Щастя та нещастя. Новела

Ось уже майже тиждень, як Галя не знаходить собі місця. В її подруги велике горе, а вона не тільки не прийшла, щоб якось утішити її, а й подзвонити не наважується. Просто вона не знає як це зробити. Як з’явитись їй на очі, – що сказати? Адже немає тих слів, які можна б було сказати на підтримку. Їй здавалося, що навіть своєю появою завдасть подрузі ще більш переживань. А куди більше? Слова також виглядали наче юродство. Те, що сталося, було незбагненим і нестепним. Ні, жодне слово не приходило Галі на думку, не, було такого слова, яке б могло якось зарадити, якось підтримати.

Вони з Валентиною подруги вже 25 років. Колись навіть працювали в одному місці. Тоді, здається, і почалася їхня дружба. В обох були сім’ї. Правда, Галя виходила заміж двічі. Її перший чоловік був і першим коханням.

Була з ним дуже щаслива три роки. Народила йому сина.

Та одного разу, дізнавшись про зраду, не змогла пробачити, хоч і жалкувала про це все своє життя. Гордість, образа взяли верх, і вона разом, згарячу все зруйнувала. Правда, другий її чоловік був доброю людиною, і в них склалися дуже гарні стосунки. Може тому, що він її дуже кохав? То й дитину зміг полюбити, а вона як старалася , як старалася складати та будувати, а потім ще й дорожити тими стосунками. Так хотілося доброї, надійної сім’ї. Щоб всі були щасливі. А що таке щастя? Якби ж то знати формулу того щастя. В голові виринув афоризм ,,Менше бажань – більше щастя”. Чим тобі не формула? Та біда в тім, що бажань було дуже багато, і в кожного свої, а звідтіля непорозуміння, сварки. Галині багато чого хотілося і для себе, і для дітей, а чоловік був людиною віруючою і вважав, що зайві потреби псують людей. Те, що для Галини було мінімумом, для чоловіка зайвим. Та все ж не чомусь вони таки сходилися, та й жили якось.

Роки були тяжкі, перехідні. Та ще й затягнулися вони вже не на роки, а на цілі десятиріччя. Хоч рвись, хоч не рвись, мало чого вдієш в такі часи. Та й чи були коли в житті Галини роки легкими? Ні. Тяжке, нужденне життя вже було прожите нею. І в нім тільки тяжка робота і головна мета, – випустити в люди дітей. Багато чого можна говорити і про ціни, і про навчання, і як тяжко було давати дітям вищу освіту. Та зараз Галина могла думати тільки про Юрка, сина Валентини, якого більше немає. І саме тепер пригадала одну з останніх розмов з ним на ринку, де він і Валентина торгували кожен в своєму наметі. Справи їхні йшли, начебто непогано завжди. Бо й квартиру купили Юрку окрему, і машину добру, та й Валентина зі своїм єдиним чоловіком теж жили, здавалось, заможно.

Та на запитання, – як справи Юро? – він відповів чомусь сумно і розгублено – поки що кепсько.

Кажуть, що життя це чорні і білі смуги. А я все в чорній і чорній. Може білих і не буває, тьотю Галю, як гадаєте?

– Мій чоловік каже трошки по-іншому: Є права дорога і ліва. Права вузька і мало хто йде нею, а ліва широка і всі вже юрбами туди.

– А ви, тьотю Галю, якою дорогою йдете?

– Правою йти тяжко, це правда, синку.

Спершу я думала, що коли тяжко, то це і є чорна смуга. Вже як вдається, з Божою допомогою, подолати – чи звичку погану, чи в характері щось змінити на краще, то й прояснення за цим не забариться. І я вважала, що то і є біла смуга.

Чоловік же мені завжди казав, що на цьому шляху немає чорних смуг. На ньому завжди сяє світло слова Божого, і веде воно своєю благодаттю і в тяжкі часи навчає нас. І все во благо, і все треба переносити з вдячністю.

– То хто ж правий видався – ви, чи чоловік ваш?

– Він. Мій чоловік. Та мені це не дуже вдається, якщо чесно. А те що це істинно так, то я згодна з ним. Коли в молитві розповідати все Богові, то Він завжди в слові сповна настановить на шлях істиний.

– А що є істина?

– Господь і є Істина, Юро. Його треба шукати і до Нього треба прийти, поки живемо.

– Тільки не пудріть мені мозок, не треба! В цім житті є справді дві смуги. Тільки, мені здається, що чорна для одних, а біла для інших.

– І що? Ті, хто живе в білій, вони щасливі, так, а в чорній – то нещасні. І в цьому твоя правда?

– Правду від нас сховали, тьотю Галю. Нема її. Ми її не знаємо. Сховали, щоб були ми отакі двоногі тварюки і жили інстинктами. Яке тут щастя?

– Авжеж, у тебе душа болить, синку. Є іще щось, окрім інстинкту.

