинні боятись…

— І я так колись думав… Ми часто милуємось споглядаючи витончену красу троянди, а коли необачно натикаємося на її колючки — чортихаємось.

В забігаловку з галасом і штовханиною зайшов табун підлітків, певно, старшокласники із сусідньої школи. Взяли по пляшці пива, повтикали в зуби папіроси і вийшли на вулицю.

Ернест Петрович глянув у бік хазяїна забігаловки недобрим поглядом.

— Ми теж бешкетували в школі. Дехто й курив… розумієш?.. дехто. В нашому класі таких було всього двоє. І робили вони це потаємно, ховаючись. А щоб так нахабно відкрито і нагло хтось посмів пройтись по вулиці з папіросою в зубах і пляшкою пива в руці… Таке нам і в голову не могло прийти… І скільки того часу пройшло? А як світ перевернувся… по місту серед білого дня шльондрають заморочені від пива та сигарет підлітки і в соціума ні найменшої реакції, ба більше — Верховна рада обговорює проект закону про легалізацію одностатевих шлюбів… Яке паскудство. Світ дійсно наближається до Содому і Гомори.

Едуард не поважав геїв, більше того — навіть бридив тею кастою людей, але ця тема здалась йому не на часі, його більше зацікавило, чому Ернест Петрович, як йому казалось, людина мудра у всіх напрямках, так недобре відгукується на адресу православного попа. Сам Едуард не вважав себе людиною релігійною, але до храмів і їх служителів відносився з потаємним острахом і пієтетом.

— Біс з ними, з тими збоченцями… Що у вас вийшло з попом, як ви кажете його звали, Павлік Піхота?

— Пахота, від слова “пахать”… На щастя, чи на біду тобі не припало понюхати ери розвиненого соціалізму, а то міг би стати шустрим комсомольським функціонером. Совєти наплодили їх легіони. От і сталось в дев”яностих роках: поки рухівці з демократами чубились між собою, хто демократичніший, — шустрі комсомольці і комуністи дуже хутко порозумілися з кримінальними зеками, — надрукували фальшивих ваучерів, скупили головні ресурси і стали олігархами. І знов, як при совєтах, крадуть і пудрять мозки простим людям, але тепер цинічно, нагло і відкрито…Цей Пахота, як виявилось пізніше, бувший секретар райкому комсомолу в Черніговській області, у місцевого попа за невеличкий хабар роздобув бумажку ніби його посвячено в диякони. З цією бумажкою й пристроївся ключником в головному соборі московського патріархату. Там його і віднайшов наш голова просвіти, до речі, бувший мент… Воістину, подібне липне до подібного. В ті часи поряд з патріотами в Рух влізало не мало всякої нечесті…

Ернест Петрович випив пива, почистив декілька рачків і продовжив розповідь:

— Проголосити ідею не складна штука. Тут від порадників і калатальщиків з довгими язиками не має відбою. Інша справа втілити ідею в життя… Коли оголосили: хто бажає увійти в ініціативну групу, — наступила тиша… Мене ж ідея створити православну общину в регіоні вкрай зросійщенному, де умами віруючих маніпулює московський ультра-шовінізм, не те що зацікавила, а захопила за живе… Одним словом, всунув голову в кропітку і виснажливу роботу. Потрібно було вирішувати дві ключові проблеми: перше —знайти приміщення для церкви, і друге — кошти. Першу проблему допомогли вирішити депутати Верховної ради. Під церкву виділили чудове приміщення — будинок штабу колишнього віськового училища: в центрі міста, з білими колонами на вході — став на даху баню з хрестами і готова церква. До слова сказати, і по сьогоднішній день ні бані, ні хрестів…

— Чому так? — здивувався Едуард, — не знайшли коштів?

— Кошти знайшлись і не малі та, на жаль, не для купола і не для хрестів…

— Невже піп прикарманив?

Ернест Петрович помовчав хвилинку:

— Для активізації господарської діяльності і заробляня коштів на реконструкцію приміщень, ми зареєстрували підприємство “Братсво апостола Андрія”. Я став одним із засновників і директором. Фактично всі фінансові операції пішли через мої руки. І бачу, щось піп йорнічає, і не виказує нічого по суті, а постійно не в дусі. А тут ще такий конфуз трапляється… Телефонує до мене мій добрий знайомий директор приміської агрофірми і каже: “Хочу освятити свій офіс. Не міг би ти порекомендувати хорошого українського попа?” “Не має проблем, відповідаю , ось піп сидить переді мною.”

Наступного дня, в неділю я, піп і голова просвіти, — його взяли на роль д”ячка,- сідаємо в авто — я за кермом.

Нас зустріли, як надзвичайно поважних гостей. Власне, сама церемонія освячення пройшла спокійно, з піднесенням, — піп справно поливав водою всі кутки і закутки, бурмотів молитви, христив усіх присутніх хрестом, голова просвіти махав кадилом; приміщення наповнилось фіміамом…

По закінчені процесу освячення хазяїн офісу запросив усіх до столу на обід. За столом піп помолився і почалася трапеза. У православного брата подібні трапези без чарки не обходяться. І хай би воно й так, чарка горілки до ситної їди — то на здоров”я. Але як би ж то люди навчились обходитись однією чаркою. Та сакраментальне: “бог трійцю любить” в православному середовищі спрацьовує, як закляття… І фокус в тому, що після третьої чарки, хто в же лічить ті чарки… і починаються такі викрутаси, що опісля, коли дурман вивітриться, твереза голова не знає куди подітися від сорому. Так сталось і з попом — хильнув лишнього, і почав вихвалятись яка сильна в нього права рука. Закотив рукава риз, вперся ліктем у кришку стола: “Ну, хто сміливий?..” Тут же знайшовся й смільчак, — на нього схожий. Почалась возня з заламуванням рук… Закінчилось тим, що скатертина з їжею і випивкою опинилась на підлозі. Конфуз неймовірний… Ми з просвітянином підхоплюємо попа під ручки і хутко в машину і гайда до дому. В дорозі його зовсім розвезло. В помешканні попа нас зустріла матушка в такому срамотному вбранні, що я не знав куди діти свої очі.

— О-о!.. Павлік!.. Ви опять наризілісь?!.. Положітє єго в пріхожей пусть проспітся, — і пішла викручуючи завитушки жирними ягодицями, ледь прикритими шматочком якоїсь прозорої тканини.

Коли від”їхали, я й кажу просвітянину:

— Що ж це ти наробив?!. Де ти найшов таке чудо?.. Це ж не піп, а формений алкаш, а попадя?.. один срам.

Просвітянин так спокійно, без особливого смутку, що значить міліцейський вишкіл, відповідає:

— Не будемо драматизувати. Я в своєму житті не п”ющих попів не зустрічав. Проспиться, а завтра дамо доброго прочухана і буде молитися, як шовковий…

На другий день, як тільки піп з”явився в офісі, просвітянин, не вітаючись, зразу взяв його на абордаж, тепер я підозрюю, що вони перед цим вже встигли порозумітись, але на той час я про таке й подумати не міг. Просвітянин потріпав попа за вухо, як малолітнього бешкетника:

— Ну що, ваша святість, відригались?!. Що ж це ви за піп, що не вмієте по-людськи й чарки горілки випити?.. Усвідомлюєте, що натворили?!. Розголос пішов по всьому місту… Завтра буде знати весь світ, як православний піп офіс осв”ячував…

Піп упав на коліна і став хреститись:

— Я вас прошу, вибачте мені… Ніколи такого зі мною не траплялось…

— Як же, — кажу , — не траплялось, коли матушка, угледів вас в такому гидкому стані, навіть оком не моргнула, так її це стало звичним…

— Ах!.. Ця матушка, божія коровка, — заскіглив піп. — В домашній обстановці полюбляє пофорсити своїм тілом. Я за це її браню, а вона, щоб помститись, може на мене щось не зручне сказати.

