Віталій Ганулич про відкриття першої української громади в Чикаго
Віталій, яке було Ваше перше рішення коли приїхали в Чикаго?
Ми жили в Бучі, а коли почалася війна виїхали в Карпати, а потім до рідних в Чикаго. В Чикаго опинилися в церкві, яка опозицінує себе як російськомовна церква. Українців було вже багато в цій громаді, а з квітня по різних програмах почало приїздити ще більше людей
Я звісно не їхав з планами організовувати українську громаду, моєю ціллю була безпека сім’ї, та сталося так, що на запрошення проповідувати в церкві, я відмовився, сказавши що наразі не можу російською, (була якась внутрішня біль говорити цією мовою серед українців) і як це стало відомо, то мене запросили долучитися до організації україномовної громади.
З чого почалося створення української церкви?
Ми почали збиратися по п’ятницям. До церкви треба їхати сорок хвилин в середньому, бо Чикаго дуже велике місто. І ці сорок хвилин їзди до церкви і сорок додому були невеличким випробуванням після важких буднів зібратися та поїхати на зустріч. Зустрічатися почали в кінці листопада. стабільно, стало очевидно що є, команда, і наступним кроком домовилися розпочати українськомовне служіння. Пастором російськомовної громади – Руслан Друмі, та й уся громада підтримала нас у цьому і ми дійшли згоди, що о десятій ранку буде служіння українськомовної громади, потім спільна суботня школа, де кожен клас розмовляє своєю мовою, а після — служіння російськомовної громади. З 21 січня почали проводити україномовні служіння.
Які були плани на початку?
В планах було два місяці проводити такі служіння поки не знайдемо для себе окремого приміщення, також планували сформувати структуру громади в цей період. У нас розпочалися клубні служіння, молодіжна суботня школа, відкрився музичний напрямок, д’яконський відділ.
Ми дійшли згоди, що становлення церкви має бути зорієнтовано не на богослужінні лише, а на місіїї. Богослужіння ми вже маємо, але поки у нас не буде місії, нам не варто організовуватися в окрему громаду. Давайте вирішимо — що у нас може бути місією?” Так склалося, що багато з нас мали досвід в служінні клубу слідопитів та шукачів пригод. Тому саме клубне служіння стало нашим основним місійним проектом. Брат Андрій Хабюк, який був директором слідопитського клубу в Україні, місцеві сім’ї Буриліних, Добродєєвих, Шараїв, Бойко згодилися бути основою цього служіння. І з початку березня діти в захваті, в захопленні від відвідувань цих клубів. Ми побачили, що цей проєкт має довгостроковий термін для дітей україномовних сімей (речення потрібно перефразувати).
Із здобутків: маємо багато музичних талантів. Наразі Ми маємо чотири музичні групи, по черзі служать по суботам на служінні. З самого початку ми роздали анкети, щоб знати, хто які таланти має і які служіння звершував. Музикант Мирослав Старунчак взяв на себе виявити і організувати музикантів (речення потрібно перефразувати) . Також маємо вже досить д’яконський відділ. Також приїхали вчителя суботньої школи, які продовжують тут служіння.
Отож час показав, що ми готові до окремого існування, почали шукати приміщення. З 8 квітня ми збираємося окремо.
Коли було перше україномовне служіння?
Перше таке служіння було 21 січня ще в російськомовній церкві. До речі на цій зустрічі у нас проповідував президент місцевої, Іллінойської конференції Джон Граз. З ним ми вирішили, як зареєструватися в місійну групу, в церкву, і він дав декілька порад. Ми написали заяву і нас зареєстрували, зареєстрували ми й нашу місійну групу і клуби. Церква довірила мені бути священослужителем, і мене зареєстрували як пастора-волонтера.
Я був здивований тим, наскільки потужно приймають участь наші українські бізнесмени-адвентисти, які живуть тут багато років. Вони дуже активні, посвячені, прагнуть служити, незважаючи на свою важку роботу. Вільні від роботи дні вони з сім’ями служать Господу. Їхня допомога безціна в підготовці до служіння, на потреби дитячого класу і взагалі для церкви дуже необхідна і цінна.
Запитання — Алла Шумило