Два роки тому зі мною стався досвід, який змінив мій погляд на багато речей. Я поїхала в Польщу до своєї тітки. Там ми планували подорож на море разом із нашими друзями. Вони не поділяли наших поглядів на віру, тому не особливо зважали на наші домовленості щодо часу поїздки: ми планували виїхати в неділю, а вони без нашого відома забронювали готель на суботу.
Тітка вагалася, їй було важко прийняти рішення: поїхати з усіма й порушити свої принципи чи дочекатися завершення суботи. Вона не хотіла підводити друзів, адже гроші вже заплатили. Її розривало між сумлінням і бажанням не псувати стосунки. Ми багато про це говорили, вона питала моєї думки, радилися, а потім їй наснився сон, у якому вона почула голос: «Будеш Мені вірна в малому — Я збережу тебе і твоїх дітей».
Наступного ранку вона подзвонила мені й сказала, що у суботу ми не поїдемо. Ці слова: «Будеш Мені вірна в малому — Я збережу тебе і твоїх дітей» досі звучать у моїй голові.
Ми поїхали на море після суботи, все було добре. Ми з братом жили в одному готелі, тітка в іншому. І раптом вночі я отримую повідомлення: «Настю, Богдана побили».
Богдан — її син, який залишився в Україні. Його так жорстоко побили, що він ледве міг ходити, оббризкали перцевим балончиком, викинули в лісі. Він був у такому важкому стані, що не міг дійти сам, до того ж була комендантська година. Але інший син тітки вирішив порушити правила і пішов за братом, щоб допомогти. Коли йшов, йому назустріч вийшли чи то поліцейські, чи то військові, але ніхто нічого не сказав. Так за один день Бог зберіг життя обом синам моєї тітки.
Через два дні я, моя тітка, її чоловік і їхня чотиримісячна донька гуляли поблизу порта. Нам потрібно було перелізти через бетонну конструкцію, дитячий візочок ми просто переставили. Було тихо, спокійно, і тут зненацька здійнявся сильний вітер, і візочок просто зірвало з місця — він полетів просто у порт. Усе відбулося за секунди, дядько встиг зловити дитину буквально в повітрі. Ще мить — і дівчинка впала б у море. Мені й досі волосся дибки встає, коли згадую цю сцену.
За декілька днів я, мій дядько й двоє маленьких братиків пішли на риболовлю. Одному з хлопчиків було на той час вісім років. Раптом він падає просто у дамбу. Глибину там важко описати, дна не було видно. Дядько не вагаючись стрибнув за ним. Як вони вибрались — досі не знаю. Це просто ще одне чудо.
За два дні після цього ми з тим самим хлопчиком поїхали в торговий центр. Коли ми заходили в автобус, щоб їхати додому, я виявила, що хлопчика немає. Спочатку думала, що він просто перший забіг усередину, але там його не було. Одразу перша думка була, що дитину вкрали. Вибігла з автобуса, але не знала, куди бігти і де шукати. Тому я молилася: «Боже, я безсила, я нічого не можу зробити, роби Ти щось».
До мене підійшли люди, почали питати, як виглядає братик, а я не могла згадати — такий був шок. А потім хтось підійшов і сказав, що він сів у сусідній автобус. Мені трохи полегшало, але водночас охопив новий страх, адже я не знала, куди їде той автобус, та й хлопчик міг вийти будь-де. Тож я благала водія щось зробити, і він зателефонував колезі з іншого автобуса і дізнався, що братик дійсно їде там. Водії домовилися про зупинку, і я змогла забрати брата. Коли я його побачила, то просто розплакалась від полегшення, від страху, від сорому, від усвідомлення, що могло статися.
Ми з тіткою потім усе обговорили і зрозуміли, що за півтора тижня трапилося так багато страшних подій: її сина побили до півсмерті, донька ледь не загинула в порту, інший син впав у дамбу і потім ледве не загубився. І ми згадали той сон: «Будеш Мені вірна в малому — Я збережу тебе і твоїх дітей».
Ми побачили, що Бог дійсно вірний і що навіть у страшних ситуаціях Він береже. Цей досвід я запам’ятаю на все своє життя, тому що після всього пережитого я точно знаю: для Бога немає нічого неможливого.
Анастасія Чорна