— Гаразд, — зробив підсумок просвітянин, — щоб це було перший і останній раз. Якщо щось подібне повториться то, святий отче, мовчки забираєте свої ризи і тихенько зникаєте.

— Клянусь! — радісно вигукнув піп.

На цьому й порішили. Я зайнявся господарськими справами. Піп заходився облаштовувати приміщення для проведення перших богослужінь, котрі задумували провести вже в найближчі свята. Роботи, як мовиться, по вуха й зверху і про те, що сталося, швидко забулося. Так мені уявлялось. Але ось через два тижні, в понеділок, я заходжу раненько в офіс, потрібно було передати реквізити нашим спонсорам. Тільки-но сів за стіл, коли відкриваються двері і заходять троє молодиків: один худорлявий, середнього росту, миршевенький, оченята кругленькі зеленкуваті, як спіла горошина, погляд млявий, навіть сором”язливий. Інші двоє — кремезні, бритоголові, на шиях золоті ланцюги, а на ланцюгах хрести товщиною з палець. Миршавий мовчки відійшов у бік до вікна, як би відсторонився від цього дійства, як мені стало відомо пізніше, то був один із братів Хавічів — бандітської групіровки. А бритоголові підійшли до мого столу і без привітання, без пояснень один каже:

— Батя, нам стало ізвестно, что ти собіраєшся подпоіть нашого Павліка і сдать в міліцію, і такім образом убрать єго с церкві..

— Вибачте, кажу, хто вам міг сказати таку єресь?

— Нє будєм разводіть діскусію. Забірай, батя, свою амуніцію і чтоби тєбя в єтом зданії больше нікто нє відєл…

Бачу через вікно як у дворі поміж металевих гаражів майнула постать просвітянина. Мені стало зрозуміло, що просвітянин в зговорі з попом вирішили, що я їм заважаю… Я взяв зі столу свій записник з адресами наших спонсорів, і вийшов із-за столу, біля дверей зупинився — на столі залишився телефонний апарт, який я приніс із дому:

— Це мій, — сказав я вказуючи на апарат. — Я заберу.

Бритоголові глянули на миршавого. Той подумав і сказав категорично:

— Нєт. Ето уже церковноє імущество.

Я вийшов в коридор. Ноги стали важкими, я ледь ними гибав, обіда так стисла горло, що, казалось, ось-ось задихнусь. В кінці коридора відкрились двері і висунулась попова голова. Мені захотілось плюнути у цю зловіщо-єхидну морду.

— Заберіть в нього блокнота! — заверещав піп.

Я жбурнув записником прямо в його гидку харю, і сплюнув. Стало трошки легше дихати.

Ернест Петрович помовчав хвилину-другу, допив пиво:

— Ось так, Едуард, мене охрестили в церкві, котру творив своїми руками і за свій кошт.

— За що ж вони вас так жорстоко?.. Що їм не сподобалось?

— Під моїм контролем були всі фінанси церкви — піп міг красти тільки з того, що клали в його руки прихожани, а це суми не величкі… От вони з просвітянином, бувшим ментом, і направили на мене братків… Та Бог їм суд”я…

Ернест Петрович різко піднявся із-за столу:

— Пора по домівках.

Вийшли на вулицю. Погода на вечір заспокоїлась, перестало дощити, притих пронизливий східняк. Над горизонтом, куди впав короткий зимовий день, вже гойдався, зачепившись одним рогом за хмаринку, щербатий місяць. Ернест Петрович подивився в захмарене небо, на стрімко пробігаючі купки хмар, що штовхались одна з одною, наче отара овець, гнана пастухами з полонини у стайню:

— От і пролетіла остання в цьому році п”ятниця, за нею пролетить і субота, а за суботою і весь рік… так і все життя…

— Петрович, не біжіть навипередки з чортом, до суботи ще потрібно пережити ніч.

— Ні, мій друже, ми вже в суботі… а після ночі нам належить розібратись в причудах авто нашого нового клієнта, котрого ти обзиваєш суботником.

— А хто ж вони такі?

— Адвентуси… — Ернест Петрович весело розсміявся, йому сподобалась ця спонтанна видумка. — Адвентус , означає очікуючий.

— Що ж вони очікують?.. Чи не манни з неба?

— Саме так — манни, але не тої, котрою Бог годував Мойсея, а манни животворящої.

— Дивні люди… Цей клієнт, як тільки примітив, що сонце заходить, заметушився, все покинув, навіть авто кинув на чужі руки і кудись подався.

— Звісно — на богослужіння, в цьому вони стійкі і вельми цілеспрямовані.- Ернест Петрович протягнув Едуарду руку. — От завтра і випробуємо його стійкість.

Потиснули руки і розійшлись по своїх домівках.

* *

*

В суботу вранці Ернест Петрович і Едуард першою справою взялись досліджувати причину поломки автомобіля Миколи Івановича, але поломки так і не виявили.

— Запускай двигун, — скомандував Ернест Петрович.

Едуард сів за кермо і без особливого запалу, бо не мав віри, що за ніч в автомобілі могло щось змінитись на краще, повернув ключ запалення. І на диво обом двигун запустився. Едуард обережно додав газу — двигун працював рівно і стійко, як і належить.

— Добряче погазуй, — командував Ернест Петрович, потираючи від задоволення руки. — А тепер глуши і підемо пити каву.

Едуард виставив автомобіль по лінії виїзду з двору і поспішив у “кафетерій”, так вони називали невеличку кімнату, котра одночасно слугувала за роздягальню, столову і просто кімнату відпочинку, де на дерев”яних лавочках можна було, при нагоді, трохи розслабитись і відпочити.

Каву і зелений чай Ернест Петрович приносив з дому в термосах.

Після вчорашнього вечора з пивом і горілкою, кава приємно освіжила голови. Ернест Петрович ніжно обняв Едуарда за плечі:

— Не забув, з ким сьогодні прощаємось і кого зустрічаємо?

— Ну, як же!.. — Старого з почестями, а Нового з подвійними…

— Лади, дивись тільки міру знай- розум не пропивай… Визивай клієнта, нехай скоріше забирає своє авто.

— З превеликим задоволенням, — Едуард артистично скочив на ноги і взяв по-армійські під козирок, дістав телефон і набрав номер.

Абонент не відповідав.

— Опа-а!.. Кажись будемо мати клопоти. Клієнт-то суботник… Як-би, дорогий маестро — ернесто, — так в шутку, коли був у гуморі, Едуард називав Ернеста Петровича. — Чи не прийдеться нам морочитись з цим авто в новорічну ніч?..

Ернест Петрович не відповів, мовчки посьорбував гарячу каву; знав, що для істинного християнина суботній день є святий, пригадалось з Біблії: “кожен, хто робить за суботнього дня, той конче буде забитий!” Щось неприємно-моторошне заворушилось під ложечкою, шлунок відригнувся кислим і пекучим, і настрій з оптимістично-бадьорого враз повернувся на пригнічено похмурий. Із підсвідомості ядовитою змійкою виповзала непояснима злість на всіх і на вся, а більше всього на самого себе, на приховані лукавства і хитрі маніпуляції із совістю. З тих пір, як він покинув общину адвентистів, подібні перепади настрою стали являтись йому всякий раз, коли життєва ситуація, як ось і цього разу, піднімала з пам”яті тексти з Біблії, і сумління совісті починали немилосердно батожити душу.

— Радуйся, що не іудей, а то конче був би забитий…

Едуард не зрозумів, про що йдеться, тільки здивовано оглянув Ернеста Петровича з ніг до голови, наче бачив його в перший раз.

Ернест Петрович вийшов у двір, підійшов до автомобіля Миколи Івановича, постояв хвилину, відчув як десь із глибин землі, під п”ятами ніг, повільно формується і підступає до самого горла мохнатий клубок неприязні до власника цього злополучного авто; з пересердя пхнув ногою в колесо і повернувся до”кафетерію”, де, напившись досхочу кави та зеленого чаю, розтягнувшись на дерев”яних лавочках, як ситий кіт, відпочивав Едуард.

