Господь створив людину таким чином, що в серці кожного з нас існує потреба когось любити, про когось турбуватися. Особливо сильно ця потреба виявляється у жінок і реалізується вона в повній мірі тоді, коли жінка стає матір’ю. На жаль, не завжди це буває можливим.
В моєму житті обставини склалися таким чином, що через рік після нашого весілля мені довелося перенести операцію по видаленню злоякісної пухлини, кілька курсів хіміотерапії, спрямованої на репродуктивні органи. Після такого лікування стало неможливим народити дитину. Пройшло кілька років. Господь продовжив мені життя, до певної міри відновив здоров’я. І думка про те, що в сім’ї повинні бути діти, почала все частіше приходити до нас з чоловіком. Кілька місяців молилися, зверталися за молитовною підтримкою до наших братів та сестер. І потім прийняли рішення взяти у свою сім’ю прийомну дитину.
Формальності зайняли кілька місяців. І ось нарешті, коли всі документи було зібрано, нам дали дозвіл на знайомство з малюками в Кіровоградському будинку дитини. Ми опинилися в надзвичайно складній ситуації: мусили ВИБРАТИ свою дитину. Як це зробити, я не мала ані найменшого уявлення. Тому ми знову почали молитися, щоб Господь відкрив нам свою волю в тому, хто з цих діток має стати нашим. І коли в кабінет старшої медичної сестри до нас завели кількох малюків, побачивши Вовчика, ми зрозуміли, що це саме він. Я і чоловік мали внутрішнє переконання в тому, що Господь знайшов для нас саме цього хлопчика. Коли нам почали пояснювати, що в нього є досить серйозна патологія в розвитку тазостегнових суглобів та затримка психічного розвитку, а також ще він має ще двох старших братів, яких треба буде також брати в нашу сім’ю.
З одного боку, зважуватися на це було трохи лячно, але з іншого – як можна сказати «Господи, Ти знаєш, якщо існують такі обставини, то знайди нам когось іншого»? Ми прийняли волю Божу. Вова вже рік і чотири місяці живе в нашій сім’ї. За цей час його тазостегнові суглоби сформувалися правильно і лікар сказав таку фразу: «Над цією дитиною є Бог. Він його переробив». Тепер Вовчик не тільки нормально ходить, він чудово бігає, стрибає, їздить на велосипеді, влітку вчився плавати. Затримка психічного розвитку в нього теж вирівнялася. Зараз він за всіма показниками не відстає від своїх однолітків.
Але, взявши до своєї родини Вовчика, ми зобов’язалися забрати і його братів. Тож, коли всі документи на нього були оформлені, почали вирішувати питання про них. Виявилося, що хлопчиків уже розлучили: Влад знаходиться в Кіровоградському дитячому будинку «Барвінок», а Сергія вже перевели до Новомиргородської загальноосвітньої школи-інтернату. Через це нам довелося спочатку оформляти всі папери на Влада, а вже потім їхати до Сергія. Таким чином, знадобилося майже півтора року для того, щоб зібрати цих діток до нашої сім’ї.
Тепер ми вже всі разом. Можу з усією відповідальністю сказати, що, давши нам цих дітей, Господь дав і любов до них. Хлопчики це відчувають і з надзвичайною готовністю відповідають взаємністю. Дітям необхідно, щоб їх любили. Тільки за такої умови вони зможуть розвиватися повноцінно. Про минуле своє вони згадують і розповідають неохоче. Мабуть тому, що якраз любові там їм і не вистачало.
Коли ми ходили відвідувати своїх хлопців в дитячих закладах, де вони перебували, нам довелося познайомитися з багатьма дітьми. І якщо не словами, то поглядом благально запитує: «А мене ти можеш забрати звідси?» давайте разом згадаємо слова нашого Господа, що блаженні ті, хто турбується про сиріт та вдів. І це таке щастя: побачити сяючі очі дітей, які знайшли свій дім.
.