ЗМІ в культурних війнах українських протестантів

09-03-2010, комментария 2 Просмотров: 2 193

culture-war-obit

«Раніше ритуал, повторення, репродукування перебували в зоні релігії та практикувалися в ізольованих сакральних просторах; у сучасну епоху ритуал, повторення і репродукування стали уділом усього світу і культури в цілому… — характеризує постіндустріальну цивілізацію Борис Ґройс. — У цій ситуації не дивно, що релігії — будь-які релігії — стають дедалі успішнішими. Релігія сьогодні діє за допомогою сучасних медіа, котрі самі є продуктом висування традиційних релігійних практик у секулярну сферу». Останній приклад симбіозу цих явищ — цитата з повідомлення інформагентства protestant-press.com про чилійську катастрофу другого березня 2010 року: «Деякі автостради землетрус буквально здибив уверх, подібно до того, як ми бачили у фільмі «2012» [тут і далі курсив мій — М.Б.]. Особливе становище протестантства в цьому відношенні пояснюється й тим, що його представники постійно прагнули засвоювати новітні технічні засоби (комунікації) через масу причин: від духу Реформації як оновлення, осучаснення, актуалізації, намагання йти в ногу з часом, до індивідуалізму, дорожнечі найманої праці й безлюддя американської глибинки.

Реставрація біблійного тексту як життєвого закону, поставлення людини «один на один зі священним текстом у якості його свобідного тлумача», покладання на всіх членів громади відповідальності священства надзвичайно загострило моральну свідомість протестантів, де «кожен християнин мусить бути ченцем протягом усього життя», тобто взорувати свої вчинки на етичний екстремум. Сила релігії полягає в надлюдських засадах влади, які надають моральним вимогам абсолютного характеру. Вважаючи ці закони універсальними, протестант також почуває потребу оцінювати ними будь-які явища, і витвори світської культури в тім числі. А позаяк, на думку консервативних аналітиків цієї течії, «більше ніхто всерйоз не збирається кидати нас левам. Нереалістично намірятися трансформувати культуру через християнський активізм. (…) Те, в чому ми живемо, це технологія» [1, с. 89], навіть найортодоксальніші протестанти є прискіпливими дослідниками й критиками сучасних інформаційних потоків — світських і церковних (про це я писав у попередній статті «Суперечливий образ комунікаційних технологій у публіцистиці українських протестантів»).

Першим рівнем цього аналізу є змістовий, котрий розглядає стан і якість а) світського і б) християнського / церковного медіаконтенту. Консервативне крило переважає в українському протестантстві, а його оцінка змісту світських медіа в основному є негативною. Мирська культура уявляється віруючим апріорі недосконалою вже у силу свого знебоженого характеру. Церква зі статусом меншості, до того ж меншості підозрілої, якщо не девіантної (з позиції масової свідомості), мислить категоріями «ми — вони». Вона не ототожнює себе із суспільством, а прагне довести свою вищість, де моральні переконання грають ледь провідну роль. У найгіршому варіанті це набуває форми більшовицької пропаганди часів Першої світової війни: «Що гірше, тим краще». Моральна дискредитація світу свідчить проти секулярного способу життя, про необхідність людині увірувати і, без цього ніяк, приєднатись до істинної церкви: «Коли сучасним баптистам дорікають за брак культури, то в основному це закиди з приводу культури художньої (естетична нерозвиненість, байдужість до витворів мистецтва, літератури і т.п.). При цьому ніхто не докорятиме віруючим у відсутності строгих етичних норм. Одні й ті ж особи примудряються суміщати естетичну злиденність із найвищими етичними цінностями» [лінк, с. 5].

