Якось подруга, колишня однокласниця, так пояснила Тетяні її віру в Бога: “Це результат того, що ти не реалізувала закладений в тобі потенціал і тепер знайшла цьому пояснення: буцім-то, на все воля Божа”. Але хіба може людина знати про величину закладеного в комусь потенціалу? Хіба не трапляється так, що інколи великі “дуби” при якихось життєвих обставинах ламаються навпіл, мов тріски, чи засихають, навіть не прагнучи здолати негаразди, а малесеньке, тендітне “деревце”, яке, здавалося, от-от, надломиться, загине, тріпоче на вітру своїми листочками-крильцями, наче волаючи про допомогу, тягнеться до сонця і… о, диво! – множить свої віти, зміцнює коріння і розцвітає, даруючи оточуючим насолоду від краси та пахощів, а натомість – і від духмяних плодів?
Так сталося в житті Тетяни, що її любов, надія і опора, її коханий чоловік загинув. І залишилася вона з малесенькою зірочкою, найкращою у світі квіточкою – донечкою Оленкою. Та біді сподобалося жити в її родині: рано забравши свого часу батьків, а згодом чоловіка, вона підкралася й до її дитини. Діагноз лікарів звучав, як вирок: дівчинка може померти. 50х50. Бо нирки – то справа непередбачувана. Невідомо, як вони себе поведуть в тій чи іншій ситуації.
Повернувшись з лікарні, Тетяна впала вдома на ліжко і, гірко плачучи, мабуть, вперше осмислено подумки звернулася до Бога з проханням: “Боже, спаси її. Вона – це все, що в мене залишилося. Навіщо ж тоді жити, як жодної рідної душі не буде на цій землі? Господи, я не знаю напевно чи Ти є насправді, але якщо моя квіточка залишиться жити, я буду знати, що Ти – є”. Невимовний спокій огорнув жінку після цих слів і якась впевненість у тому, що все буде гаразд, заполонила мозок.
…Їм довелося перенести багато. Попереду було безліч досліджень і консультацій, по 6-7 місяців на рік – лікарні, складна пластична операція, але дівчинка – слабенька, бліда, але витривала і покірна до будь-яких медичних “тортур”, жила і, як і всі дітки, здавалося інколи, навіть, чіплялася за життя, і незважаючи ні на що, раділа новій іграшці, святу, несподіваним сюрпризам.
Найкращим дарунком стала для неї поява у сім’ї тата та народження такого очікуваного братика, про якого вона давно і вголос мріяла.
…Оту розмову з Богом Тетяна розповіла донці вже коли вона подорослішала і порадила не засмучувати Його своєю невірою, а дякувати за те, що Бог зберіг її життя і допомагає й понині.
Але вона не сказала донці, що багато хто з лікарів забороняв дівчинці й думати про заміжжя і дитину. Для її нирок це було просто нереально. Та як скажеш про це Оленці, яка вже стільки перенесла та, попри все, була напрочуд гарною квіточкою, життєрадісною і терплячою. Вона звикла до постійного болю і кривилася вже тільки тоді, коли було несила терпіти. Хіба могла мати наважитися знищити її мрію на кохання, на почуття, яке піднімає людину над усе, до небес, додає сил і творить чудеса! І мати все відкладала той день… Поки не прийшов інший: її дівчинка закохалася.
Він – красень: високий, стрункий, білявий, сіроокий військовий, який приїхав відпочивати в Ялту з Сахаліну, коли вона знаходилася там у санаторії. Їх любов – то був спалах вогню. Але чистого і лагідного, того, який обігріває, але не спалює. Сергія вразила її цнотливість і невибагливість, її небажання приймати будь-які подарунки, її краса та розум. Для нього вона була найкращою і він твердо вирішив, що вона стане його дружиною. Тому перша розмова про неможливість цього шлюбу відбулася саме з ним. Але він був непохитний. Юнак, хоча й був старшим за Оленку на п’ять років, не розумів глибини розчарувань, які могли трапитися в їхньому житті. Він кохав. І вона також.
Весілля було гучним і цікавим: зі всіма народними звичаями та обрядами. А згодом її вагітність приголомшила лікарів.
– Ми ж вам говорили, що про це не можна й думати. Ви що – ворог своїй донці? Ви хочете її смерті – відверто питали вони в матері, яка й не знала, що їй робити в тій ситуації: радіти чи плакати?
