В останній час широко поширення набуває мусульманство, це помітно навіть і на умовно християнській території України. І хоча це явище ще не набуло масового характеру про певний рух у даному напрямку можна свідчити. В контексті цього могло бути не поміченим видання книги, написаної палестинсько-американським філософом, ще в ХХ столітті і виданої вже одним з його студентів. В Україні вона була надрукована за підтримки Асоціації освітнього розвитку.
В своїй книзі Аль-Фарукі намагається показати сенс і посил мусульманства всесвітній громадськості. Автор хоче ліквідувати неосвіченість населення умовно християнського світу в питанні ісламу, адже для багатьох мешканців Америки та Європи мусульманство є чимось далеким і незнайомим.
Також є цікавим те, що автор хоче показати виключність феномену ісламу, в тому сенсі, що воно є новим і останнім одкровенням після юдаїзму та християнства. Аль-Фарукі не дає чіткого окреслення досліджуваних ним меж, а говорить про мусульманство в загальному.
Книга написана досить простою і зрозумілою мовою, незважаючи на те, що зроблений переклад на українську, вона досить легко читається. Автор займає чітко визначену позицію прибічника мусульманської релігії і це є логічним в контексті головної ідеї всієї книги. Але це не дає автору бути об’єктивним і позбавитись упередженості в багатьох питаннях, які він розглядає та освітлює.
Ще однією проблемою цієї книги, є те, що всі приведенні автором тези та аргументи засновані виключно на його авторитеті. Єдине джерело, яке приводить автор – це Коран, але цитати з нього на є вичерпними, а коментарі, які дає Аль-Фарукі є його особистими визначеннями, принаймні він ні на кого не посилається.
Хоча, те що написано в книзі є досить зрозумілим, можна помітити деякі неточності та протиріччя. Перша з них обумовлена тим, що Аль-Фарукі описує мусульманство, як єдину і неподільну структура, а це є не так, адже в ісламі теж існує багато течій які можуть різнитися між собою в різноманітних моментах теології. І ці течії – це не лише суніти та шиїти, їх набагато більше. Автор ігнорує ці відмінності.
Також в книзі можна зустріти деякі протиріччя, до прикладу, говорячи про умму, як одиницю Ісламської держави він говорить, що люди інших релігій приймаються до цієї умми і можуть при цьому зберігати свою релігію і відношення до них повністю таке як і до мусульман. Також Аль-Фарукі стверджує, що до прикладу християни можуть створювати свою умму. Але це протирічить його більш пізнім ствердженням, до прикладу, говорячи, про військову службу в Ісламській державі, він стверджує, що служити зобов’язанні лише мусульмани, але бажаючі з інших релігій, також можуть приєднатись, тим самим звільнивши себе від джизьї. Отже, вже відношення до мусульман і не мусульман різне. Також цікавим є те, що на умму покладається обов’язок проповіді на поширення ісламу в своїх межах, але як це може бути можливим в уммах створених християнами.
На протязі прочитання всієї книги, можна прослідити таку приховану дискусію з католицькою церквою, і вона ведеться так, ніби вона – є єдиним та істинним представником християнства. Багато протестантів можуть з цим не погодитись і аргументи, які працюють в полеміці з католиками, не будуть для них актуальні. Описуючи історію, автор наводив мало фактів, а також описував занадто ідеалізоване суспільство, чого допускати не можна, адже це дає викривлене уявлення про період, що описується.
Загалом книга є цікавою і корисною в питанні освіченості і розширення уявлення про іслам серед немусульманського населення і неакадемічного кола людей, адже вона є досить простою в розумінні, але має неточності і висловлює дуже суб’єктивну думку. Вона не може бути академічним джерелом інформації.
Іван Коршунов, бакалаврант богослов’я