— Телефонуй клієнту,- в голосі Ернеста Петровича чулося невдоволення і наростаюче роздратування.

— Не відповідає…

— Не відповіда-ає… Не тямиш подзвонити,- передразнив Едуарда; дістав з футляра свою мобілку і набрав номер телефону Миколи Івановича.

— Слухаю, — почувся знайомий голос.

— Добродій Микола Іванович? — перепитав Ернест Петрович. — Доброго вам дня. Ваш автомобіль в повному порядку, прошу вас забрати авто сьогодні в перші половині дня. Розумієте, кінець року…

Ернест Петрович очікував почути заперечення, чи інші пропозиції і налаштовував себе на рішучість і непоступливість у своїх аргументах, але на здивування почув у відповідь спокійне і навіть байдуже:

— Хорошо… не турбуйтесь, через годину я заберу автомобіль.

— Ну, що?.. Забере? — нетерпляче запитав Едуард.

— Забере.

— Так віруючий же…

— І чорти вірують, та тремтять… Давай-ка, друже, наведемо порядок та розійдемось по домах готуватись до зустрічі нового року.

Через годину, як і обіцяв, появився Микола Іванович; його ввічливо зустрів Ернест Петрович:

— Ключі в авто. Запускайте двигун і катайтесь без турбот і клопоту.

Ернест Петрович був задоволений тим, що справа, котра загрожувала порушити предсвяткові плани, благополучно вирішувалась. Щоб не гаяти часу, будучи впевненим, що все буде на добре, скомандував Едуарду:

— Хутко перевдівайся!.. Робочий день закінчено. З Миколою Івановичем під”їдемо ближче до центру міста.

Микола Іванович сів за кермо, повернув ключ запалення, стартер клацнув контактами, “поскавучав”, розганяючи маховик двигуна, але двигун не запустився. Микола Іванович зробив ще декілька спроб, та марно.

— Дивна містика, — невдоволено пробурчав Ернест Петрович, піднімаючи капот автомобіля.

Микола Іванович вийшов з автомашини і деякий час мовчки спостерігав за тим, як спішно і нервово копошились під задраним до верху капотом авторемонтники, прислухався до їхніх реплік, коротких і різких, обрамлених лайливими словами; намагався визначити — чи не закинула доля до рук дрібних авантюристів, котрих по нинішніх часах розвелось по-всюди, наче мухоморів після теплого дощу; пожалкував, що так легко спокусився на пропозицію забрати автомобіль в суботній день.

— Послухайте, друзі! — в голосі Миколи Івановича почулась і просьба і стримане невдоволення. — Не будемо гнівити Бога. Відкладемо цю справу на завтрашній день.

Едуард випірнув з під капота авто, наче його штиркнули швайкою:

— Шановний! Нормальні люди готуються зустрічати новий рік, а ви нам пропонуєте вовтузитись біля вашого авто.

— Річ в тому, що сьогодні субота, — став пояснювати Микола Іванович, — і не годиться суботній день обтяжувати мирськими справами.

— Ми не суботники!.. Нам по барабану… хазяїн не дозволяє залишати на ніч автомашини у дворі, — вигукнув Едуард і зиркнув у бік Ернеста Петровича.

— Так машина ж не готова… І причину поломки не визначили. Для чого ж ви мене визвали?..- дивувався Микола Іванович.

— Причину визначили, — Ернест Петрович подав Миколі Івановичу невеличкий, як сірникова коробочка, прибор. — Релє Дауна називається, в ньому вся причина.

— Так в чому ж річ?.. Міняйте на нове.

— Розумієте, — Ернест Петрович взяв Миколу Івановича під ручку, як то беруть доброго знайомого, коли бажають сповідати дещо делікатне.- Наш комірник, як ми вже вам сповіщали, теж суботник, подібно вам, і от маємо в роботі ось такі неприємні казуси, тому ми, видно, відмовимось від послуг такого комірника, але це вже станеться в наступному році. А сьогодні остання субота року, тож не буде для вас аж ніякого гріха, коли ви витягнете із свого портмане стогривнєву куп”юру і передасте в руки Едуарду, а Едуард хутко проскочить на автобазар, ви ж в цей час трошки відпочинете в нашому “кофетерію”. І все буде на добре…

Микола Іванович збентежено і дещо розгублено слухав облесливу мову Ернеста Петровича, хотілось відштовхнути подалі пропахше потом і маслами громоздке тіло і скоріше покинути територію, на котрій відчував себе незручно і тоскно.

— Ісус Христос дозволяв іудеям в суботу рятувати вівцю… Вважайте, що ваше авто — ваша вівця у ямі, то не станете ж залишати її в ямі до завтрашнього дня?..

— Як ви не розумієте, — з тугою в голосі гарячкував Микола Іванович,- вівця і шмат заліза, — то є велика різниця.

— Гаразд, — Ернест Петрович змінив тональність з облесливо-лагідної на сухо офіційну. — не будемо даремно гаяти час, ідіть в свою церкву і моліться, а авто нехай залишається у дворі, але ми за його цілісність не відповідаємо. У святкові дні по ночам вештається всякий люд, а сторж у нас не вельми надійний, тож вирішуйте…

Микола Іванович акуратно вивільнив свою руку з під жорсткої, наче з дерева витесаної, руки Ернеста Петровича, дістав куп”юру і віддав в руки Едуарду; на серці стало бридко і моторошно,- дві сущності вступили в жорстоку суперечку: тілесна наганяла страхи за долю авто, а духовна картала за відступництво і нерішучість, за млявість мислення.

— От і класненько!.. Все буде чудово, — Едуард пошелестів коп”юрою перевіряючи на міцність. — Я пулею — туди й сюди…

В цей час у двір зайшов чоловік середнього росту, пенсійного віку, худорлявий, одягнутий в старомодне драпове пальто і пижикову шапку з залисинами на зломах,коротко привітався кивком голови і, не зупиняючись, попрямував в бік комори, де зберігались автозапчастини..

— Сергій Ніконович прийшов, — радісно вигукнув Едуард, примітивши прибулого. — Дивина та й годі… Прямо як на замовлення.

— Вам пощастило, — підморгнув Миколі Івановичу Ернест Петрович. — Наш комірник прийшов. Він і видасть нам необхідну річ.

Ернест Петрович і Едуард в радісному збудженні підійшли до Сергія Ніконовича, привітались.

— Засвідчую ! — з пафосом виголосив Ернест Петрович, обнімаючи Сергія Ніконовича за плечі, видно було, що їхні відносини виходять далеко за рамки офіційно-ділових.- Небесна канцелярія і суботнього дня працює справно. Іначе хто б, як не ангел небесний, міг приневолити дорогого Сергія Ніконовича з”явитися перед наші очі в такий вирішальний для нас, та ще й суботній, час . Відкривай, любий, свою комору, та видай нам одну річ.

— Я в суботу не працюю! — замахав руками Сергій Ніконович.

Ернест Петровив відступив на крок , оглянув зверху до низу Сергія Ніконовича дивним поглядом:

— Вибач, любезний, як це розуміти?.. В суботу не працюєш, це ми знаємо, і ми, до речі, тебе не запрошували, але ж ти зараз тут і маєш намір проникнути до свого робочого місця, чи не так?..

— Я забув мобілку, мені повинні зателефонувати онуки, — проскіглив Сергій Ніконович.

Ернест Петрович розсміявся так весело і з таким задоволенням, що з очей потекли сльзи:

— Тільки в Ізраілі можна надибати більш фарисейного фарисея… Забрати мобілку — можна, а подати річ, котра лежить біля мобілки, то вже смертельний гріх, — ігриво-шаловливий настрій Ернеста Петровича враз змінився на сухий офіційний. — Не каламуть воду, відкривай коморку, забирай свою мобілку і подай нам ось таку річ, — Ернест Петрович показав Сергію Ніконовичу прибор, котрий необхідно було замінити на справний. — Он-де біля авто стоїть твій побратим, чи брат по вірі, не знаю як ви там обзиваєтесь, має проблеми з машиною, то чи відмовиш допомогти?..