В силу ретельної інтелектуальної «кастрації» протестантства радянським режимом культурницький прошарок цих конфесій ще незначний: «Хто так звані «заднескамеечники» в більшості баптистських церков? Інтелігенція — лікарі, вчителі, офіцери, люди з науковими ступенями. Хто на церковній кафедрі (крім заїжджих американців)? Сантехніки, екскаваторники, випускники технікумів готельного господарства. Не треба сприймати ці слова як прояв зарозумілості автора по відношенню до «пролетаріату». У баптистському гімні співають: «Кротко и нежно Иисус призывает, всех приглашает, любя»… Для Господа дорога кожна душа незалежно від того, чия вона — робітника, колгоспника, підприємця чи викладача. (…) У зв’язку з цим абсолютно небіблійно виглядає якраз «диктатура пролетаріату». Страшно, коли християнський союз — у даному випадку Російський союз ЄХБ — перетворився на «союз водопровідників». Це має і сучасні причини. Цільовою аудиторією низки євангелічних церков є соціальні маргінали — бувші ув’язнені та хімічно залежні особи: «Як визнавав пастор «Посольства Божого», тоді ще «Слова віри» Олександр Дзюба, «перша пасторська рада в нашій церкві в Києві складалась, в основному, з колишніх наркоманів і алкоголіків».

Тому протестантська критика сучасної (медіа)культури перебуває в етичній, а не естетичній площині. У більшості церковних видань немає оглядів культурної продукції як рубрики. Наприклад, сайт okolokino.net, присвячений розгляду кіноновинок з акцентом на етико-релігійних аспектах фільмів, позиціонує себе як суто місіонерський проект. Помічають — із максимумом узагальнень і нерідко дилетантським пафосом не читал, но осуждаю одиничні явища з огляду на їх популярність і прогнозований (зрозуміло, небажаний) вплив. Войовничий пафос у першу чергу спрямовано проти окультного та аморального медіаконтенту. Діатриби проти книг і фільмів «Гаррі Поттер», «Код да Вінчі», «Аватар» зайняли сторінки багатьох видань і сайтів. Консервативні протестантські медіа виходять з аксіоми неприйнятності світської культури, її непоправності, небажання її коригувати. Промовистий приклад — цитата з проповіді закордонного місіонера, який недостатньо володів російською: «Я не буду слушать эту мерзкую [замість «мирскую»] музыку». Аборигени ідеально вловили культурне послання оратора, тому і прислали запис про цей випадок у розсилку християнського гумору на invictory.org.

Мета консервативних медійників —  розвиток самобутньої субкультури. Питання, наскільки це правильно і чи вдається, викликають безупинні дискусії в церковному середовищі. Соціальне становище низки вірників («помісні церкви ЄХБ на 90 відсотків складаються з робітників і селян, 80 відсотків жінок і 70-80 відсотків пенсіонерів») обумовлює їх доцентрові прагнення — пошук культурної та інформаційної самодостатності громади, нахил до закритості, бажання виробити особливу мову для втаємничених, щоб почуватись захищено і вдоволено як члени «закритого клубу» обраних. Молодше покоління вказує на те, що культуротворчий потенціал обмежених спільнот малий, і це робить субкультуру провінційною, карикатурною, несамостійною, котра має цінність виключно як маркер ідентичності. Відтак, лишається цінувати культурні витвори з міркувань корпоративної солідарності або намагатися творити в річищі сучасності, «християнізуючи» її. Будучи церковною меншістю, прогресисти адаптують світські моделі, де в маскультурні форми внесено елементи конфесійної догматики. Це дозволяє консерваторам ставити під сумнів необхідність модернізації церковного життя, бо у прагненні до неї «ми… є просто поганими імітаторами культурних продуктів нашого суспільства» [1, с. 10].

Показовий випадок стався першого березня 2010 року. Телеканал ТБН прийняв рішення призупинити вихід програми «Про кіно», де ведуча обговорює з богословами і священиками найпопулярніші стрічки, після низки глядацьких листів, котрі твердили, що деякі моменти фільму Стівена Спілберґа «Мюнхен» (2005) образили їх релігійні почуття. Аудиторія не обмежилася скаргами на адресу телеканалу: президент ТБН Ігор Нікітін повідомив, що «[п]артнерам ТБН почали приходити листи, котрі намагаються дискредитувати ТБН». Це класичний приклад ситуації, коли на перший план виходить вторинна аудиторія [2, с. 128-131] — в даному разі спонсори. Нерідко буває, що відсутність підтримки з боку церковних кіл унеможливлює перспективний місіонерський захід.

Головні вимоги до церковної медіапродукції такі: місіонерська спрямованість, дидактичний потенціал (повчання, зміцнення споживача у вірі), допомога (розв­’язання питань, у тім числі практичних, подання життєвого ідеалу), відповідність біблійній етиці та богословській ідентичності конфесії, хоча значення останнього критерію поступово слабне. В церковних ЗМІ уже відчувається напруга між свободою богословствування, самовираження і конфесійними рамками. Тому більшість видавництв не зазначає конфесійну належність — ринкові закони підважують теологічний ригоризм.

