Не прощу ніколи
Павло повертався додому згорблений у три погибелі. Лисий, з потрісканими і засохлими губами, які час від часу кровоточили. Там, де він був, до нього ніхто жодного разу не навідався. Тож нікому було привезти цигарок, а на ті недокурки, що вдавалося назбирати по кутках, ще й черга була. Адже не один він, як виявилося, такий – нікому не потрібний на цьому світі. Павло там був у більшості, та це його не тішило. Колись страждав дуже з того, що люди сприймали його білою вороною, а тепер оце зрівнявся, нарешті, з усіма іншими в тій клятій лікарні. Отака іронія долі.
– Так, я вирвався звідти, вирвався! Мені це вдалося, – твердив і твердив про себе.





