-1-
Проблема страждання входить до кола вічних тем людства. Навіть найдавніші з відомих сьогодні – вавилонські космогонії “Енума Еліш” (ІІ тисячоліття до н. е.) та “Поема про Атрахасиса” (1635 р. до н. е.) – висувають оригінальні версії походження страждання [1, с. 294-295]. Ряд вчень заперечують існування страждання: або називають зло іншим боком добра (ідеології дуалізму), або мотивують це в такий спосіб: “…оскільки Бог благий, безкінечний і всемогутній, зло несумісне з Ним” [6, с. 212] (американська церква “Християнська наука”). Якщо “стоїчне та християнське світобачення в мовчазному перенесенні болю вбачає чесноту, [то,] навпаки, в античній Греції в перенесенні болю бачили нещастя, наслане долею й прагнули негайно його позбутися” [5, с. 49]. У різні часи пропонувалася втеча від мук: чи в раціоналізм (Боецій), чи у насолоди (гедонізм, епікурейство).
В українській культурі питання трагічного минулого й сучасного України дискутується дуже широко. Не бажаючи поневажити авторські версії українського благочестя (О. Бердник, Л. Силенко), ми спробуємо проаналізувати проблему страждання на матеріалі перлини світової культури – Святого Письма.
Джерелом мук вважаються: людина, її бажання (буддизм), недосконалість (рух “Новий вік”), незнання своєї правдивої сутності (гностицизм), гріховність (більшість релігійних вчень); суспільство, нівеляція особистості (Діоген, Руссо, гіппі), нищення природи (екологічний рух), антигуманність чи релігійна нечистота (анархізм, антиутопізм, чернецтво); Бог (сатанізм, романтизм, атеїзм); доля, рок (індуїзм, астрологія, деякі містики); культура (психоаналіз та ін.).
Звернімо увагу на те, що актуальність цієї теми взаємопов`язана із соціальним буттям суспільства. Усі релігійні, філософські чи політичні вчителі звертаються до тематики страждання серед переслідувань, заборон, війн чи дискримінацій усіх видів. В юдаїзмі, наприклад, походження страждання постає з особливою гостротою під час вавилонського полону, коли знавці Закону відчували необхідність пояснити соціальну несправедливість. В епоху ж Нового заповіту “в невеликій юдейській провінції часто спалахували національно-визвольні повстання. Щоб приборкати юдеїв, імперія розпочала систематичні переслідування” [4, с. 58]. Опинившись перед загрозою загибелі нації, рабини розробляють тлумачення образу Божого Отрока-страдника (Месії, Ісаї 53) в дусі покути Iзраїля за гріхи людства.
В українській культурі питання трагічного минулого й сучасного України дискутується дуже широко. Не бажаючи поневажити авторські версії українського благочестя (О. Бердник, Л. Силенко), ми спробуємо проаналізувати проблему страждання на матеріалі перлини світової культури – Святого Письма.
-2-
Учення Старого заповіту про страждання на 90% відповідає закону причини й наслідку: “Iзраїлю, чого бажає від тебе Господь…? Тільки того, щоб боятися Господа, Бога твого, ходити всіма Його дорогами, і любити Його, і служити…Богу твоєму,… виконувати заповіді Господа та постанови Його,… щоб тобі було добре” (Повт. 10:12-13). Тому джерело страждань – порушення Божого закону (Повт. 28). Несправедливість людського існування бере початок у гріхопадінні Адама. Коли людина розірвала відносини з Богом, стверджує 3-ій розділ книги Буття, в її житті виникли соціальні конфлікти (роз`єднаність, зверхність у шлюбі), фізичні проблеми (голод, хвороби, виснажлива праця) та духовне нездоров`я (сором, страх, нездатність нести відповідальність за свої вчинки та сліпа воля до влади).
Через те, що людина стала грішником, себто егоїстом, процес освячення, повернення до Божого ідеалу пов`язаний, окрім благословень, із серйозними доганами й покараннями. Муки – останній засіб освячення. Необхідністю духовного очищення пояснюють пророки найбільшу трагедію давньоізраїльської історії – вавилонський полон. Зрозуміло, що муки досягають ефекту за умов віри та смирення людини чи народу: “…страждання робить в душі те, що вогонь робить для золота: випалює нечисту домішку. … Страждання може бути для нашої душі смертю або її життям” [7, с. 16].