На цьому фоні зростає значення незалежних (поліконфесійних) медіа, які створюють можливість міжцерковного діалогу, критикують негативні явища, поміщають аналітику, словом, дають надію на виконання релігійними медіа всього спектра професійних і соціальних функцій журналістики. Головний аргумент незалежних ЗМК на користь свого існування — функція «сторожового пса»: «саме вона і дисциплінує, саме така преса й не дає оступитися. (…) Це, до речі, й є головним принципом демократичного суспільства — існування незалежних і вільних засобів масової інформації. Як тільки ЗМІ перестають бути вільними — демократії кінець» [лінк, с. 6]. Михайло Черенков уважає незалежні протестантські ЗМІ фактором внутрішніх змін церкви, бачить у них сектор громадянського суспільства.

А позиція відомого блогера та мережевого аналітика Павла Левушкана нагадує сакраментальну фразу Віссаріона Бєлінського, з якої почалася класична російська література: якщо взяти до уваги, що мас-медіа — «громадський контролер для церкви», то «у нас узагалі немає ЗМІ в класичному смислі цього слова». Свою точку зору автор обґрунтовує тим, що протестантські засоби комунікації обмежено багатьма факторами. Конфесійна солідарність не дозволяє критикувати свою деномінацію, хоча відсутність діалогу поглиблює проблеми. Зосередженість на житті однієї конфесії-засновника звужує тематику до одноманітної «джинси». Критичний запал незалежних ЗМК ущемлено інтересами вузького кола рекламодавців. У результаті «[б]ільша частина християнської преси працює або на корпоративний піар, або виконує пропагандистські функції» через «відсутність світських рекламодавців, або конфесійно-неангажованого бізнесу, і надзвичайно мал[у] аудиторі[ю]» споживачів.

Другим рівнем аналізу є організаційний, де обговорюється можливість застосування ЗМК для церковних нужд, перш за все для місії.

Третій рівень аналізу — технологічний: тут оцінюються комунікаційні засоби як такі, вплив споживання їх продукції на християнський спосіб життя.

Не слід ототожнювати два останніх рівні. Місіонерська робота і повсякдення вірника — різні речі. Важливим критерієм місії є масовість, натомість метою особистого інформаційного споживання постає якість особистого зміцнення у вірі. Консерватори твердять, що запорука ефективної проповіді — особиста святість, бо якщо людина втратить власну віру, місіонером вона гарантовано перестане бути («головне — інтереси Бога»). Прогресисти вважають, що фактор успіху — пошук діалогу з невіруючими, уміння налагодити міст до віри («головне — інтереси цільової аудиторії»). Ці групи підкреслюють різні аспекти явища, що й викликає напругу.

Як уже говорилося, сакральний характер етичних принципів у релігії надає їм абсолютного характеру. Через це релігії майже ніколи не обмежувались констатацією неприйнятних явищ у суспільній практиці й культурі, а в різний спосіб і з різним успіхом змагали до їх викорінення. На моє переконання, характер моралістичного цензурування протестантськими церквами культурної продукції, зокрема в (світських) медіа, має риси культурної війни. У протестантській аналітиці цей термін уживає Влад Кусакін по відношенню до суспільних процесів у США. Два фактори дають мені право провести паралелі з українською ситуацією.

Перше — генеалогія терміна. Поняття «культурна війна» бере початок із німецької — слово Kulturkampf означало боротьбу за контроль над культурою. В кінці XIX століття канцлер Отто фон Бісмарк почав Kulturkampf проти католицької церкви, намагався виганяти єзуїтів із країни і прагнув обмежити церковний вплив на освіту і політичне життя. У 1920-х роках даний термін поширився у США. Один із найвідоміших прикладів цієї війни — знаменитий «мавпячий процес» 1925 року проти викладання теорії еволюції в школах. У 1990-і роки з приходом до влади Джорджа Буша-старшого термін було актуалізовано у значенні боротьби (релігійних) консерваторів проти ліберальних тенденцій у суспільстві: гомосексуалізму, мультикультуралізму, тлумачення меж релігійної свободи, сексуального виховання у школах, абортів, теорії еволюції [3, с. 215-216]. Відповідні процеси в Україні є повторенням (у мініатюрі) світових тенденцій.

