Пастор Віктор Лічман розповідає про складний життєвий шлях Валерія Чайки, який в юному віці став інвалідом другої групи, але знайшов спасіння і надію.
«Моє життя було нелегким. З самого дитинства, ще при живих батьках, скуштував сирітської долі. Я виріс в багатодітній неблагополучній сім’ї. Мати часто запивала, а ми самі виживали, як могли. Як бур’ян при дорозі». — так коротко про своє раннє дитинство розповідає Валерій Чайка. Але попри всі труднощі Бог опікувався ним. Тому слова, які сказав Господь у Своїм Слові «Чи ж жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе» (Іс.49:15), напряму стосуються його долі.
«Переїжджаючи з одного місця проживання в інше, ми не знали ані спокою, ані теплого домашнього затишку. Завжди впроголодь, з материнськими безпричинними п’яними побоями. А потім саме найстрашніше: в 1990-му році влада позбавила нашу матір батьківських прав, а нас — чотирьох братів — розлучили один з одним.
Старший брат Василь, 1974 року народження, до того часу вже був самостійним. Мене матір віддала в інтернат села Грушки Калинівського району Вінницької області в віці шести років. Віктора, 1987 року народження, забрав вітчим. Найменший Ярослав був з матір’ю, але вже дуже скоро його спіткало лихо. Залишившись вдома сам, без нагляду, він запалив сірник. Сталась пожежа, його знайшли мертвим, в диму».
В 1999-му році, закінчивши дев’ять класів, Валерій поступає на навчання до Ольгопільського ПТУ №35 Чечельницького району Вінницької області. Його життя було непростим. Вже в молодому віці він цікавився відносинами з Богом. Відвідуючи православну церкву, намагався заручитись Його Батьківською опікою.
Не маючи сім’ї, отримуючи мізерну сирітську фінансову компенсацію, як і всі його тодішні друзі, він вирішив підзаробити. Після навчання юнаки виходили в село і наймалися в господарів на посильну роботу, щоб підзаробити для власного прожиття. Хлопцям це неодноразово вдавалося, вони навіть непогано підзаробляли.
Одного разу в 2001-му році, коли Валерій з друзями найнялись на черговий підробіток, сталася біда. Під час заготівлі дров у лісі звалене дерево впало на Валерія, переламавши йому хребет. Це надовго прикувало його до ліжка. Важка восьмигодинна операція в київському Інституті нейрохірургії імені академіка А. П. Ромоданова, доброзичливі руки лікарів і всього медперсоналу, які допомагали Валерію переживати важкі післяопераційні часи, — це ті засоби, через які діяв Сам Бог.
Час після оперативної реабілітації також був нелегким. Лежачи в лікарняному ліжку, Валерій молився і просив Бога про те, щоб він зміг піднятись на ноги і самостійно себе обходити. Його молитва була почута. Поступово прикладаючи зусилля, виконуючи необхідні вправи, Валерій став на ноги і заново вчився ходити. В такій нелегкій долі Бог посилав йому багато доброзичливих людей, через яких опікувався ним (постійна підтримка добрим словом, фінансами, коляскою для пересування, багато чого іншого).
Попереду в його сирітському житті було багато труднощів. Валерій став інвалідом другої групи, і йому довелось вирішувати питання проживання, подальшого лікування та реабілітації. Але поряд з труднощами були і цікаві моменти, особливо процес його духовного навернення. Зустрівшись у вінницькому домі престарілих з адвентистами, Валерій зацікавився біблійним вченням і почав відвідувати євангельську програму в місті Вінниці. Саме на програмі Валерій приймає рішення стати адвентистом сьомого дня. Але зміна місця проживання, фізична реабілітація в різних санаторіях призвели до розриву з адвентистами.
В 2014-му році, перебуваючи на лікуванні в кримському санаторії, Валерій зустрів зацікавленого адвентистським вченням чоловіка, який жив з ним в одній кімнаті. Він читав Біблію і книгу Е. Уайт «Велика боротьба». Це був на той час лише наближений до адвентистів, а сьогодні член церкви міста Полтави Микола Пилипенко, який своєю зацікавленістю та посвяченим християнським характером зумів посприяти другому наверненню самого Валерія. Цього ж року Валерій Чайка повторно заключив завіт з Господом і став членом Церкви адвентистів сьомого дня міста Калинівки Вінницької області.
Зараз Валерій проживає в домі престарілих села Нова Гребля Калинівського району Вінницької області. Він вдячний Богу за непростий шлях, який довелося йому пройти. Фізичні недуги час від часу докучають в його тридцятилітньому віці, але Валерій бореться за життя і за спасіння. В нього є багато добрих намірів і планів. Він хоче мати власну сім’ю, виховувати своїх дітей, направляючи їх до Бога і вічності, а також служити для спасіння ближніх. «Складно сказати, де б я був сьогодні, якби не мій найкращий Друг», — каже Валерій.
Записав пастор Віктор Лічман