«Бабуню, хто такий Бог?» – запитала я. За вікном було темно. Десь там, я знала, скрипить стара груша, на якій вітер розхитував нашу гойдалку. Дідусь зробив її для нас. Ми завжди влітку приїздили до дідуся й бабусі в гості. Увечері ми розподілялись, хто й де буде спати. Старші Сергій та Іринка обирали для себе окрему кімнату. Наймолодшого Сашка теж брали до себе. А мені навіть не пропонували. Бабуся мене жаліла і залишала з собою в своїй кімнаті. Я, особисто, не засмучувалась від такого розподілу, хоча Сергій та Іринка робили це навмисно. Для мене час, проведений з бабусею, був часом пізнання світу.
«Бабуню, хто такий Бог?», – я лежала поруч з бабусею. Вона мене обійняла своєю теплою рукою. До мене доторкнувся хрестик, що висів у неї на намисті. «Він створив усіх нас, – почала розповідати бабуся,- і живе Він на небі». «Ой, та це ж так далеко! Що аж нам не видно!» – вигукнула я. «Нам, звичайно, не видно. Зате Він усе бачить, усе чує і знає, про що ти думаєш. А ще він помер за наші гріхи»…
Я вже погано пам'ятаю зміст усієї тієї розмови. Але точно знаю, що вона змінила усе моє життя. Моє дитяче серце не знало такого поняття як «гріх» і слова «розіп'ясти». Але з того дня я відчула, що не одна у цьому світі. Що навіть коли мене проженуть від себе Сергій та Іринка, а від Сашка захисту як завжди так і не дочекаєшся, я не залишусь одна…
До бабусі приїхала тітка Люба. Я це зрозуміла, коли Іринка та Сашко радісно вигукуючи «Мама! Мама!» підбігли до хвіртки. Всі любили, коли вона приїжджала. Тітка Люба з міста привозила незвичайні цукерки в кольорових обгортках, які серед нас також високо цінувались і грали роль своєрідної «валюти». Так було і цього разу. Кожен із нас малих знав, що сьогодні буде розподіл цукерок, і кожен про це подумав, і ця думка солодко лоскотала дитячу свідомість.
Того дня бабуся і тітка Люба затіяли пекти пиріжки. Це – своєрідний ритуал. Вони вдвох поралися на кухні і тим часом тітка Люба розповідала про життя у великому місті, що нового, як робота, її подруги, що є в магазинах і яка там погода. Я мовчки сиділа на стільці і слухала. Подумки уявляла метушливе місто, гарно одягнених тіток, швидкі машини, магазини, де отих цукерок у гарних обгортках сила-силенна… В такі хвилини мені було добре, я про щось мріяла і була впевнена, що мрії здійсняться…
Тимчасом тісто підходило, і бабуся почала клопотатися про начинку для пиріжків: «Натуню, ану збігай до хати, отам і там є баночка вишневого варення». Мені так не хотілося пропустити тітчину розповідь… Я миттю зіскочила зі стільця і вже через хвилину опинилася у хаті.
Якийсь час я пам'ятала, за чим мене прислали сюди, але те, що коїлось в одній з кімнат, примусило зупинитись. Там було так зване «засідання». Сергій, Сашко та Іринка сиділи на підлозі, в центрі «кола» – яскрава гірка цукерок. Мене ніхто не помітив, усі були серйозні і сконценровані на процедурі. «Дві червоних – тобі, ці – мені. Тепер сині…, – Іринка, як завжди, головна у такій процедурі. Хоча Сергій найстарший серед нас, але ж саме її мама привезла цукерки. Я стояла, як вкопана. Поступово загальна гірка цукерок танула, а біля кожного росла своя особиста маленька гірка. І цих гірок було три… Моєї там не було, і було чітко ясно із усього дійства, що «засідання» це таємне, і зі мною ніхто ділитися не збирався. Я бачила, як виблискують кольорові обгортки, я виразно відчула, що так і не дізнаюсь смаку того, що знаходиться там в середині, а ще зі мною ніхто не буде гратись, бо у мене не буде обгорток, а вони ж дуже цінні…
Я кулею вибігла з хати. Хотілося втекти, сховатися… Куди? Раз-два – і я на горищі. Я впала на копицю духмяного сіна. З дитячих грудей вирвалося ридання і беззвучний крик: «Боже! Пробач їх! Пробач їх! Проба-а-ач! Вони не хотіли! Чесно, вони не хотіли так вчинить!»
Вже у свідомому віці я раділа, що знайшла Бога. Як глибоко я помилялася! Це Він мене знайшов! Знайшов там, на горищі бабусиного хліва в копиці сіна… Знайшов, маленьку і беззахисну і сказав, що є щось набагато цінніше в світі за ті цукерки в блискучих різнокольорових обгортках…