Друге пояснення бере до уваги психоемоційне ставлення протестантського середовища до цих питань.

Релігійні поняття у протестантській догматиці нерідко описуються за допомогою метафор військового походження: перемога над Дияволом, капітуляція перед Ісусом, духовна війна, харизматичні пастори — Божі генерали, місія — завоювання світу для Христа, мужчина — Божий воїн, церква — армія Христа, священна історія — Велика Боротьба між Христом і Сатаною. Міжнародна п’ятдесятницька течія, відома масштабною соціальною роботою, має назву «Армія спасіння». Дотепер не врегульовано питання її реєстрації в Росії через те, що їх нібито прийняли за військове формування. На чолі організації стоїть «генерал», рядові члени називаються «солдатами», носять однострої та відзнаки (значки, емблеми). Подібну стилістику використовують підліткові організації од скаутів до заснованих адвентистами слідопитів.

Можна говорити про «войовничість» протестантських журналістів у силу їх бадьорості, місіонерського пафосу, прагнення спрямувати психологічну енергію людини на захист життєвих цінностей біблійного походження. Культурна війна передбачає опозицію не до людей, а до їх хибних переконань. Війна є культурною, бо передбачає використання виключно ненасильницьких методів, дії в правовому полі, віру в силу слова (українські протестанти дотримуються пацифістських поглядів. Роздуми про правомірність збройної участі хоча б в оборонних воєнних діях висловлюються окремими публіцистами в незалежних ЗМІ [лінк; лінк, с. 8-10] та не знаходять широкого співчуття).

raisingthetree

Розгляньмо форми протистояння протестантських церков злу в / за допомогою медіа.

У приватній сфері вірник захищає інформаційний простір навкруги себе та своєї сім’ї. Відповідно, тут рівень контролю буде найвищим. Боротьба з контентом може виражатись у відмові од перегляду сцен з оголеною натурою, картин насильства, програм окультного характеру. Виникають цілі посібники з тренування вибіркової уваги: наприклад, як чоловікам навчитись швидко відводити погляд, скажімо, від небажаних рекламних зображень звабливого змісту.

Вибір матеріалу для читання передбачає конкуренцію книг і Книги. Ось приклад радикального підходу до цієї теми: «Читання художньої літератури призводить до руйнування духовного й нездатності бачити красу священних сторінок Біблії». І практичні поради в такому ж дусі: «відмовтесь од порожнього чтива. (…) Бороніть свій розум… Не обтяжуйте його читанням легковажних нісенітних оповідань… Мудрим людям не слід читати популярних книг… поширюваних у розрахунку на отримання грошового прибутку. (…) Відкладіть романи… Було б гарно очистити ваші оселі від несерйозних книг і журналів, які є винаходом сатани. (…) Ми не маємо права давати в руки молоді марні книжки» [лінк].

army

Боротьба з медіумами (технічними засобами) передбачає викидання («очистіть оселі») книжок, періодики і електронних носіїв неприйнятного змісту. Періодично відроджується практика спалювання книжок, особливо окультного характеру, котра походить від фрагмента з новозавітних Дій апостолів (19:19-20): «І багато-хто з тих, що займалися чарами, позносили книги свої та й перед усіма попалили. І злічили ціну їх, і вийшло на срібло п’ятдесят тисяч драхм. Так могуче росло та зміцнялося Божеє Слово!» Сучасні прихильники цього підходу обґрунтовують описаний учинок небезпекою повернення мешканців стародавнього Ефеса до чаклунських практик. Якби вони продали ці книги, така загроза чатувала б на їх нових господарів. Мовляв, описаний варіант був найкращим: «істина перемогла людські забобони та любов до грошей» [лінк].

Особливо часто поради спалити книжки чи періодику зустрічаються серед заходів зі звільнення від окультної залежності. Баптистський публіцист із Ялти Павло Гараджа наодинці спалив томик «Майстра і Маргарити» Михайла Булгакова й пізніше розповів про це в статті [4, с. 235-236]. Латвійський харизматичний пастор Олексій Лєдяєв запросив учасників церковної конференції спалити чаклунську літературу, і цей сюжет потрапив в об’єктиви відеокамер.