Підійшов Микола Іванович, привітався з Сергієм Ніконовичем, вони признали один одного, хоч були членами різних общин, але часто зустрічались на загально церковних заходах.

— Ваша автомашина?..Чому ж вирішили в суботній день? — з гіркотою в голосі запитав Сергій Ніконович.

— Неприємність сталась вчора під кінець дня. А сьогодні ваші колеги зателефонували, щоб забрати авто, але виявилось негодним релє. Можливо, знайдеться у ваші коморі…

— Я в суботу не працюю!.. — різко відповів Сергій Ніконович і повернувся лицем до Ернеста Петровича, — Ернест Петрович, ми ж з вами домовились?!.

— Не заперечую, — розвів руками Ернест Петрович. — Але ж ти тепер тут,.. то що заважає простягти руку і подати нам необхідну річ?..

— Мене тут не має!.. — Сергій Ніконович різко крутнувся на місці і пішов геть із двору.

— І дідько з ним, — махнув рукою Ернест Петрович. — Ми на нього й не розраховували. Мотай, Едуард, скоріше на автобазар, а ми з Миколою Івановичем тим часом вип”ємо по кухлику кави.

Ернест Петрович відкрив двері “кофетерію” і зробив уклін:

— Прошу…Заходьте, Микола Івановичу, на дворі зябко… Будете каву, чи зелений чай?..

— Ліпше чай, — відповів Микола Іванович.

— А я смакую натуральну каву. Після горнятка гарячої кави життя стає цікавішим, — облесливо говорив Ернест Петрович, достаючи з тумбочки один термос з гарячою кавою, а другий з чаєм.

— Сучасні дослідження показують на те, що кава шкодить здоров”ю. Це як батіг для кобили, хльоснув — поїхала.

— Сучасні дослідники до того надосліджувались, що вже й молоко визнали шкідливим, я виріс на молоці і до тепер п”ю молочко з превеликим задоволенням і, як бачите, живий здоровий.

— В молоці лактоза, а цей продукт дуже зашлаковує сосуди, — зауважив Микола Іванович приймаючи з рук Ернеста Петровича горнятко з чаєм. .

— Ах! не смішіть людей. Для чого ж тоді Бог створив корову? Ви набожна людина, а так легко піддаєтесь на дешеві провокації.

— Деякі дослідження вказують на те, що вживання кожного дня пів літра молока скорочує життя на п”ять- шість років.

— .Монополісти тютюну гонять хулу на молоко, а вихваляють папіросу… Чи лактоза визначає вік людині?.. Хіба ж не Творець визначив для кожної душі термін перебування в тілі?..

Микола Іванович не відповів, поставив горнятко з чаєм на тумбочку, щоб остудився напій; канони його церкви не визнають такої субстанції як “душа” відокремлена від тіла, тому не мав бажання втягуватись в дискусію про душу і тіло.

Ернест Петрович смакував каву відсьорбуючи з горнятка маленькими ковточками, довго держав напій у роті, перекочуючи з зуба на зуб, потім проковтував з блаженним задоволенням і відчуттям надзвичайного просвітлення. Йому дуже кортіло заохотити Миколу Івановича до розмови:

— “Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?”, жалівся апостол Павло римлянам. Як ви вважаєте, Миколо Івановичу, з якого тіла намагався визволитись апостол?

Микола Іванович взяв у руки горнятко з чаєм, пофукав, розганяючи пару, що клубочилась над горнятком.

— Ви добре орієнтуєтесь в текстах Біблії, ви віруючий?

— Беззаперечно віруючий, — хвацько відповів Ернест Петрович.

— Якої ж конфесії?

— Ніякої, — так же хвацько і підкреслено відповів Ернест Петрович, лукаво посміхаючись. — Я не знаю конфесії абсолютно бездоганної по відношеню до біблійних текстів. Думаю, що і ви не вкажете мені на таку конфесію.

— Чому ж? — здивовано відповів Микола Іванович. — Адвентисти ревно дотримуються чистоти Божого Слова. Написано: “Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари…” тому наша церква не те, що тексту — букви не торкається. Слово Боже написано під натхненням Святого Духа, то чи може людина щось змінювати?!.

Ернест Петрович жваво пройшовся по кімнаті, зупинився біля Миколи Івановича, по-дружньому обняв за плечі:

— Виявляється може, і змінює. І адвентисти в цьому не виняток. Хіба ж то не ваша церква створила свою адвентистську біблію під редакцією якогось Кулакова?.. Таку книгу не можна називати Біблією — то просто коментарі до Біблії, це по-перше, а по-друге — цілий ряд канонів вашої церкви суперечать Біблії.

Микола Іванович невдоволено повів плечима вивільняючись з під обіймів Ернеста Петровича:

— При мені , на жаль, не має Біблії. Тому дискусія наша буде не коректною.

— В чому проблема?, — Ернест Петрович підійшов до полички, де лежала стопка книг. — Вам яка більше до вподоби? Українська Івана Огієнка? чи російський синоідальний? чи вашого Кулакова? — Ернест Петрович подав Миколі Івановичу три книги.

Микола Іванович надзвичайно здивувався дещо неочікуваному пасажу з боку Ернеста Петровича, людини, як йому вбачалося, добре обізнаної з Біблією, але безбожної. Ернест Петрович видавався в уяві Миколи Івановича сучасним гностиком, здатним, легко жонгліруючи словами й поняттями, змішати праведне з грішним.

— Гаразд, — живо відізвався Микола Іванович, — покажіть мені хоч би один текст, котрий спростовується чи зворотньо трактується адвентистами… Відкривайте любу книгу — я довіряю кожній.

— Не тільки один текст — десяток знайдеться, — Ернест Петрович енергійно гортав сторінки Біблії в перекладі професора Огієнка. — Канони адвентизма не визнають наявності душі, як безтілесної особистості. Так ось показую вам дуже простий, але надзвичайно лаконічний текст, — при цих словах Ернест Петрович поклав перед Миколою Івановичем відкриту книгу і підкреслено демонстративно вказав пальцем на виділені зеленим маркером рядки.

Микола Іванович уважно прочитав: ”І сталося, коли виходила душа її, бо вмирала вона…”, хвилинку подумав і відповів:

— Я не вбачаю в цьому тексті наявності душі, як особистості. Мова йде про те, що коли людина вмирає, то робить останній видих, випускає дух.

— Але ж написано не “дух”, а “душа”. Ви “душу” підмінюєте “видихом”,

то хіба ж це не є довільне тлумачення Слова Божого?

— Діло в тому, що в Біблії не вказано, що собою являє “душа”, значить такої окремої субстанції не існує.

Ернест Петрович, ледь стримуючи роздратування, взяв у руки Біблію, віднайшов необхідну сторінку і поклав відкриту книгу перед Миколою Івановичем, знову вказавши пальцем на відмічені маркером рядки, в яких значилось: “І витягнувся він над дитиною, і кликав до Господа та казав: “Господи, Боже мій, нехай вернеться душа цієї дитини в неї!” І вислухав Господь голоса Іллі, і вернулась душа дитини в неї, — і вона ожила.”

— Ну як же ви не розумієте!?. — зауважив Микола Іванович, — і в цьому тексті йдеться про те ж саме… Людина вмирає і погружається в сон до другого Пришестя Господа, і воскресає… Ось що я вам скажу: Біблія така чудова книга , що пояснює саму себе. Не можна на основі одного-двох текстів робити беззаперечні узагальнення. Я вам покажу тексти, в яких слово “душа” вживається в інших значеннях.- Микола Іванович перегорнув декілька аркушів, відкрив книгу “Дії апостолів” і прочитав: “А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу”…, або ось таке: “…хто прийняв його слово, охрестилися. І пристало до них того дня душ тисяч три.”

