Ортодоксальна релігійна свідомість виключає журналістику

Творчість православного полеміста XVI-XVII століть Івана Вишенського неспростовно доводить, чому ортодоксальна релігійна свідомість виключає журналістику. Релігійна свідомість користується категорією абсолютної істини й правди, які й лягають у підмурівок віри. А віра – це те, що сприймається без доказів і аргументів і, власне, не потребує, не передбачає їх. Тут навіть не грає роль конфесія, бо кожна конфесія щиро переконана в своїй правоті. Вона готова до полеміки, а не до дискусії.

Їх позиція: істину шукати не треба – вона вже у нас, ми нею володіємо.

Істину шукати не треба – до неї можна тільки наближатися.

Апологія глупоти, за Іваном Вишенським, не передбачає потреби навчання, знання дає сам Бог. Істина – у Бога. Істина, знання – це сам Бог.

На мою думку, походить це з одного місця в Нагорній проповіді, яке звучить так: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт., 5, 3). Далі йдуть речі цілком зрозумілі: засмучені, лагідні, голодні та спрагнені правди, милостиві, чисті серцем і т. д. Тобто: блаженні всі, хто мав у житті якісь чесноти або був принижений за життя, то йому й відшкодується в Царстві Небесному. Але чому цей список починається з «убогих духом»? Поки що це вище мого розуміння. Хто такі «вбогі духом»? Це ж духовні каліки, обмежені в знанні, розумінні світу, нездібні до засвоєння світла правди, ті, що живуть у вічній темряві незнання (рос. = невежества). І от вони оголошуються в першу чергу «блаженними»… Чому?

Іван Вишенський учить наближатися до Бога не за рахунок пізнання, читання книжок, роздумів над світобудовою, Сократичного діалогу, дискусії, а за допомогою «очищення» постом і аскезою.

Такій свідомості не потрібна журналістика, інформаційна діяльність; вони навіть заборонені для неї.

Лише десакралізація суспільної свідомості спричинилася до виникнення  журналістики. Потрібен був грандіозний вибух Реформації, який усунув монополію Церкви на витлумачення Святого Письма, щоб народилася журналістика. Кожен має право читати й по-своєму розуміти Святе Письмо, – проголосив Мартін Лютер. – Кожен має право шукати свій шлях до Бога без посередництва священика й навіть церкви. Лише народження уявлень про множинність інтерпретацій, а відтак і самої істини – шлях до виникнення журналістики.

Свідомість Старого часу позаісторична (щонайменше – передісторична); вона будується на думці: світ – константа, світ – реалізація вічної істини, заданої Богом.

Свідомість Нового часу історична, еволюційна; вона будується на думці: світ рухомий, він розвивається, він сповнений новин, для висвітлення яких і потрібна журналістика. Журналістика постає як реалізація Божого промислу, одна з рис його обличчя. Але таке розуміння світу й Бога належить уже Реформації.

Як Вишенський воює проти католиків, проти «латинської зваби»?

Куди дівається заповідана Ісусом Христом любов до ближнього, настанова на толерантність, заклик не противитися злому?

Для Вишенського усе, пов’язане із західною церквою, – наслання диявола; із своєю Східною – Боже благословення. Це стосується навіть мови. Латина – то «антихристова зваба». «Словенська (так він називав слов’янську) мова перед Богом більшу честь має, – писав він, – ніж еллінська та латинська»[1].

А ось його виклад про істину: «Істина-бо суща й незмінна, нерушно пробуває і творить усім себе явною, що вона не тимчасова, а пробуває вічно, що вона створена і збудована не від низинних, які повзають по землі, швидкоминучих помислів, а від вишньої пресутньої сили троїчного божества, створено її і засновано вічно незмінною і втілено в тих, хто любить Бога й бажає вічного життя» (с. 108). В іншому місці: «Істина єдина поставилася й утвердилася – вічно й нерушно перебуває і стоїть на одному місці на нерушній основі» (с. 117).

Він нагадує висловлювання Павла, адресоване Титові: «Остерігайтесь нерозумних змагань, і родоводів, і спорів, і суперечок про закон, бо вони некорисні й марні» (с. 145). Чому ж спори «нерозумні й марні»? Тому що й без цих спорів автор переконаний: істинна у нас, «досить нам того, коли ми правовірні й православні» (с. 145). А латинців залишімо, – закликає Іван Вишенський, – не питаймо їх ні про що, як нібито мудрих, не слухаймо їхньої науки та неправдивого православ’я, бо вони нам на спокусу. Не дивуймося, що їх багато, що вони множаться й ширяться. «Досить нам спасти себе самих» (с. 145).

Римський костьол (тобто: католицька церква) «поширився й примножився в поганській неправді» (с. 168); його можна назвати «з-поміж усіх єресей найхитрішим, найлукавішим, найбеззаконнішим і найнеправеднішим» (с. 170). Припечатано: «усе в них неправда» (с. 170). Які ж аргументи наводить Вишенський? Класичні аргументи тьоті Моті з Курська: «А те ж усьому світу явно» (с. 169). Тобто: це всі й так знають, це всім відомо, отже, аргументи непотрібні.

У полеміці з Юрієм Рогатинцем він висміює спроби «тлумачити Писання на свій розсуд та свою пристрасть», бо на його думку, – «те ні на що не придасться, бо то непотрібний розум» (176). З цією думкою споріднений і такий заклик: «Молю вас, хай буде Русь проста, дурна, невчена, а тільки перебувайте у православній вірі» (с. 215).

Чи ж дивно, що такими поборниками неуцтва й духовного убозтва, переконаними, що вони володіють істиною, був зірваний великий і величний проект нашого єднання з Європою за допомогою Уніатської церкви – проекту компромісного, плюралістичного. Навіть реформаційного, хоча ми з’єднувалися не з протестантською, а з римо-католицької церквою.

Навіщо таким вишенським журналістика як один із способів пізнання світу, його щоденної новинарності, плюралістичності, дискусійності? Навіщо їм журналістика як спосіб пізнання інакшого, чужого з метою налагодження з ним діалогу, розуміння його й вироблення взаємності? Навіщо їм журналістика як спосіб пізнання Істини й опанування нею? Вони ж бо переконані, що Істина вже в них. У монологічному світі місця для журналістики немає. Журналістика народжується в діалогічному світі, який починає здогадуватися про те, що об’єктивність складається з множини суб’єктивностей; і чим більше цих суб’єктивностей буде подано на публічний ринок ідей, тим точнішим буде судження громадської думки про соціальне довкілля.

Але це сталося не за Івана Вишенського, а в наступну епоху.

Ігор Михайлин, доктор філологічних наук, професор

***

З теми:

Про російську публіцистику ХVI століття. Зі щоденника науковця