У випадку телебачення варіанти різноманітніші: перегляд дітьми тільки з батьками, суворе дозування тривалості глядацьких сеансів. «У кінотеатри я ходити взагалі не люблю… — розповідає творець сайту okolokino.net — …при перегляді фільму для мене важливий контроль над ситуацією: промотати назад, аби ліпше розчути репліку, послухати сцену мовою оригіналу». Окремі особи ідуть далі, відключаючи (або спилюючи індивідуальну) антену, а то й видаляючи з дому сам телеприймач: «Ми… прийняли рішення, що у нас не буде телевізора ніколи. Ми побачили, що для нашої сім’ї це велика спокуса, з якою ми не зможемо впоратися».

02fire600

Профілактика / лікування залежності від комп’ютера та інтернету полягає в залученні у міжперсональні зв’язки в церковній роботі. Протестанти закликають не вдовольнятися технологічно опосередкованою релігійністю: «[п]ід час Вечері Господньої, хрещення чи висвячення люди фактично мусять торкатись одне одного» [1, с. 64]. На Заході здавна відомі спроби запропонувати комп’ютерні ігри, основані на біблійній тематиці та етиці. На пострадянському просторі вони до сих пір не мали поширення.

Публічна сфера виражає погляд церкви на конкретні медіа або їх зміст. Видимий контроль над інформаційним горизонтом вірян і тепер має місце в практиці незареєстрованих громад: «з метою виявлення у своїх вірних телевізорів, відеоапаратури по домівках здійснюються так звані рейди перевірки, після яких вірні можуть отримати зауваження з причини «прив’язаності до світу» [5, с. 72]. Але в мейнстримі євангелічного християнства такі методи стали неприйнятними, хоч «свого часу проблема «мати чи не мати у домівці телевізор» викликала бурхливу дискусію на з’їзді Всесоюзної Ради євангельських християн-баптистів… наразі табу на телебачення відсутнє. Але лідери категорично висловлюються проти перегляду програм і фільмів, які містять насильство, розбещеність, елементи окультизму» [6, с. 90]. Поганою може бути тематика журналістських повідомлень, але не сам засіб комунікації — такою є поступка консерватизму в обмін на респектабельний образ церкви.

Є спроби протистояти неприйнятному контенту, використовуючи світські канали комунікації. Київський пастор Сандей Аделаджа скликав прес-конференції, щоб засудити фільми «Код да Вінчі» й «Сафо. Любов без меж» (Україна, 2008) й пропонував заборонити їх прокат і поширення в Україні. Проти останнього фільму його церква підготувала петицію на 20000 підписів. Коли пролунали голоси обурення через заборону прокату гомосексуальної стрічки «Бруно», Анатолій Шарій виступив у «жовтій» інтернет-газеті from-ua.com з емоційною підтримкою рішення державної комісії.

Впливати на позацерковний простір — суспільство в цілому — протестанти намагаються з середини 2000-х років у громадській та політичній сферах шляхом участі в роботі громадських і політичних організацій, заснованих на світській та міжконфесійній (міжрелігійній) основі, а також через створення подібних об’єднань із (фактично) протестантським членством.

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) і Українська асоціація релігійної свободи звертались до рекламодавців щодо морально-етичного змісту рекламної продукції в Україні «з проханням жорстко обмежити пропагування (рекламу) алкоголю і тютюну» і засобів масової інформації України з «приводу безперестанних випадків гранично упередженого висвітлення релігійного життя в українському медіа-просторі».

Постійного характеру ця діяльність набула у 2009 році зусиллями заснованого протестантами Інституту релігійної свободи (ІРС). За оцінкою редактора російськомовної версії порталу risu.org.ua Олени Кулигіної, співробітники Інституту не акцентують свою конфесійнійну належність і однаково фахово висвітлюють проблеми всіх церков. До них дослухаються та їх цитують православні, католики та протестанти, а також багато світських видань або політичних оглядачів. Представники ІРС вхожі в парламент, уряд, ВРЦіРО, Держкомнацрелігій, вони є партнерами у кількох проектах з РІСУ. «І можу сказати, що це найбільш ефективне лобіювання інтересів євангельських християн», — твердить пані Кулигіна [листування з автором статті 23.02.10].