Ернест Петрович так розпалився у своєму гніві, що аж вуха почервоніли, нервово пересмикнув плечима, пройшовся по кімнаті :

— З вами не можливо вести дискусію. Ви апелюєте не сумісними текстами. Дійсно, слово “душа” в Біблії, як і в повсякденному житті, вживається в різних значеннях, але це ж інша річ… Потрібно брати конкретний текст і його конкретно досліджувати. Відкрийте Євангеліє від Матвія десятий розділ і прочитайте двадцять восьмий вірш…

Поки Микола Іванович відшукував вказаний вірш, Ернест Петрович присів на край дерев”яної лавочки, що простяглася повз всю стіну кімнати від порога до дальнього кута:

— Читайте… читайте в голос, — Ернест Петрович вперся обидвома руками в коліна і ритмічно погойдувався, стримуючи нервове збудження.

Микола Іванович прочитав сухо і буднічно, як би підкреслюючи, що нічого нового і неочікуваного не відбудеться, що цей і інші тексти в той чи інший час ним не одноразово прочитувались і досліджувались і нічого відмінного від церковних канонів в них не відмічалось:

— І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, — скоромовкою бубнів Микола Іванович, — а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло занепастити…” — на цих словах Микола Іванович зупинився, на якусь мить затамував подих, — так буває, коли до рук попадає давня, затерта до блиску річ, і раптом відкривається в ній нова, раніше не помічена, властивість. В напутньому слові Ісуса до учнів перед відправкою на першу самостійну проповідь, Миколу Івановича більше всього вражало те, як Господь, давши апостолам “мати владу над нечистими духами і силу виздоровлювати та воскрешати мертвих”, старанно застерігав їх від спокуси отримати винагороду. “Дармо дістали, дармо й давайте”; будоражило свідомість різке і важко осмислюване: “…вороги чоловікові — домашні його!”, або ж, “ хто більше, як Мене любить батька чи матір, той Мене не достойний…” Тож застереження про душу й тіло не зачіпало, випадало з поля зору і не давало поштовху для роздумів… Тепер же, коли Микола Іванович вчитувався в текст, осмислюючи його глибинний зміст, розумів, що відкинути “душу” як дещо уявне, присутнє тільки в головах людей, і після смерті перестає бути як суб”єкт, означало бути не коректним в дискусії, — але ж позиція церкви стверджує, що мертві сплять до воскресіння… То що ж тоді в могилі спить? — натужно роздумував Микола Іванович. — Кістки і тіло, котрі поїдаються червою?…”

Ернест Петрович терпеливо очікував відповіді; відчувши зміну в настрої Миколи Івановича, відійшов у глибину кімнати, присів на краю лавочки і уважно спостерігав за мімікою, за тим, як Микола Іванович то шкрябав пальцем кінчик носа, то гладив губи, — так досвідчений рибалка в терпеливому напруженні тримає в полі зору поплавець, поки рибка принюхується до приманки, щоб дати проковтнути з гачком…

Микола Іванович неспішно пролистуючи аркуші Біблії, заговорив протягуючи кожне слово, ще не мав чіткої відповіді, але тільки нащупував її серед безлічі варіантів, намагаючись віднайти переконливий аргумент:

— Я-я ва-ам та-ак скажу: якщо досліджувати цей текст у відриві від контексту всієї Біблії, то можемо отримати хибний висновок. Біблія має дуже хорошу властивість — сама себе пояснює. Ось послухайте, що каже Еклізіяст: “ Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають…” Якщо ж померлі нічого не знають, то про які “душі” можна вести розмову?!.

Ернест Петрович весь напрягся, наче приготувався до кулачного бою. Пригадались йому довгі й безплідні бесіди з пастиром бувшої общини і членами церковної ради, котрі, в кінці кінців, закінчились загальними зборами , на яких його й виключили з членів общини, як носія єресі. Єресь Ернеста Петровича заключалась в тому, що він, спираючись, як йому бачилось, на ряд очевидних текстів Біблії, стверджував, що після смерті людина не погружається в довгий сон , очікуючи воскресіння, а, якщо в тілі жила життям праведника, отримавши небесне тіло, відправляється до третього, чи й вище, — визначає Бог, — неба; якщо ж відійшла з тіла не розкаянною в своїх гріхах, то відправляється до пекла… Церковна рада концепцію Миколи Івановича признала єресью і прийняла рішення поставити на загальних зборах общини питання про членство Ернеста Петровича без обговорення, щоб не влаштовувати дискусію на “очевидно антицерковні інсуніації і тим самим не спокушувати ще не стійкіх, особливо молодих, в питаннях віри членів. Ернест Петрович роздратувався, піднявся з крісла і виголосив сердитий спіч: “Ви сліпі кроти і неодмінно опинитесь в пеклі, який так вперто заперечуєте… Сліпніть і дальше!…”

І демонстративно покинув збори.

І ось тепер перед ним стояв, хоч і не конкретний учасник тих пам”ятних зборів, але причетний до структури, котра, як він вважав, обійшлася з ним не по-християнськи.

— От що, шановний добродію! — в голосі Ернеста Петровича відчулось роздратування і досада,- ви і ваші поводирі — сліпі коти. З адвентистами не можливо вести дискусію. Я показую пряму мову Ісуса, а ви слово Господа спростовуїте Еклізіястом… І якщо ви заговорили про мертвих, то я вам скажу більше — держіться міцніше за стільця, щоб голова не запаморочилась ,- в Божественному світі не має мертвих і живих, — бо все живе, тільки знаходиться в різних стадіях вібрації: високих, низьких і наднизьких, близьких до нуля. Найвищу вібрацію має Бог Отець. Тож тіло не вмирає, а переходить в стан низьких і над низьких вібрацій, а душа, згідно ступені її праведності, відходить в розпорядження Ісуса, чи Його супротивника.

— Ай-я-я!.. — схопився за голову Микола Іванович.- По вашому виходить, що в землю заривають живих?!..

— З погляду метафізики, виходить, що так, — спокійно відповів Ернест Петрович.

Обоє виразно відчули, як доброзичливі толерантні відносини враз змінювались на огидно ворожі, наче невидима рука клацнула перемикач у зворотньому напрямку і тепер яскраве світло людських порозумінь витісняла в”язка смердюча темрява. Часто так стається, що, здавалось би, ситуація тупикова — апсолютний безвихідь, і раптом з”являється суб”єкт, чи навіть природне явище, і стан речей змінюється на зворотній; люди, за звичай, називають це щасливим випадком, вірючі — Божим проведінням.

Микола Іванович вийшов з “кафетерію”.

Біля авто стояв Едуард і лукаво посміхався.

— Можна забирати? — запитав Микола Іванович.

— Непримінно забирайте! — Поки ви сперичалися, машина ожила.

Микола Іванович сів за кермо і обережно почав виїзджати з двору, на зустріч йому поспішив Ернест Петрович з розкритою книгою в руках:

— Зачекайте хвилинку!.. Ось я покажу вам надзвичайно вражаючий текст…

Микола Іванович, не зупиняючись, опустив скло передньої дверці і крізь зуби процідив:

— Прочитайте і хорошенько осмисліть Матвія сім шостий вірш.

Додав машині газу і виїхав з двору.

— І слава богу, накінець-то здихались, — махнув рукою Едуард і, хитрувато підморгнувши, подав Ернесту Петровичу нове реле, котре щойно прикупив на автобазарі.

— Не розумію,- здивувався Ернест Петрович.

— Двигунчик чудово запустився на старому реле. Даремно я мотався по базару…

— Дивне авто, — сказав Ернест Петрович і тут же, спохватившись, насварився на Едуарда:

— Що ти наробив, бісова душа?!. Негайно поверни клієнта назад і заміни реле. Старе має скритий дефект, який знову може проявитись.