Сліз було багато. Три консиліуми за участю міськздоровідділу, найкращих урологів, нефрологів міста та області… Застереження, упередження, заклики. Але Оленка і її мама вже тоді твердо вірили в те, що Господь є, і діти, як записано у Святому Письмі – то «спадщина Господня». А як же можна відмовитися від такого благословення? Тим більше, що Божа заповідь закликає: “Не вбивай!” І хоч дитинка була ще ненародженою, Оленка вже стала мамою і так любила її, що готова була померти, лишень зберегти їй життя.
– Тільки Господь тепер може вирішувати кому жити: мені чи моїй дитинці, – говорила вона.
А коли бачила, що з очей Тетяни, яка приходила до неї в лікарню, текли нестримані сльози, заспокоювала:
– Матусю! Ти в мене молода. Якщо станеться так, що я помру, а донечка чи синочок народиться, я вірю, ти виховаєш. А якщо ми помремо разом, то разом будемо і в Царстві Божому. Якщо ж Бог пошле мені дитинку і збереже наше життя на цій землі, я буду найщасливішою мамою на планеті. І я вірю, що так і станеться.
Дехто навіть з лікарів вважав її психічно хворою. Говорив про те, що в неї передсмертна ейфорія. Бо з таким діагнозом не народжують і не виживають. Але не духовна людина, тобто, яка взагалі не вірує в Бога, або вірує лише на словах, ніколи не зрозуміє ту, яка вірою приймає запевнення Бога про підтримку і допомогу. Жодне слово Біблії не написане просто так. Воно несе вичерпну інформацію і має велику силу, і якщо людина вірить в це, вона стає свідком таких чудес у своєму житті, характері, які самій зробити просто несила.
Оленка не раз плакала, лежачи в окремій палаті і зносячи глузування над собою тих, хто повинен був підтримати її. Але Господь творив диво: дитина розвивалася нормально, нирка, яка була зморщеною, намагалася працювати, аби допомогти тій, яка через велику напругу збільшилася більше, ніж удвічі і готова була, як передбачали лікарі, у будь-яку хвилину луснути. Але вона не лускала. І навіть, на загальне здивування, не давала набряків.
Після запевнень, що в тій родині і мати (тобто Тетяна), і донька (Олена) ненормальні, дивлячись, як почуває себе майбутня породілля, медики самі почали говорити:
– Ну, раз вам так допомагає Господь, будемо сподіватися лишень на Нього. Бо таких чудес ми ще не бачили.
Пологи їй стимулювали дещо раніше, ніж передбачалося за розрахунками. Аби не ризикувати ще більше. Тоді здавалося, що молилися всі: і рідні та близькі, і Церква, членами якої вже були тоді Тетяна й Оленка, і, мабуть, весь медперсонал лікарні, аби ця відчайдушна красива дівчина не померла пологами. Вже знали, що в неї буде син. Але нікому не хотілося, щоб він ріс сиротою. А вона, сім годин лежачи на столі у родзалі, свій біль гамувала молитвою: весь час розмовляла з Богом, благаючи Його виконати в її житті Свою святу волю.
Лікарі майже не вірили, що вона залишиться жити. Вони розуміли, що організм може акумулювати всі свої сили і народити нове життя але… на більше його не вистачить. Та ці сили Оленці дав Господь. Вона Його про це дуже просила, а для Нього немає нічого неможливого. І коли людина просить на добро, а не на зло, Він обов’язково допомагає їй.
Перше, що сказали лікарі Тетяні, коли вони із зятем Сергієм вкотре зателефонували, аби дізнатися, як справи: “Вітаємо, бабуню! Оленка хоче їсти. Принесіть їй щось…” Вони самі були здивовані, що пологи позаду, а молода мати жива і хоче їсти.
…Сьогодні, коли Даниїл, названий так на честь пророка, не слухає свою маму, бабуня Тетяна інколи розповідає йому про те, як мама Оленка ризикувала своїм життям, аби відбулося його життя, як вона вірила в Божу любов і серцем приймала будь-яке Його рішення і як Господь благословив їх сім”ю таким чудовим синочком. Тоді цей маленький ясний промінчик родини ніжно цілує свою маму і обов”язково шукає привід зробити їй щось приємне, аби загладити провину. Бо їхня любов, народжена вірою в Бога, обопільна.
Тетяна Пермінова, щаслива мати Оленки і бабуня Данилочки