Кінець XX початок XXI ст. характеризується появою фільмів, у яких виразно простежується релігійна проблематика. Завдяки масштабним і вдалим PR-акціям, вони часто демонструються в кінотеатрах, по телебаченню, успішно реалізовуються в магазинах та на ринках. Але чи справді існує попит і чому на такого роду роботи? Яке середовище зародження релігійних кінофільмів і що спричинює їх появу? Які саме духовні проблеми у них порушуються? Чи здатні ми оцінити фільми з морально-етичної точки зору за їх наслідками у свідомості й підсвідомості масового глядача? На ці та інші запитання дослідження будемо шукати відповіді, застосовуючи методи теоретичного аналізу культурологічної й релігійної літератури, якісний та кількісний аналіз результатів практичних досліджень релігійної проблематики і сучасного кіно.

23–25 ноября по приглашению общин Одесской области Алексей Опарин и Дмитрий Воронин принимали участие в проведении торжественного общегородского служения, посвященного 80-летнему юбилею Псалмов Сиона. Помимо участия в юбилейной программе был прочитан семинар по Библейским пророчествам и археологии, а для пасторов и пресвитеров Одесской области семинар «Чаша из самшита».

Для того чтобы лучше понять феноменальную силу организации под руководством Павла Мацанова, необходимо познакомиться с некоторыми моментами на фоне истории тех дней.

…Вячеслав жил в Черниговской области. О Господе узнал 12 лет назад.

У одной женщины было две дочери. Одна из них была глухонемой, а другая болела энурезом. Эта женщина распространяла духовную литературу в своем селении и в течение полугода изучала Библию с Вячеславом. Сколько откровений Божьих были излиты в сердце молодого человека, но он всё это тогда не оценил. Думал лишь о том, чтобы быть с той женщиной. Но она сказала, что у нее один муж – Христос.

Спустя время Вячеслав принял Господа своим Спасителем. Но еще десять лет его сердце было разделено между Христом и алкоголем. Эта двойная жизнь привела его к

Чи є історія літератури історією хвороби? Відповідь на це запитання, як на мене, криється в тому, хто є автором тієї літератури і, відповідно, її історії.

Костянтин Москалець, сучасний український літературний критик, есеїст, поет і прозаїк одну зі своїх статей назвав так: „Історія літератури не є історією хвороби”. Відносячи себе до класицистичного напряму літератури і будучи апологетом неокласиків, він уважає себе їх продовжувачем.

Та чи існує альтернативного шляху розвитку літератури, і що найважливіше – паралельного, приміром, тим же послідовникам неокласиків? Найпереконливішим доказом позитивного ствердження даної тези є перехід модерної літератури на рейки постмодернізму. Особливу увагу хочу звернути на його психопатологічний дискурс, який розпочався якраз у часи зародження і розквіту „здорової” літератури (уточнення: ненародницької), до якої зараховуються ті ж таки неокласики.

Але якщо порівняти, для прикладу, таких представників неокласицизму, як Микола Зеров та Максим Рильський із „тихим модерністом” (за висловом К. Москальця) Володимиром Свідзінським та сюрреалістом Богданом-Ігором Антоничем, а потім провести паралель із сучасними поетами Григорієм Чубаєм та Костянтином Москальцем, з одного боку, і Сергієм Жаданом та Юрієм Андруховичем, з іншого

У час, коли панувала атеїстична ідеологія, скрізь встановлювали рекламні написи типу «Слава КПРС!». Комуністичний режим канув у небуття, і сьогодні українцям ближче інше гасло «Слава Ісусу Христу!» Так як Святе Письмо є священною книгою всіх християн, незалежно від конфесійного поділу, в Чернівцях вперше за роки незалежності виникла новаторська ідея розміщувати біблійні тексти на рекламних конструкціях. Особливою популярністю користуються слова Ісуса Христа, десять заповідей Закону Божого, притчі, уривки з книг пророків Ісаї та Ієремії.

Поляризованістть методів упливу на зміст та атмосферу і, власне, спілкування у колективній бесіді зацікавлених людей визначає непримиренність характерів (вони становлять суть) цілей, для досягнення яких використовується той чи інший метод.

До одного з полюсів заданої кулі належать сухі та непривабливі моралізаторство і дидактизм. Їх характерною рисою є те, що вони засновані на педантичному і безапеляційному виконанні плану у зазначений (як правило, мінімальний) термін. Носії цього методу ставлять „високі” задачі, але на практиці відбувається їх підміна досягненням того, що називає сам метод. Даний метод не називає конкретної мети, для досягнення якої він використовується, що, в свою чергу, дозволяє нам назвати саме його метою себе самого (робить для нього і мету, і спосіб її реалізації). Із самої назви методу випливає акцентування уваги на досягненні зовнішніх змін, відсутність глибини як під час самого використання даного методу, так і при отриманні результатів його застосування. Найчастіше методи, що його супроводжують – це тиск на світоглядні переконання і відсутність свободи альтернативного вибору.