Едуард, геть сконфужений, дістав мобілку, набрав номер. Микола Іванович не відповів.

Ернест Петрович відкрив Книгу на вказаному Миколою Івановичем місці і прочитав: “Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас…”

— Паршивець, — сказав з огидою і закрив Книгу.

*

Короткий зимовий суботній день — останній у цьому році — добігав свого кінця.

В місто заповзали сутінки. Із-за гряди гір з поміж темно-сірої хмарності якось несміливо, наче крадькома, сходив щербатий місяць; то заглядав у раз -по-раз виникаючі тріщини, що виникали між клубками чорних хмар, то знову ховався, дражнячи і насміхаючись над земною суєтою, — а людська суєта набирала максимальної потужності, намагаючись закінчити за лічені години те, що не встигли зробити за рік…

* *

*

Перший день нового року відзначився дивним природним явищем. Дошкульний вітер-східняк в перемішку з дощем і снігом опівночі стих, на світанку небо прояснилось, тільки на заході, над степом, зависла темна конусо-подібна хмара, наче вугільний терекон вершиною вниз, — здавуалось, що ця гігантська маса ось-ось упаде на землю і переверне її дригом… А на сході небо палахкотіло вогняною загравою, думалось, що за грядою гір горить море…

Обережно поволі, але впевнено і рішуче виповзало на небо сонце.

Люди, котрі вже пробудились на цей час, і ті що ще й не лягали спати продовжуючи зустрічати новий рік, — дивувались і раділи такій скорій зміні погоди із злої на добру…

Близько до обіду чорна хмара поволі розповзлась від заходу до сходу і сталось так, що під однією половиною неба були сутінки і зябко, а під другою світило яскраве сонце, над приміським озером клубився білий туман, струмені теплого повітря лагідно, наче домашні коти, терлися об ноги прохожих, відтворюючи в уяві теплі літні післядощові дні.

Городяни виходили з душних квартир на вулицю і кучкувались на світлій половині міста підставляючи обличчя під лагідні сонячні промені…

І ось раптом на заході чорну хмару, наче кавказькою шашкою, навпіл розсікла блискавка — в небі так тріснуло, що забряжчали шибки у вікнах. І сталося: одна частина міста втішалася насолоджуючись яскравими сонячними променями, а над другою бушувала громовиця з дощем і снігом…

Микола Іванович з балкону деякий час захоплено спостерігав дивні витвори природи; і згадалось йому, що на дачі залишились не підготовлені до зими декілька виноградних кущів.

Дача — дерев”яний домик чотири на шість метрів по фундаменту, десяток фруктових дерев і декілька різносортних кущів винограду, розміщувалась в передмісті на шостому кілометрі від центру міста, тому Микола Іванович взяв собі за звичку не добиратись на дачу автомашиною, а мав для таких поїздок старенький ровер. Тож хутко зібрався: кинув у сумочку два яблука і півлітра мінералки, бо не мав наміру занадто довго затримуватись на дачі, до обіду надіявся повернутись, — і вже менше чим за годину порався на дачі біля винограду.

Зимовий день оманливий — зранку сприймається як повноцінний , і на те розраховуєш, та не встигаєш вгледіти, як сонце, що не встигло піднятись як слід над горизонтом, вже падає за обрій — і день зникає, як його й не було… Микола Іванович не зробив ще й половини того, що намітив, а в садочку вже стемніло. Сів за столик під яблунею трошки відпочити і чомусь пригадалась йому остання суперечка з Ернестом Петровичем, подумалось: “так досконало людина оперує біблійними текстами, а істину в серце не пропускає… чому ж так?.. в чому загадка?” І стало йому тоскно на серці від тої нестриманості, коли дав слабинку емоціям і дозволив собі судити і оцінювати…та ще й обізвати свинею… “чи мав на те підстави?..- мучило сумління. — А хоч би й мав, то чи повинен був те робити?..”

Вже сідаючи на ровер, твердо вирішив наступного дня відвідати Ернеста Петровича і вибачитись.

Польова дорога довжиною півтора кілометра від дачного кооперативу до магістралі була в щент розбита транспортом, колія в деяких містах переходила в глибокі калюжі. Микола Іванович наче еквілібрист на шпагаті, маневрував по тонкій смузі твердої землі між коліями, намагаючись утримувати ровера в рівновазі.

І ось, коли до виїзду на автомагістраль залишалось декілька десятків метрів, з лісосмуги вискочила бродяча собака і підступно, не гавкаючи, вчепилась в ногу Миколи Івановича. Микола Іванович смикнув ногою відганяючи собаку, втратив рівновагу і з ровером гепнувся в глибоку колію прямо обличчям в болото. Почув, як щось хруснуло біля правого коліна, подумав, що лопнула шпиця в колесі і запереживав, як би не прийшлось тепер добиратись до дому пішки, та тягнути в руках ровера. Зробив спробу вивільнити ногу з під колеса і різка біль, наче шпицею від п”ятки до бороди, прошила все тіло…

Микола Іванович втратив свідомість.

*

ЕПІЛОГ.

Ернесту Петровичу приснився сон.

Два паралельні світи споглядав Ернест Петрович уві сні. Один світ внизу, а другий вверху; і цей що вверху — прозорий, наче із скла, видно будівлі, людей; люди ходять неспішно, здебільшого парами, а внизу, де стояв Ернест Петрович — не має сонячного світла, похмурі люди заклопотано снують туди-сюди і не мають спокою. А над головою скляне небо, світить сонце… Ернест Петрович зупинився, дивуючись разючому контрасту не тільки в пропорціях світла в одному і мороку в іншому, а і станом навколишнього середовища — внизу неспокій і безлад, тоді як вверху панували блаженство і порядок… І ось на край скляного неба виходить чоловік з довгою бамбуковою палицею в руці і стукає Ернеста Петровича по голові, і цей чоловік то є Микола Іванович — останній клієнт минулого року. Микола Іванович сумно так махає головою і продовжує стукати палицею Ернеста Петровича по голові, а вільною рукою плескає себе по стегнах і розводить руками, мовляв, як кажуть французи: “селяві”… І Ернесту Петровичу враз стає так соромно і не по собі, що він від надзвичайного збудження пробуджується… і довго не може прийти до тями…

Цей важкий сон не абияк збентежив Ернеста Петровича; пригадалась суперечка з Миколою Івановичем. “ Куряча сліпота… читають та не розуміють, — обурився Ернест Петрович пригадавши з якою впертістю захищав Микола Іванович приписи своєї церкви. — Розумні люди душу давно зафіксували на плівці, зважили на терезах, а він мимрить своє: “ душі не існує…”, ще й свинею обізвав, хряк вонючий…”

Ернест Петрович мляво, без звичного ентузіазму, зробив ранкову гімнастику, поснідав і тихою ходою, в пригніченому настрої, пішов на роботу; душевний неспокій ятрив і збурював невдоволення навколишнім світом і самим собою, в пам”яті виникали образи Миколи Івановича то при суперечці в майстерні, то із сну, — наче у підсвідомості сидів режисер- оператор і робив розкадровку новому фільму.

Зайшов в майстерню, сухо привітався з Едуардом, неспішно перевдівся в робочу одежу:

— Пам”ятаєш нашого останнього клієнта з минулого року?

— Так останнім був чудак- суботник, з яким ви ледь не поцапались із-за мертвих душ… А в чому річ?… проявився з претензіями?..

Ернест Петрович не відповів, у двір заїхала автомашина — потрібно було пристойно зустріти чергового клієнта.

Наступив звичайний робочий день і думалось Ернесту Петровичу, що за роботою вивітриться з голови важкий сон і відійде від душі тоскна хандра. Та сон не відпускав, крутився перед очима наче диск на зіпсованій доріжці. Намагаючись розгадати значення сну, Ернест Петрович дійшов висновку, що Микола Іванович має передати йому надзвичайно важливу звістку, тож через сон подається посил для зустрічі…

* *

— Як так сталось? — запитав Ернест Петрович, викладаючи на тумбочку, що стояла впритул до лікарняного ліжка, фрукти: яблука і гроно бананів.