Ось приклади законотворчої діяльності, спрямованої на захист суспільної моралі у ЗМІ. 9 червня 2009 року Верховна Рада України прийняла за основу проект Закону «Про внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу України щодо захисту суспільної моралі» (за результатами поіменного голосування у другому читанні 20 січня 2010 року рішення не прийнято). Законопроектом №1340 пропонується передбачити кримінальну відповідальність за порушення законодавства у сфері захисту суспільної моралі щодо обігу продукції еротичного чи сексуального змісту, організацію або проведення видовищного заходу такого характеру.

11 червня Парламент ухвалив у якості закону підготовлений Кабінетом Міністрів України законопроект «Про внесення змін до статті 301 Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за зберігання творів, зображень або предметів порнографічного характеру)» №3221. Після підписання Президентом та набуття чинності цих змін, стаття 301 Кодексу буде передбачати кримінальне покарання не тільки за виготовлення, перевезення, інше переміщення чи збут кіно- та відеопродукції, комп’ютерних програм, творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру, але й також за зберігання зазначеної продукції.

Останньою подією такого типу стало прийняття Верховною Радою Закону «Про внесення змін і доповнень у деякі законодавчі акти (стосовно боротьби з дитячою порнографією)» (набув чинності 9 лютого 2010 року, автор проекту — депутат Павло Унгурян (баптист, фракція БЮТ). Закон «покладає… відповідальність на провайдерів — компанії, які надають послуги доступу до всесвітньої мережі Інтернет. Віднині вони зобов’язані ретельніше стежити за фактами зберігання і поширення в Мережі продукції, яку можна кваліфікувати як дитячу порнографію».

Претензії до світських медіа можуть розв’язуватися в судовому порядку. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій підтримала рішення Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі. У жовтні 2008 року Національна комісія своїм рішенням визнала низку публікацій у кількох числах київської щоденної газети «Блик» такими, що мають еротичний, порнографічний характер та також ображають релігійні почуття віруючих. 25 грудня 2009 року Окружний адміністративний суд міста Києва відхилив у цілому позовні вимоги ТОВ «Фрі Медіа Україна ГмбХ» — власника щоденної газети «Блик», який намагався у судовому порядку оскаржити рішення НЕК.

Наприкінці січня 2010 року протестантська церква «Блага вість» (Дніпропетровськ) повідомила, що подає позов проти телеканалу «1+1». Предметом позову є сюжет проекту  «ТСН. Варта» — «Організувати секту в Україні може кожен» (11 грудня 2009 року), який, на думку релігійної організації, містить низку неправдивих тверджень. Пастор церкви Володимир Іванов уважає, що прихожани «Благої вісті» були «ображені та принижені цією інформацією». Станом на третє березня телеканал відмовився поміщати спростування, посилаючись на те, що заява про це надійшла до нього пізніше 14 днів із часу ефіру. Прокуратура відправила скаргу представників церкви на розгляд Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, і там теж відмовили в допомозі та порекомендували звернутись до суду. Як повідомив пастор Іванов, позовна заява готова, і скоро її буде спрямовано за призначенням [листування з автором статті 3.03.10].

Налагоджують співробітництво зі ЗМІ й міські ради церков і релігійних організацій. Наприклад, 25 листопада 2009 року представники Київської ради Церков і релігійних організацій обговорювали питання регулярного висвітлення в комунальних засобах масової інформації (ТРК «Київ», газетах «Хрещатик» та «Вечірній Київ») важливих подій церковно-релігійного життя, позитивного досвіду соціальної та благодійної роботи релігійних організацій м. Києва серед хворих, інвалідів, дітей, які залишились без батьківської опіки, людей, схильних до негативних звичок, та інших соціально-вразливих та малозахищених верств населення. Заступник голови київської міської держадміністрації Сергій Рудик запевнив у готовності міської влади «надати можливість висвітлювати свою діяльність у комунальних засобах масової інформації представникам всіх конфесій».

Протестанти беруть участь у роботі щорічних «круглих столів», присвячених проблемам висвітлення питань релігії у ЗМІ, мета яких — актуалізація професійних стандартів журналістики в розкритті цієї делікатної та конфліктогенної тематики. У 2009 році такі заходи пройшли в Києві (27 квітня і 30 травня), Львові (13 травня), Хмельницькому (8 грудня). Організаторами окремих засідань виступали Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України, Центр релігійної інформації і свободи Української асоціації релігійної свободи, Релігійно-інформаційна служба України, Держкомітет у справах національностей і релігій, Асоціація журналістів-християн «Новомедіа», Відділ у справах національностей та релігій Львівської обласної держадміністрації.

