Пам’ятаю, як першого травня (коли київських дітей вигнали на святковий парад, показати світові, що у нас радіації немає, що все добре), я поїхала на дачу до дідуся.
Мені було майже 7 років. Дачі були начебто “кабмінівські”. І зазвичай людні (особливо на травні свята), вони були пусті: ані дачників, ані їхніх дітей (щось мабуть знали про “мирний атом”). Були тільки ми з дідусем. Він чомусь не повірив у страшну правду (хоча його жінка не поїхала того разу на дачу і своїх внучок туди не пустила).
Мама, що привезла мене до “точки збору” біля автостанції “Дачна” (звідти на дачу ходив старенький ЛАЗ, просякнутий парами бензину та мріями про лісову свободу за межею Києва), хотіла забрати додому. Ми мали лише передати дідусеві курчат, яких тижня зо два тому купили на Володимирському ринку маленькими пухнастими кульками.
– Мааам, купи мені ціпятко!
– Ну добре, одне куплю.
– Ні, одного не можна, він помре, – сказала продавчиня.
Купили десять. Поселили спочатку під лампою на кухні, а потім – на балконі. За цей час ті суттєво підросли і просилися на волю.
Процес передачі курчат вилився у те, що я поїхала до дідуся разом із ними… Він назвав маму “панікьоршею”, і та мене відпустила.
Увечері першого ж травня до мами зайшов наш сусід, Станіслав Тимофійович, шляхетний дідусь із веселими очима, науковий працівник Інституту географії, навколосвітний мандрівник-вчений, у гості до якого я ходила як у музей. Він стурбовано спитав маму: “А де Саша?” Мама відповіла.
Після його недовгих роз’яснень рано вранці другого травня мама кинулася на дачу, аби мене забрати.
Згодом Станіслав Тимофійович приніс до нас дозиметр, взятий з роботи, аби поміряти рівень радіації у нас вдома, а той аж захлинався від свисту та пищання…
На 8 травня заздалегідь у нас був куплений квиток у Лєнінград (у мами було відрядження по роботі, і разом з тим ми їхали до її мами у Пушкін, Царськє Сєло).
Вокзал був сповнений людьми, наче розбурханий вулик: стривожені матері намагалися втиснути своїх дітей у поїзди, що йшли подалі від Києва.
Того дня я залишила Київ на рік. Пішла у перший клас у Пушкині, де жила бабуся. Дідусь, її чоловік, сам ходив у райвиконком, майже з боєм, аби мене взяли туди вчитися.
Курчат я більше не бачила. З них виросли десятеро півнів, які усе літо співали. А восени 86-го їх з’їли. Казали, бульйон був смачний…