На цьому розмова обірвалася, бо підійшли покупці, і Юрко став торгувати.

На другий день Галина знов пішла, щоб побалакати, але, здалеку угледівши її, хлопець глянув поглядом побитої собаки і різко пішов геть. Було ясно, що говорити з нею він не хоче. Вона постояла хвильку і, побачивши, що той купив пляшку пива і відвернувшись від неї, пив його, то вона й пішла геть. А може не треба було?

Правда, того дня Галина на хвильку підійшла і до Валентининого намету.

– Щось Юрко твій не в гуморі. Щось сталося?

– Та задовбали вони мене! І Юрко, і Гришка – звірі, виродки. П’ють по-чорному.

– Як-то п’ють? Григорій – ясно, він у тебе завжди випивав. Але ж Юра. Скільки разів він говорив, що в рот не візьме, що ненавидить батька за це.

– Ото ж бо. А бачиш як. І він туди ж. – І Валентина розплакалась.

– А я, оце, дивлюсь – п’є пиво. Думала, тільки пиво.

– Та з пива ж все і почалось. Втішав спочатку – мовляв безалкогольне, це не страшно. Аж ось – п`є тепер все. Буде як папочка. Спершу уродом, а потім і дебілом.

– Валю, ти ж як його кохала завжди. Все йому вибачала. Я, навіть, заздрила тобі. Яка ти вірна, як вмієш прощати, бережеш кохання. А я все одним махом розірвала. Не змогла простити.

– Ой, давненько ти вже до нас не приходила. Нічого ти не знаєш, люба моя подруга. Та й по душам поговорити все нема коли нам.

– Та в тебе ж бізнес. Ти при справах. Коли не прийду , бувало, все не до речі. Григорій теж був проти моїх походів до тебе. Пам’ятаєш? ,,Гроші кувати треба, гроші, а не теревенями займатися.” От я і перестала до вас заходити.

– Отож бо! Докувались. Віриш? Все є, а щастя нема, і життя нема. Ненавиджу його, а тепер і сина бачити не можу. Як зійдуться – як ті собаки гризуться. Я й слова не можу сказати. Навіть руки розпускають на мене.

– Як то руки? Вони що – б’ють тебе?

– А то! Вже додому ноги не несуть. Юрко, як завелося, майже зовсім здурів. Гульки, баби. Сил вже не маю дивитись на це. А як почну казати що, то може і вдарити.

– Ой, та яке ж він дитя було, Господи! Що це за напасть така на хлопця найшла?

– Пам’ятаєш, як мої хлопці і твій гралися завжди мирно? Які вони були добрі діти!

– Коли це було?

– Було, та все загуло. Думалося, – от вирішимо майнові питання і заживемо. Та чим більше з’являлося грошей і речей, тим більше проблем в хаті.

А знаєш що?Я зараз закрию товар і, якщо ти не проти, підемо до тебе. Торгівлі сьогодні все одно нема. Я така, і на ніч би залишилася в тебе. Бо Гришка в запої зараз. Бачити його не можу.

– Так я буду тільки рада, Валю. Місця – скільки хочеш. Хлопців удома нема. Давай я тобі допоможу, і гайда.

Справилися з усім швидко, і через годину вже обідали у Галини вдома.

– А в тебе все в домі як і раніше. Ті ж самі абажури на лампах, обдерті крісла і допотопна тахта. Та ще, хіба що книги.– Їх тільки побільшало.

– Бо хлопці ж після школи пішли далі навчатись. І кожен щось своє добавив. Ось оженяться , то, може, і позабирають, кому що потрібно.

– А, може, і треба було жити, як ви оце з Олексієм живете. Без зайвої копійки, в однокімнатній квартирі і без неземного кохання, а, бач, щасливі.

– Та де там! Що ти! Все буває. Життя прожити – не поле перейти. А ще я тобі скажу, як казав один класик , менше бажань – більше щастя. Отака, бач, формула мого щастя.

Якось незчулися, як і вечір настав. Дні ж, бо, вже до зими – короткі. Вечором прийшов з роботи Олексій. Трішки подивилися телевізор і почали влягатися.

– Ну, то що дівчата, давайте послухаємо, що Господь нам скаже, – І Олексій, довгенько, включивши настільну лампу, читав свої улюблені послання Павла.

Потім він тихо заспівав:

– ,,Боже! Ти знаєш безуміє моє і гріхи мої не покриті від тебе“.

Після цього впевнено став на коліна біля ліжка і, заплющивши очі, почав молитися вголос Іісусовою молитвою, а в кінці сказав: ,,Господи, дай нам шукати царствіє небесне, а все інше хай приложиться нам.” Галина також стала на коліна і промовила декілька речень з подякою та проханнями, в головному молячись за дітей. Валентині було якось ніяково в ці хвилини. Вона навіть пожалкувала, що зосталася на ніч. Їй здавалось вона заважала звичайній течії життя, як чужорідне тіло, яке розчинитися в цьому новому для нього житті не могло. Їй, однак, хотілось в якусь мить теж повідати Богу про свої проблеми але щось стримало її, і паузу після всіх молитов вона пропустила. Від цього серце якось тяжко опустилося і йойкнуло.