Микола Іванович лежав у ліжку вкритий шерстяними ковдрами до самого підборіддя, в палаті було прохолодно — лікарня опалювалась централізовано від міської мережі. Ходячі хворі одягались в домашній теплий одяг, а лежачих накривали двома ковдрами.

Микола Іванович повільно з потугою, витяг з під ковдри бліду, як у мерця, руку і протягнув для привітання, на змарнілому від затяжної недуги обличчі проступили ледь помітні рожеві плями — видно було, що він зніяковів від неочікуваної зустрічі. Вхопився руками за металеву трубу, спеціально прилаштовану над ліжком, і повернувся на бік — щоб було легше розмовляти.

— Невже в дтп потрапили?

Ком стиснув горло Миколи Івановича, губа перекосилася гіркою міною, по блідих щоках покотилась сльоза.

Ернест Петрович захвилювався:

— Вам боляче?.. Гукнути лікаря?

— Ні!.. Ні!.. — замахав рукою Микола Іванович. — Я прогрішив перед Вами… Вибачте мені,будьте ласкаві.

Ернест Петрович оглянувся з боку на бік і вгледівши табуретку, приставив ближче до ліжка і присів.

— Не переймайтесь, — сказав легко і щиро. — Я в суперечках буваю ще різкішим… Скажіть ліпше, як Ви себе почуваєте? Чи скоро станете на ноги?

— На одну , — сумно відповів Микола Іванович і гірко посміхнувся ледь стримуючи новий потік сльози.

— Як?.. Вам ампутували ногу?

— Бог подарував мені життя, але забрав ногу… Я довго пролежав у болоті з відкритим переломом, в рану попала інфекція.

— Істино написано: ”не загадуйте на день завтрашній, бо не знаєте, що він вам приготує..” Скажіть, чи відчувається тепер відрізана частина ноги?

— Так, — відповів Микола Іванович, — Буває що терпнуть відсутні пальці і рука тягнеться їх почухати.

— Ось так!.. — пожвавися Ернест Петрович. — Фізичного тіла вже не має, а його енергетичний фантом залишився на місці. Це і є наша енергетична сутність, — те, що називається душею. Тому й каже Господь: “ не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може…”

— Цього не може бути, — заперечив Микола Іванович. — Виходить, що душа безсмертна, який же тоді сенс у воскресінні з мертвих?.. І другий прихід Ісуса на землю в такому разі відміняється…

Ернест Петрович потарабанив пальцями по кришці тумбочки, відкашляв мокроту, що скопичилась в бронхах:

— Я б не був таким категоричним. Це питання дещо складніше, чим нам вважається, тому не на часі його розбирати досконально… Видужаєте і тоді, при нагоді, й поговоримо. А зараз бажаю Вам як найскорше поправитись та залишити цю палату, схожу більш на холодильну камеру для зберігання квашеної капусти…

— В палаті не жарко, це правда… Я хоч і лежачий, але не зовсім немічний і розмовляти мені не важко… Якщо не поспішаєте і маєте трохи часу, то залишайтесь… До приходу медсестри ще маємо півтори години… Я не можу збагнути одну річ. Видно, що ви уважно прочитуєте Біблію, маєте чудову пам”ять, цитуєте багато біблійних текстів, а от істину не приймаєте… Для мене це загадка.

— Яким же чином визначаєте у кого істина, — запитав Ернест Петрович, — І що розумієте під істиною?

— Слово Боже є істина, — відповів Микола Іванович зручніше вмощуючись у ліжку.

— Тут важко заперечувати, але фокус у тому, що істину кожний розуміє по-своєму. Ось, наприклад, читаємо буквально з другого розділу: “ І створив Господь Бог людину з пороху земного..” То чи істино Бог зробив у ночовах заміс земного пороху і виліпив з нього Адама?

Микола Іванович, вхопившись за поперечину, підтягнув вище на подушку постійно сповзаюче під ковдру тіло:

— Розуміння і сприйняття істини залежить не стільки від розуму, скільки від серця. Істина має бути сприйнята душею, і на це потрібна згода волі. Якби істину можна було сприймати тільки розумом, тоді гордощі не були б перешкодою для її прийняття, і саме головне: людина приймає істину завдяки впливу Божої благодаті на її серце… Бог при створені людини використав ті ж самі хімічні елементи, з яких творив землю, і тут як би все зрозуміло…

— Ага-а!.. — вигукнув Ернест Петрович. — Виходить не з “пороху земного”, а з хімічних елементів… То що ж тоді істина?..

— Право, з вами неможливо вести дискусію, — махнув рукою Микола Іванович, сповзаючи під ковдру — несиметричне тіло не втримувало рівновагу. — Ви букваліст і природжений песиміст. Вам важко стати віруючим.

Ернест Петрович піднявся на ноги, пройшовся декількома кроками по палаті:

— Тільки Бог визначає міру нашої віри. Ви себе вважаєте апсолютно віруючим?

— Беззаперчно, — зухвало відповів Микола Іванович .

Ернест Петрович знову присів на табуретку, схрестивши на грудях руки, погойдувався маятником, відчував, що визріваюча у підсвідомості думка буде не зручною для опонента, ба більше, можливо, й болючою, і щось в душі гальмувало логічну побудову фрази, та механізм вже був запущений і слово висіло вже на язиці:

— Як влучно на цю тему висловився Проповідник: “ Він / Господь/ пильнує всі кості праведного, — жодна не зламається”… Вашу ж кость Господь чомусь не устеріг. Видно, є проблеми з праведністю і з вірою…

Микола Іванович полулежав на подушці, вибравши зручну для тіла позу, дивився в стелю і мовчав, здавалось, не чув тільки-но мовлене Ернестом Петровичем.

Ернест Петрович пойорзався на табуретці, закинувши ногу за ногу, чим довше затягувалась мовчазна пауза, тим більшу відчував розум підказував, що потрібно чемно попрощатись і залишити в спокої хвору людину, а підлий “хробачок” підхльостував бажання на суперечку про те, що в земному вимірі ніщо не має логічного завершення — все тільки тінь істинного, а істина в небі, в руках у Бога… незручність; Хотілось сказати цьому чоловікові, якого по суті толком і не знав, але чомусь прив”язалась до нього душа, що в матеріальному світі все не істине, все живе не встигши народитись, тої ж миті починає вмирати. Тож даремна робота шукати на землі істину, а тим більше стверджувати , що ти володієш істиною. Будь ти хоч сто разів віруючим, а чи істино віруючий — те знає тільки Бог. Він Єдиний досконала істина — бо вічно живий…

В палату зайшла медсестра. Ернест Петрович відступив на крок, звільняючи прохід до хворого.