Найскладніший аналіз цього питання знаходимо в книзі Йова, повністю присвяченій проблемі світового зла. Праведник патріарх Йов одночасно втрачає маєток, дітей та здоров`я не через свідомі чи несвідомі гріхи, на чому наголошують його приятелі та дружина, а зовсім з інших причин. Йов прагне Божої справедливості більше за життя. У кульмінаційному монолозі (Йов 28) він ставить персональне знання Бога вище за знання законів всесвіту. Це випробування мало перевірити любов Йова до Господа – чи підтримує він стосунки з Вседержителем заради них самих, чи ні. Сучасний богослов так коментує цей аспект: “Патріарх збільшує свої претензії до Бога, але чому він це робить? Він просто не може відмовитися від Господа. … Втрата Бога гнітить його набагато більше, ніж знищення багатства чи навіть смерть дітей” [8, с. 14].
У великих пророків (Ісая, Ієремія, Єзекіїль, Даниїл) знаходимо ще один “кенотичний” аспект: зв`язок страждання особистості й суспільства. Тут ми стикаємося з вченням про збірну (сукупну) єдність всесвіту: “релігія не існує сама по собі, але складається із суспільного й космічного вимірів, що виходять за рамки окремої людини та включають її в долю всього світу” [3, с. 197]. Усе людство об`єднане загальним життям і через це бере участь у гріхопадінні Адама чи спасінні через жертву Месії.
Ця доктрина розгортається через тріаду Йов (окрема людина) – Ієремія (людина й народ) – Даниїл (народ). Перехідною ланкою тут постає книга Плач Ієремії. У ній, окрім звичного для Біблії “фехтування” займенниками, коли пророк після власної репліки раптом говорить від імені Божого, ми спостерігаємо ототожнення людини (пророка) й народу. Цей процес проходить у три етапи: Єрусалим (Юдея) згадується в 3-й особі, далі пророк говорить від імені міста і, нарешті, у фіналі поеми голоси пророка й міста зливаються у величне “ми”.
Апофеоз персоніфікації народу людиною зустрічаємо в пророка Даниїла. Хоча він не брав участі в ідолопоклонінні, яке викликало гнів Божий і полон, пророк мислить у площині загальної відповідальності людства: “…[його молитва – ] гаряче клопотання, котре включає й долю самого пророка. … Даниїл розділяє долю вигнаного народу та відчуває на собі наслідки гріха батьків” [3, с. 198]. Пророк мусить бути із своїм народом незалежно від морального стану останнього, поділяючи всі його радощі й жалі.
-3-
У Новому заповіті теологія страждання зазнає принципових змін. Якщо в давньому Ізраїлі ознакою прихильності Божої були багатство, довголіття та багатодітність, то тепер знак страждання змінюється на протилежний. У християнську добу страждання з талану грішників стає прерогативою дітей Божих: “Та й усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, – будуть переслідувані” (2Тим. 3:12). Причиною зміни пріоритетів стала телеологія жертви, яка походить із місії Ісуса Христа.
У меті Його діяльності полягає головна відмінність Ісуса від решти реформаторів суспільства. Усі люди народжуються, аби жити. Христос прийшов у світ, щоб прийняти муки, наругу й смерть. Необхідність Месії-страдника Святе Письмо обґрунтовує сутністю або схемою Божого ставлення до людства. Любов Небесного Батька є чітким балансом милості й справедливості: “Я – Господь, … що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто дотримується Моїх заповідей” (Вих. 20:5,6). Покарання винних, себто грішників, – один з проявів праведності Божої.
Ап. Павло для пояснення Божого плану спасіння наводить такий приклад: “Тому Він – Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, – що була для відкуплення від переступів, учинених від першого заповіту, – покликані прийняли обітницю вічного спадку. Бо де заповіт, там має відбутися смерть заповітника, заповіт бо важливий по мертвих, бо нічого не варт він, як живе заповітник” (Євр. 9:15-17). Вічний Божий Закон вимагає смерті його порушників (Рим. 6:23). Для їх помилування мав бути покараний невинний або померти Законодавець. Ці дві мети й здійснилися в земному служінні Божого Сина.