– Слава тобі, Господи, за все. На добраніч, дівчата!

Олексій вимкнув настільну лампу, і запала тиша. Валентина чула, як скоро заснули Олексій і Галина. Для неї це було дивно, адже вона подовгу не могла заснути завжди.

А тут же все чуже і навіть повітря. Не спалося. Груди стискала тривога, було тяжко дихати. Вона сіла і насилу вдихнула повітря. Ні, я не засну. Думалося, що навпаки, на новому місці, у цих милих людей заспокоюсь і одпихаюсь, а, бач, щось і тут мені нема чим дихати. Галина підійшла до вікна і здивовано подивилася на небо. Боже ж мій, скільки його, цього неба з зорями, з місяцем. Як же давно я не бачила неба. А що, як там десь, все ж таки, щось є? А що, як Олексій з Валею праві, – і Господь є? Отак крутишся по життю, – дім, робота, телевізор, комп’ютер. Дивлюсь по телевізору про життя інших людей, переживаю за них, а де моє життя, де я? В себе подивитися ніколи, в небо подивитися ніколи. По душам зі своїми рідними, дорогими людьми поговорити ніколи. Та й не хочеться з ними говорити по душам. Легше гаркнути. І в себе дивитися не хочеться, – там нічого не розібрати. Все, наче до купи звалено, а як його розібратися в собі? Ой, як тяжко!

От і біжимо до телевізора, до комп’ютера. Переживаємо за героїв серіалів, ліземо у всесвітню мережу Інтернету. А відкрити і погортати себе – страшно. Хто його знає, що там відкриється?

Аж ось він, комп’ютер – небо. Все бачить, все знає. Це я його загубила, а воно мене ? Ні. Ось воно дивиться в саме серце, в саму душу, бо живе. А я ще питаю, – чи є щось?

Галя відчула , як у серці щось кольнуло і дихати стало ще тяжче.

Стало страшно дивитись в очі небу, і вона опустила свої і заплакала.

Їй згадалось враз все її життя. Де все і в усьому була лише вона, і навкруги неї мало все обертатися. Згадала. – як і чому запив Гриша, як сама ж, слідуючи за модою, облаштувала вдома бар, і Юрко звідтіль тягав пляшки, щоб здивувати своїх друзів.

– То це я звір і виродок?! А жертви – мої Гриша і Юра. В цю мить серце переповнилось тугою і жалем.

Додому, додому, до них!

Галина поспіхом вдяглася, вибігла, гримнувши дверима, в ніч.

Коли Олексій і Валентина прокинулися і не побачили подругу в себе вдома, аж розгубилися спершу, а потім Валентина стала телефонувати по мобільному до Галини, та мобільний не відповідав. В розпачі вони з чоловіком, пішли до неї додому, та так і не дійшли, бо по дорозі знайомі розповіли про страшну трагедію.

Саме в цю ніч син Галини зі своєю дівчиною вчаділи п’яні в машині у гаражі. І тепер кожен день Валентина, зі слізьми на очах, іде цією дорогою до будинку Галини і, не зважившись ні на що, повертає додому, а частіше, не подолавши і півдороги, сама не знає як, а все ж завертає назад.

Сьогодні Валентина знову йшла і не могла стримувати сльози. Вони текли і текли, а спомини все товклись і товклись в голові. Вона не підіймала очей, щоб не звертати на себе увагу. Похапцем, хустиною витирала непрохані сльози.

Назустріч їй йшла Галина. Побачивши подругу зупинилася і теж гірко заплакала. І коли Валентина, майже наштовхнулась на неї і підняла очі, то була в силі лишень кинутись їй на шию. Так і стояли вони під небом удвох посеред вулиці, обійнявшись і гірко плачучи, такі малі і розгублені. Інші люди, теж розгублено, оберталися на них.

Говорити було нічого. Бо немає ще тих слів, які б могли висловити їх біль.

Не всі слова в змозі придумати люди. Всього ніхто не знає під сонцем. Лише небо все знало і все бачило. Якби ж то в змозі були люди чути голос того неба.

Та люди плакали, сміялися, слухали музику. Для життя їм на щось потрібен був цей вигаданий звуковий фон.

За будь-яку ціну потрібен фон, бо не може і не хоче людина зостатися один на один з собою. Один на один з небом.

Обом жінкам спершу було трохи ніяково від сторонніх очей, але за мить під небом, окрім них, нікого і нічого не зосталося. Тільки любов, вдячність, біль, і тепло.

Виплакуючи своє горе, вони почули ті слова, які були послані тільки їм, і угледіли те світло, що вивело їх до життя від печалі і розпачу.

Тетяна Дейна. 07.09.2011.