Релігійно-інформаційна служба України (РІСУ) багато років є майданчиком міжконфесійної співпраці у галузі релігійних комунікацій. Протестанти входять до редакційного та експертного складу РІСУ; служба здійснює моніторинг релігійної тематики у світських мас-медіа, зокрема образу протестантських церков, проводить веб-конференції з очільниками релігійних організацій цього напрямку, бере участь у проведенні вищезгаданих «круглих столів».

Асоціація журналістів-християн «Новомедіа» зробила інформаційні «війни» одним зі своїх статутних завдань: «10 лютого… [2008 р. вона] виступила із Заявою відносно показу фільму «Горбата гора» на каналі «1+1» і вимагала у відповідних держструктур підсилити контроль над показом фільмів, які несуть особливу небезпеку українській нації. Незабаром Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення на підставі висновків Національної експертної комісії із захисту суспільної моралі погодилась з аргументами Асоціації «Новомедіа». З тих пір українським телеканалам заборонено демонструвати фільм «Горбата гора» про двох ковбоїв-геїв до 23:00» [лінк]; «Сумський осередок Асоціації «Новомедіа» 10 липня 2009 р. звернувся до місцевої газети «Ваш шанс» з приводу розміщення на сторінках цього видання матеріалу, зміст якого спотворює й невірно тлумачить діяльність… протестантських церков і громадських організацій. У серпні Асоціація «Новомедіа» отримала відповідь від Сумської державної адміністрації на заяву Асоціації. Лист був підписаний заступником губернатора Сумської області Олегом Медуницею. Керівництво області погодилося з тим, що у статті «Невеселі думки про «веселий майданчик» газета не надала достовірну інформацію про Християнський духовний центр» [лінк].

tribal

Висновки. Головний конфлікт аналізованої теми походить від зіткнення абсолютизованої етики монотеїстичних релігій, часткою яких є протестантське християнство, і панекономічної логіки світських мас-медіа, для яких визначальним орієнтиром є споживацькі інтереси аудиторії.

Українські протестанти ведуть культурну війну з окультним і аморальним контентом у мас-медіа. У приватній сфері відмова од споживання неприйнятної інформації може приводити до конкуренції технічних засобів за увагу реципієнта аж до фізичного нищення ним гріховних медіумів (наприклад, спалювання окультної літератури). У публічній сфері церковна громада прагне зафіксувати інформаційний горизонт своїх членів. В останні роки протестанти намагаються захищати суспільну мораль у ЗМІ шляхом участі в роботі громадських і політичних організацій. Тут методами є звернення до працівників інформаційної галузі, законотворча діяльність, судові позови, зв’язки з журналістською спільнотою, «круглі столи», офіційні заяви.

Література.

1. Owens V. The total image or Selling Jesus in the modern age / Virginia Stem Owens. — Grand Rapids, MI : Zondervan Publ., 1980. — 97 p.

2. Smith D. Creating understanding. A handbook for Christian communication across cultural landscapes / Donald K. Smith. — Grand Rapids, MI : Zondervan Publ., 1992. — 382 p.

3. Zimmerman J. Whose America?: Culture wars in the public schools / Jonathan Zimmerman. — Harvard University Press, 2002. — 307 р.

4. Гараджа П. Слово без маски / Павел Гараджа. — Одесса : Христианское просвещение, 2008. — 312 с.

5. Спис О. Соціально-політичні і соціокультурні імплікації пізнього протестантизму в процесі трансформації українського суспільства / Спис Ольга Анатоліївна : Дис… канд. філос. наук : 09.00.11. — К., 2008. —  219 арк.

6. Спис О. Релігійно-суспільні та соціокультурні зміни в пізньопротестантських громадах (за результатами експертного опитування) / Спис О. // Українське релігієзнавство. — 2005. — № 2. — С. 86-94.

Рубрика: Искусство, Наука и религия, Образ жизни, Рецензии, Церковь и медиа, Церковь и общество


Комментарии (2):

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2016
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.