Я з міста Покровськ, це Донецька область. На жаль, коли в нашу країну прийшла війна, ми в перший тиждень вирішували, виїжджали чи ні. Вибухи були ще від нас далеко, ми їх трошки чули. Наші чоловіки, мій чоловік, мій брат, чоловік моєї сестри – вони їздили до гарячих точок як волонтери, допомагали людям та вивозили їх. Тому ми там присутні були і все це переживали.
Перший обстріл саме у нашому місті на той час, він вже прилетів до нас, нажаль. По нашому дому прилетів і по нашій вулиці. Це були касетні ракети і там дуже багато невеликих снарядів, які розбивають все навкруги.
В нас був будинок, де після війни ми жили разом, я зі своєю сім’єю, моя сестра зі своєю сім’єю та мій брат зі своєю сім’єю. Нам так здавалося, що це безпечніше місце, тому що це центр міста і там був підвал і ми думали що сюди не повинно прилетіти. Моя студія була поруч із домом, але вона не була так захищена, як будинок – там тонкі двері, були вікна і навіть невеличкий снаряд нам міг нести загрозу. Мої рідні мали змогу спуститися в підвал. А я була у своєму кабінеті, де працювала зі своєю клієнткою. Це був вечір, в мене не було якось настрою працювати, але вона мене вмовила, і тільки під вечір ми зустрілись. Ми тільки почали з нею працювати і почався обстріл. Він пішов по нашій вулиці, по нашім домівкам, ми чули, як по даху летять уламки, все здригалося. І ми впали на підлогу і почали молитися з нею. Я їй кажу: «Так, давай молитися, я – християнка!» Вона така: «Давай-давай!!». Тобто до цього ми з нею зовсім були не знайомі. Це перший раз, перша наша зустріч і ми з нею напевно провели перші 20 хвилин і я їй така — давай на підлогу. Вона навіть не відразу спочатку зрозуміла, що коїться. Вона теж почала зі мною молитися, щось як я казати. І взагалі, коли цей касетний обстріл, він йде з невеличкими паузами. І вона постійно хотіла бігти, а я їй кажу, що ні зараз не можна, лежи, лежи! Ми одного разу спробували піднятися і спробували відчинити двері та піти в дім де підвал. Але знову був обстріл і ми закрили двері і знов полягали на підлогу. Воно все було дуже близько. Хвилин через 20-25 все стихло і ми мали змогу піти в дім.
І я вдячна Богу навіть за цей досвід. Тому що коли ми вийшли зранку на вулицю, щоб побачити наслідки, що трапилось – ми побачили, що все подвір’я, всі вікна були обстріляні та пошкоджено уламками (скло, ворота, машина, дах, тощо). Але там де я була, це місце таке було, як захищено – там не було ні подряпинки. Поруч двері посічені, поруч скло розбите в сусідньому приміщенні. А там де я була з клієнткою, де ми молились, лише цей куточок приблизно з метр – все чисто!
Наші чоловіки ще вночі ходили дивитися наслідки, але на ранок ми побачили, що їхні сліди були зовсім поруч з цими невеличкими нерозірваними снарядами. І ось вони ходили навкруги цих снарядів, які не розірвалися і я не знаю як вони не наступили. Вірніше знаю – це Бог зберіг. Потім мій чоловік ремонтував колесо на нашій машині, яка теж потрапила під обстріл. І там де він стояв, там де він чинив – там була невеличка така дірочка. І потім коли прийшли розмінувати це подвір’я – то сапери сказали, що в цьому місці теж був невеличкий нерозірваний снаряд.
До цього обстрілу ми були вдома та молилися виїжджати чи ні. В нас були два варіанти. Перший – це виїхати в більш безпечніше місце. Другий – це допомагати людям, які опинилися ще в гіршій ситуації. І ми весь час молилися, щоб Бог показав як далі двигатись. І коли моя машина була обстріляна, але вона вцілила, щоб виїхати. Тобто ми її змогли швидко полагодити та виїхати – для мене це була теж частина відповіді.
Я в той час працювала на телеканалі нашому і я дуже вдячна своєму керівнику, він дуже хвилювався і постійно казав, щоб приїжджала до Чернівців, що тут більш безпечно. Самі ми не могли уїхати, було 5 машин, всі повні. Ми забрали всіх друзів – там моя сестричка з чоловіком, мій братик із сім’єю поїхав. Важкувато було, звичайно, все залишити, але вирішили, що так буде безпечніше. Ну по-перше для дітей наших, тому що вони дуже перехвилювались. З нами виїхали ще наші друзі і навіть ця клієнтка. Вона сказала: «Я теж з вами їду!» Вона взяла свого чоловіка, сіли на машину та поїхали з нами. Тому що в той час не знали куди подітися, а тут 0 їдемо! Не дуже важливо – куди, головне, в більш безпечне місце. Її чоловік трішки був знайом із моїм братом, а більш ближче познайомились під час обстрілів та в дорозі. На емоціях, звичайно ти стаєш більш рідними з людьми. В Чернівцях ми потрапляємо до християнського табору (керівник Ігор Тимко). Ми дуже йому вдячні. Ми приїхали туди, я недовго там була, потім з дітьми поїхала закордон. А мій чоловік залишився там і ця дівчина, клієнтка – вона теж певний час залишалася там. І туди вона вивезла ще своїх батьків. В чому особливість цього табору, чому там класно – там постійно були служіння. І люди, які не віруючі – вони теж ходили на служіння, вони щось чули, вони молилися. І класний такий досвід в тому, що тато цієї клієнтки – йому дуже сподобалося там, він зараз залишається в цьому селі поруч з цим табором. Він дуже подружився з керівником цього табору, спілкується багато і, навіть говорить, що хоче прийняти хрещення. Це людина, яка з церквою нашою не мала ніякого зв’язку.
Дар’я Токарева, м. Покровськ
