Недавно мені кинулась у вічі подібність між протестантськими консервативними конфесіями та монашими орденами. Католицька церква – не церква у протестантському розумінні. Це радше система церковних організацій, об’єднаних особою римського єпископа (тобто таких, які мешкають на території Римської імперії та визнать спільний організаційний, правовий, владний центр). У католиків і православних Церква породжує Святе Письмо (пише і затверджує його), у протестантів Святе Письмо породжує церкву (віряни читають Слово Боже і слідують його нормам).
Так от монаші ордени – це як окремі конфесії у системі протестантизму. Як протестанти визнаЮть собі подібних на підставі визнання спільного погляду на Писання, так католики – на папу римського. У православних діє система окремих незалежних церков у кожній країні. Незалежна (автокефальна) церква має свого настоятеля – патріарха, якого згадує на літургії.
Чому протестанти – це саме монаші ордени? Монаший орден створюється своїм засновником (ясно, що там завжди група, але є персона номер один, яка стає символом і брендом). Таке є і у протестантів: расселіти (Свідки Єгови), міллерити, кальвінізм, лютеранство, Воронаєвці. Шмідтівці. Смородинці. Мельниківці, мальованці. Чернечі ордени: францисканці, бенедиктинці, клариски… А є такі, що уникають імені засновника, а дають іншу назву: єзуїти (від слова Ісус; хоча всі знають, що засновник – Ігнасіо Лойола).
Орден приділяє значну увагу дисципліні й має зовнішні видимі ознаки членства. Хреститися у дитинстві в орден не можна, тільки прийняти ці обітниці свідомим рішенням.
Тобто є католики з народження, а є ченці. Чернець завжди належний своїй громаді. Він приймає обітниці бідності, сексуальної чистоти й відданості своєму ордену. Правда ж, зрозуміло, чому протестантські «настоятелі» так стурбовані довжиною спідниць і сексуальною етикою?
Тобто чернець – це подвійна клятва: він і католик, і монах. Протестант згорда дивиться на «просто християн». Йому мало, що вони інколи ходять у церкву. Він вважає нормою справжнього християнства ходіння у церкву саме щотижня мінімум. Для нього співжиття поза шлюбом, хай навіть до весілля – неприйнятна річ, не кажучи уже про експерименти типу ЛГБТ.
Як ченці мають суворі дисциплінарні правила духовного життя – духовні вправи – так консервативні протестанти вимагають щоденних зусиль для розвитку своєї духовності. Ті й ті читають священні тексти (у адвентистів ви набагато частіше знайдете тих, хто щодня читає конфесійні джерела – суботню школу і «ранковий сторож», ніж саме Біблію), моляться, споглядають, прагнуть організувати все своє життя навкруги духовності. Соцмережі дозволили проводити молитовні зустрічі мало не щодня.
Навіщо чернечі ордени? Для вищих стандартів духовності. Для зосередженості на місії. Домініканці – науковці й проповідники. Єзуїти – також просвітяни. Францисканці й госпітальєри – це найперше доброчинство – служіння бідним.
Протестантизм, як і чернецтво, різко просіює попереднє оточення послідовника. Світські друзі мають мало шансів залишитися з такою людиною. Те саме відбувається з родичами. Є повно прикладів, коли католик або католичка хоче йти у монастир, але батьки чинять спротив (наприклад, Галілео Галілей).
Думаю, зрозуміло, чому консервативні протестанти так боляче реагують, коли їхні члени залишають їхнє братство («брате, [без нас] ти ризикуєш втратити спасіння») або коли ослабляють свої духовні стандарти («браття й сестри, ми живемо у страшні останні часи. Але наш дух ще не готовий зустріти Господа у славі. Ми недостатньо молимося й проповідуємо»). Чому підкреслюють скромність, дауншифтінг, відданість, етичний екстрим («краще померти, ніж згрішити» – Еллен Уайт), чому готові сперечатися за найменші деталі віровчення, абсолютизуючи своє розуміння нерідко третьорядних і темних фрагментів Біблії (та якби ж лише Біблії! є такі, що готові визнати антихристами тих, хто ставить новорічну ялинку, п’є каву і грає у карти, а також (не) вірить у пласку Землю).
Ці речі, які з точки зору пересічних християн межують з правдивим мракобіссям (я не тверджу, що воно так і є), є складниками безапеляційної відданості, яку культивує чернецтво.
Чи можна перервати чернецтво? Звичайно. Є обітниці тимчасові. Їх можна посилити, можна ослабити. Якщо ти взяв тимчасову обітницю, але бачиш, що «не тягнеш», то орден за наявності поважних причин дає тобі офіційне відпущення – скасовує твою обітницю.
Й, звичайно, завжди можна залізти ще глибше (або вище), затягнути пояс і попробувати екстремальніші речі. Для цього у протестантстві існують нереєстровані громади й окремі лідери, які вводять іще жорсткішу дисципліну, вимагають іще більшої відданості з боку членів, іще більшого «зречення від гріховного світу»: постів, вегетаріанства, бідності (тобто пожертв у вигляді грошей, часу або волонтерської праці), дефакто безшлюбності заради служіння.
Який висновок? Усередині конфесії МУСЯТЬ бути різні опції у межах загальних правил гри. Мають бути громади молоді й старі, служіння для різних вікових груп, різного рівня освіти (з проповіддю інтелектуалам у консервативних протестантів завжди біда – тим, хто багато знає, має смак, статус і амбіції, нам сказати нічого), різного ритму і способу життя.
Навіть католикам було складно адаптуватися до божевільних науковців (Галілей), художників (Караваджо, Рафаель, Мікеланджело), політиків (Генріх VIII, який вимагав у понтифіка восьмого (!) шлюбу – й це на початку 16 століття), і теде. Але без цих зусиль не було б Сикстинської капели, Кельнського собору, хрестового походу проти Османської імперії, яка після взяття Відня напевно б спробувала захопити всю Європу, моря книг, думок, мрій, безумних проєктів, ризику, сумнівів, конфліктів – того, що становить феномен християнської цивілізації.
Максим Балаклицький
