Про свої досвіди під час війни розповідає Антон Бортник, адвентист-військовослужбовець у Збройних силах України
Чому вирішили стати військовослужбовцем?
Мені з дитинства подобалися усілякі тактичні ігри. У підлітковому віці я був активним членом клубу «Слідопит». Наразі захоплююсь активними видами туризму, водними видами спорту: дайвінгом, скайдайвінгом. Можна сказати, що всі активні види спорту, які зараз існують – я цим захоплююся і мені це подобається. Мені подобається порядок, дисципліна, і коли постало питання йти служити на строкову службу чи за контрактом, обрав контракт, тому що це перспективніший напрямок.
А чи не було бажання обрати альтернативну службу? Адже для адвентистів є така можливість.
Спочатку так і було. Але пробувши місяць на альтернативній службі, я зрозумів, що просто деградую. Розвитку нуль, а триває це все три роки, як і контракт у ЗСУ. Обміркувавши всі плюси та мінуси, вирішив підписати контракт, і захищати інтереси та суверенітет своєї країни. А не витрачати час на прибирання вулиць. До того ж це була можливість змінити місце проживання, та стати більш самостійним, не залежати від батьків.
Як поставилися до вашого вибору батьки та друзі?
Вони поставилися з розумінням, сказали що підтримають будь-який мій вибір. Але порадили добре обміркувати та зважити своє рішення.
Чи були якісь труднощі у мирний час на службі через те, що ви адвентист?
Ні, проблем не було. Є помилкова думка, що служба в армії передбачає порушення суботи. Але контракт – це як звичайна робота з понеділка до п’ятниці, з восьмої ранку до п’ятої вечора. Тож у суботу я міг відпочивати. Не було проблем з відвідинами церкви, якщо я не був на курсах чи полях. До того ж командири знали про мої переконання, і були лояльні, оскільки я заслужив авторитет у їхніх очах. До моменту початку повномасштабного вторгнення мені залишалося менше півроку до закінчення контракту.
Якби не розпочалася війна, то після закінчення контракту чим планували займатися?
Цікаве питання. Думав залишитися в Одесі і вивчитися на водолазного фахівця. Але сталося не так, як гадалося.
Розкажіть про той день, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російської армії. Що ви відчували?
24 лютого ніколи не забуду. Тоді я перебував у пункті постійної дислокації в Очакові. Нас підняли по бойовій тривозі і викликали до частини. Після отримання зброї, нам сказали, що це вже не навчання. Це реально розпочинаються бойові дії. По нас окупанти почали працювати авіацією. Вдарили ракетами по порту, по частині. Які емоції відчував? Страх, гнів. Перша думка: а що буде далі? Хоча нас морально до цього готували, тому нічого дивного не було. Рано чи пізно війна мала статися.
Розкажіть про моменти за ці п’ять місяців війни, коли вам було дуже страшно.
Цих моментів вистачало. Я брав участь у серйозних операціях, які були в новинах та на слуху. Багато що зараз під грифом секретності. Але з яскравих – це оборона Миколаївського аеропорту, доставка припасів та розвідка маршруту для вертольотів до Маріуполя, бої за Ізюм та крайня операція – це підняття прапора на Зміїному. У всіх цих операціях були страшні моменти, коли я міг не повернутися, але дивом залишався живим.
Як ваша віра в Бога допомагала вам у ці дуже складні моменти?
Коли мені було страшно я молився, і вірив у те, що все мине успішно. Так і ставалося в більшості випадків. Кілька разів смерть була настільки близько, що я не вірив, що залишився живий. Було відчуття, що мій ангел відводить кулі та осколки від мене. Одного разу внутрішній голос наполегливо твердив піти з одного місця, я послухав і через хвилину туди залетів снаряд 152 калібру.
Як ваші до початку війни колеги ставилися до вашої віри?
Вони нейтральні, кожен має свої переконання. Але коли за них моляться, вони не проти.
Чи змінилося їхнє ставлення тепер? Особливо в такі складні моменти, коли ризик загинути дуже високий.
На війні невіруючих немає. Але вони не особливо розголошують про це, навіть якщо і вірять у Бога.
Чи були моменти, коли ви молилися разом із вашими товаришами по службі?
Так. Коли ми дізналися, що повинні штурмом взяти клаптик землі у Чорному морі, на якому купа техніки та дві сотні окупантів. У нас із підтримки тільки артилерія, а у них чорноморський флот та авіація. Ми помолилися, і я зокрема, і через пару днів загарбники зробили «жест доброї волі», чим полегшили виконання завдання. Це було справжнє диво!
Ви були у складі тієї команди, що підняла прапор на Зміїному. Що ви відчували тоді?
Я відчував гордість за те, що мені випала честь бути там, і піднімати прапор над островом. Але було тривожно, щоб нас не обстріляла ворожа авіація. Як виявилося потім, вони вдарили по острову, де ми були, але за п’ятнадцять хвилин по тому, як ми звідти відправилися.
На жаль, війна – це завжди смерть і втрати. Напевно, ви переживали втрату товаришів по службі. Як вам вдається впоратися із цим?
Мені доводилося втрачати друзів. Не так давно друг помер на руках… Під час завдання не думаєш про це. Важко, коли повертаєшся, потрапляєш на похорон. Але я намагаюсь не зосереджуватися на цьому. Не можна. Герої не вмирають. Вони назавжди залишаються у наших серцях!
Про що ви зараз найбільше мрієте?
Щоб закінчилася ця війна. Хочу придбати житло, одружитися з коханою дівчиною. Тобто жити спокійним життям, і займатися улюбленими справами.
Якби у вас була можливість повернутися в минуле, ви все одно пішли б на контракт чи обрали б щось інше?
Я б все одно приєднався до Збройних сил України. У 2014 році мені було шістнадцять. І якби тоді старше покоління закінчило цю війну, то зараз не довелося б нам стикатися з цим усім. Я не хочу, щоб моїм дітям у майбутньому довелося дізнатися, що таке війна.
Що б ви побажали тим, хто зараз також захищає нашу країну?
Вчитися, розвиватися у цьому напрямі, і бути прикладом для молодого покоління.
Питання – Інна Сокольська