— Не буду заважати, — сказав з полегшенням, наче його вивільнили від невиконаного обов”язку; думка, котра тільки-но уформовувалась в слово, враз випорхнула з голови наче сполоханий птах, і вже з порогу добавив, — скоріше одужуйте, Миколо Івановичу, та ставайте на ноги, то біш, на одну…

— Ернест Петрович вийшов у двір; на вулиці було тепло і сонячно, відчувалось наближення весни. В живоплітах обабіч доріжки, що протяглася від лікарняного корпусу до виходу з території лікарні, копирсались горобці вицвірінькуючи свої, тільки їм зрозумілі звуки. На пішохідній доріжці, вмостившись на розкладному стільчику, бабця продавала смажене соняшникове насіння. Мішочок з насінням стояв з боку біля бабціних ніг. Бабця зачерпнула повну склянку насіння, висипала в кульок черговому покупцеві і відвернулась в бік до сумочки, щоб відрахувати здачу. Цієї ж миті з куща пулею вилетів горобець, вхопив з відкритого мішочка зерня і юркнув назад в кущ. Спритність горобця зацікавила Ернеста Петровича. На відстані декількох кроків він зупинився і став спостерігати за подальшими діями цього пташиного злодюжки. Горобець, впоравшись з украденим у бабці зерням, всю увагу зосередив на бабці і терпеливо очікував наступної нагоди. Варто бабці було відвернутись до сумочки з грішми — горобець стрімко залітав у мішок, брав зерня і ховався в кущ…

Ернест Петрович неспішною ходою йшов до зупинки міського транспорту і не переставав дивуватися спритності горобця: “ дивна річ, півтора грама мізків, а як точно і мудро оцінює ситуацію — вибрав зручне місце, прийняв сміливе рішення — то не кожна людина на таке здатна… “

На перехресті вулиць почувся передзвін сріблястих дзвіночків і переспів ніжних жіночих голосів; з бокової вулиці, підтанцьовуючи і проспівуючи мелодійну мантру, тихою ходою рухався гурт кришнаїтів. І такі вони були розслаблені, безтурботні і щасливі, що Ернесту Петровичу захотілось влитись в цей гурт, скинути з пліч груз неспокою і турбот, що так гнітили душу. Ернест Петрович спостерігав за кришнаїтами поки весь гурт не дійшов до наступного перехрестя і не повернув на суміжну вулицю. Сріблястий передзвін і ніжні жіночі голоси в перемішку з бубенцями ще довго бреніли у вухах Ернеста Петровича приємно-заспокійливими вібраціями. “Якому богу моляться? — запитував сам себе. — Їхнім чеснотам і порядності може позаздрісти не один праведник… Але ж Ісус каже: “ До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене.” То що ж?.. чесноти їхні приведуть їх в небуття?..”

Ернест Петрович задумався.

І вже вдома відкрив записник і записав: “ В назначений час постане кожний в повній наготі своїй, як перлина на тарілі — і дасть відповідь.”

* *

*

Медсестра справно виконала припис лікаря, неквапно склала в контейнер шприци, флакони, бинти і вату, поправила на хворому ковдру, — спитала не сміливо, як би вибачаючись:

— Вас відвідують такі невибагливі милі люди, моляться біля вас — всі вони віруючі?

— Так, — відповів Микола Іванович. — Члени нашої общини.

— Я часто задумуюсь: якщо бути віруючим, — то це добре, але чому ж їх так мало?.. Або ж яка різниця між віруючим і просто чесною і добропорядною людиною?.. Всі потроху грішать. Одні менше, другі більше… От і ви, видно, десь в чомусь прогрішили, раз в таку біду попали…

Микола Іванович випростав з під ковдри руку, дістав Книгу, що лежала на тумбочці, погортав сторінки і, віднайшовши потрібне місце, прочитав: “ бо праведний сім раз упаде — та зведеться, а безбожний в погибіль впаде. “

— Для чого ж сім раз падати?.. — здивувалась медсестра.- Будь обережний, живи чесно і бог, якщо він справедливий, віддячить.

— Для спасіння, — зауважив Микола Іванович, — бути тільки чесним і порядним не достатньо. Всі згрішили і не має праведного на землі,тому людина повинна зробити три надзвичайно важливі кроки: усвідомити свою гріховність, покаятись і ввірувати в Ісуса Христа.

— Виходить для Бога замало бути чесним і порядним. Можеш добряче погрішити, потім прибігти до церкви помолитись, поставити свічечку і гайда знов грішити…

— Ні… ні… — заперечив Микола Іванович. — Покаятись і більше не грішити.

— Так ви ж ось прочитали, що можна до семи разів…

Микола Іванович помовчав, довго шукав вірне слово. Хотілось відкрити Біблію і прочитати мовлене з цього приводу Господом, але розумів — неосвідченість медсестри в питані віри є настільки глибокою, бацила перфекціонізму настільки сильною, що пряме слово може зовсім збити з толку її плутані роздуми і погасити бажання дійти до істини.

— Розумієте, відмінність між віруючим і не віруючим не в тому, що один бігає, як ви кажете, до церкви, а інший і не бігає і не молиться. Праведний від нечестивого відрізняється перш за все переоцінкою цінностей. Ось, наприклад, зробимо такий експеримент: поставимо перед праведним мішок золота і скажемо: “бери, але відкажись від віри в Бога Отця, Сина Його Єдинородного і Духа Святого” — праведний не вагаючись відказується від золота залишаючись у вірі, а нечестивий спокушується на марнотне багатство у цьому світі в замін на вічне життя у Царстві Божому.

Медсестра слухала уважно, інколи, де Микола Іванович говорив про мішок із золотом, морщила губи і лукаво посміхалась.

— Ви теж відказались би?.. Не від мішка із золотом — то дуже важко на спину підняти, — а ось я покладу перед вами мільйон натуральних долярів: бери і живи по-людськи, і не бігай до тої церкви… Май у собі свою віру і мільйон в кишені. Цих вір у світі напридумували тисячі — то якій вірі вірити?.. На днях в новинах показали віруючого попа на Донбасі— взяв у руки автомата і подався розстрілювати невіруючих…

— Той піп дійсно віруючий, — спокійно відповів Микола Іванович, — але віруючий не в Бога Отця…

— Тож у кого?!. — емоційно, з неприхованим єхидством, запитала медсестра.

— В диявола.

— Є й така віра?

— Є й така, — відповів Микола Іванович і закрив Книгу.

— То як же людині розібратись, у котрого попа віра Божа, а в котрого диявольська?..

— Самотужки людині не розібратись… Тільки з молитвою до Духа Святого і з Його допомогою…

Медсестра встала з табуретки, потягнулась, взяла в руки контейнер із шприцами і нерішуче, ступаючи тихо і м”ягко, наче кішечка, що принюхала мишку, направилась до виходу з палати; на порозі зупинилась:

— З молитвою, кажете… Воно звісно так… Але ж і з молитвою, бува, намолюють собі таке горе, що не приведи, господи, — і зиркнула в бік ліжка, де під шерстяними ковдрами ворушилася одна нога Миколи Івановича. — Тож тепер в Царство небесне прийдеться на одній нозі шкандибати… А чи приймають там одноногих?…

Сказала, крутнулась на п”яті, наче в танці, і пішла по коридору виграючи сідницями, що рильєфно вирізнялися під тонкою тканиною білосніжного халатика.

Вечоріло.

В палату Миколи Івановича тихо і непомітно заповзали сутінки. За вікном яскраво-рожевими барвами палахкотів захід сонця.

В темно-синьому небі замиготіла зірочка.

Микола Іванович раптом відчув надзвичайний приплив сил, вдихнув повітря на повні груди і захотілось йому вигукнути на повний голос:

— Люди добрі!.. Підніміть свої очі в небо і споглянте його красу… Там знайдете правду і істину… Не борсайтесь в земному болоті, ви ж не свині, а люди — божі сини…

Одним махом скинув на бік важкі шерстяні ковдри, різко піднявся, і вперше за багато днів після важкої операції став здоровою ногою на підлогу… Не втримав рівновагу, похитнувся і сів на ліжко… Культяпка заплуталась за простинку і не стало сил вдруге піднятись на здорову ногу…

— Нічого… Переживем… Прийде час і Бог дасть нове тіло з новою ногою, — сказав, упав горілцем на лікарняне ліжко і заснув.

І снився йому дивний сон: розкрилось небо широким овалом обрамленим кольорами райдуги, а в овалі стоїть хор ангелів і співає псалом Давида: “Покарати мене — покарав був Господь, та смерти мені не завдав… Мій голос до Господа, — я кличу, мій голос до Господа,- я благаю! Випробуй, Боже, мене,- і пізнай моє серце, досліди Ти мене, і пізнай мої задуми, і побач, чи не йду я дорогою злою і на вічну дорогу мене напровадь!… Алілуя!.. Алілуя!.. Алілуя!..”

Василь Мельник

Рубрика: Искусство


© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2016
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.