Для тих, хто називається Його ім`ям, наслідування Христа означає повторення Його життя-страждання. Хоча роль Ісуса як Спасителя людства була унікальною, однак Він закликає Своїх послідовників зректися себе й узяти свій хрест (Мк. 8:34-35). Хрест втілює покору Божій руці: каяття, послушність перед Законом і життя для інших. Принісши радикальну, революційну філософію, Христос ще й викликав відчуження світу: “Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить” (Ів. 15:19). Голгофа – символ страдницького шляху й гарантія вічного спасіння водночас. Архетиповість Христової жертви змушує віруючих сприймати страждання як закономірний компонент життя: “Тож усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса,… щоб пізнати Його і силу Його воскресення, та участь у муках Його, уподоблюючись Його смерті, аби досягнути воскресення мертвих” (Флп. 3:8, 10, 11) – висловлює свою надію “апостол поган”. Тепер Ісусові муки виступають головним аргументом і підтримкою християнина, вони виправдовують людські муки також.
Однак страждання ніколи не є самовільними. Їх посилає Бог. У той же час вони не є самоціллю: “…біль сам собою не творить нас кращими, а дуже правдоподібно може він зробити нас гіршими” [7, с. 15]. Навіть нерелігійні люди визнають, що екстремальні переживання інколи пробуджують кращі людські риси. За Біблією ж, навіть насильницькою смертю можна прославити Бога. У соціальній площині участь у чужих муках гармонізує й об`єднує світ: “Пам`ятайте про в`язнів, немов із ними були б ви пов`язані, про тих, хто страждає, як такі, що й самі ви знаходитесь в тілі” (Євр. 13:3). Стоїцизм віруючих сприяв проповіді Доброї Вістки. А переслідування й узагалі конституювали християнство – вони провели різницю між дійсними й фальшивими учнями, сприяли мобільності апостольської церкви: найрезультативнішою була проповідь в`язням, вартовим солдатам на етапі, тюремним наглядачам (Дії 16:27-34).
Тому для християнина страждання стає усвідомленим і подоланим Христом: “одна з найбільших траґедій світу [-] це змарноване страждання. Страждання без зв`язку з [Голгофським] хрестом, це чек непідписаний, безвартний” [7, с. 16], – стверджує Ф. Шін. Ірраціональний шлях на Ґолґофу (радість через смуток каяття, зцілення через біль, воскресіння й життя через смерть), екзистенційне подолання (лютерівське “trozt” (всупереч)) силою Божою приносить учневі духовну зрілість.
Телеологія жертви через рецепцію 53-го розділу книги пророка Ісайї, де конфлікт зовнішнього й внутрішнього змістів месіанства реалізується за допомогою протиставних сполучників та контекстним протиставленням, породжує естетику альтруїзму. Це змінює християнську оптику: антична статуарність заміщується телескопією духу: “…скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри… Тож подумайте про Того, Хто перетерпів такий перекір проти Себе від грішних…” (підкреслення наше. – М. Б.) (Євр. 12:1-3).
-4-
На нашу думку, з усіх вчень людства Святе Письмо пропонує найповніше й найцілісніше пояснення проблеми страждання на землі. “Радикальний монотеїзм” (Р. Нібур) Біблії запевнює нас, що зло не є органічною частиною добра. Зло й муки не мали місця до людського повстання проти Бога, не буде їх і у вічності (Одкр. 21:4).
Як уже зазначалося, характер Вседержителя – єдність милості й справедливості. Більшість фізичних і соціальних недоліків буття є наслідками гріхопадіння. Божий план спасіння полягає в тому, що невинний Син Божий бере на Себе наші кари, щоб ми могли бути помилуваними. Шлях спасіння – наслідування Христа: каяття, освячення, альтруїзм, зростання у вірі, відчуження світу та його гармонізація через служіння йому.
Згідно з Біблією, причинами сьогоднішніх мук України є серед загальнолюдських і такі, що виникли через вину нашу й вину батьків: 70 років безбожжя, глибоке моральне зубожіння, відсутність впливу Біблії на виховання молоді й суспільне життя. Сподіваємося, що зацікавлення сучасної української науки Святим Письмом викличе докорінні зміни цієї ситуації.
Література:
1. Библейская энциклопедия. – Б. м., 1995.
2. Біблія або книги Старого й Нового заповіту / Пер. І. Огієнка – Б. м., 1995.
3. Дукан Ж. Стенание земли. Исследование книги пророка Даниила. – Заокский, 1995.
4. Опарин А., Молчанов С. Но как было во дни Ноя… – Х., 1998.
5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1997.
6. Финли М. Изучаем вместе. – Заокский, 1997.
7. Шін Ф. Веселка страждань. – Торонто, 1965.
8. Herald Wealer. The God of Hurricane (Hagerstown, MD.: Review and Herald Publishing Association, 1992), p. 69.
Максим Балаклицький