До Бога я прийшов вісім років тому назад. На роботі отримав ляпсус. Колишні харківські колеги не поставили проплачений товар. Я був у повному відчаї, кидався до всіх усюд: прокуратура, суди всякі.
Харьківська партнерка сказала: «Толечка, я захочу — отдам тебе деньги, не захочу — не отдам. Так что ты лучше не ходи ни по каким судам. Ты со мной ищи контакт. Вот будешь со мной по-хорошему, я тебе отдам. Будешь по судам ходить — не отдам деньги».
Суд вирішив, щоб вона віддала. А вона так і не віддала. По сьогоднішній день.
Вона не тільки нашу компанію кинула, але багатьох інших. Вони там частково поставили продукцію, а більшу частину не поставили, заборгували нам 60 тисяч. А гроші були збірні — колгоспи скинулися закупити мінеральні добрива. Почали вимагати повернути ці гроші, а як я був відповідальний на мене почали наїжджати, лякати, погрожувати. Потрапив у Чернігівський УБОЗ (Управління по боротьбі з організованою злочинністю). Порекомендували: «Іди до УБОЗ, щоб вони звернулися до харківських колег, а ті потрусили цього горе-директора». А там жіночка така була, каже: «Харківські відмовилися займатися цією справою». Вони довідалися, хто вона така, а за нею стояв колишній прем’єр-міністр (з її чоловіком він будував склозавод у Харкові). Та жіночка чернігівська й каже мені: «Кидай ті цією справою займатися, іди до Бога. Іди в церкву, молись, проси. Дуже багато знаю випадків, коли в безвиході люди шли до Бога і були задоволені, Він допомагав якимось чином, і все вирішувалось».
А я ще до УБОЗу (ця процедура тягнулася два роки) скільки переїздив бабуль, дідів усяких, усю округу — Київська, Сумська, Чернігівська області. Не встигли виїхати (я й бухгалтер) від одного дідуся, вже хтось телефонує, каже: «Ти знаєш, єсть отам-отам-отам така бабуся, що тобі що хочеш вирішить». Не встигли вийти від бабусі, вже хтось телефонує і каже: «Отам є дідусь». Отак мотались два роки. Більшість обіцяла: «Все буде добре». Декотрі казали одразу: «Ні, ця дама така, нічого не віддасть». Кожну неділю чи суботу їздили. Платили за бензин плюс за кожен візит гривень 50-70.
І от, каже та тітонька: «Ідіть до Бога». Походили ми до православної церкви місяць. Почали над нами кепкувати: «О, до Бога прийшли. Це вже щось нагрішили, скоїли». Там не встань, там не сядь, там не так молитесь, не так поклони б’єте. Стали ми їздить до Чернігова, у монастир, ікони цілували, «а віз і нині там» — нічого не відбулося взагалі.
Тоді за збігом певних обставин, познайомився я на роботі з підприємцем — адвентистом Володею Бородюком. Дав мені книжечку почитати і каже: «Я чув, що ти ходиш у церкву, в тебе проблеми якісь. Перш за все, прости цю людину, яка тебе образила, на яку ти маєш зло, забудь і віддай усе до рук Божих. Ти побачиш, що розрахуєшся з усіма, до тебе прийдуть гроші з інших джерел, і забудеш про цю проблему». Так воно і сталося. Тоді я почав Біблію читати, цікавитися волею Божою, з’явилася інша робота, кошти, поступово розрахувався з усіма колгоспами.
Давно ми вже з нею не спілкуємося, з тією жіночкою харківською, не знаю, яка її доля. Я вже не такий засмучений її витівкою, та в пам’яті у мене вона ще є. Я на неї зла не маю, та знаю, що була Олена Михайлівна, яка багато зробила мені в житті неприязних речей. Я це все пов’язую з тим, що Бог мене до чогось вів. Мабуть, треба було усе це пройти, щоб навернуться до Нього.
Анатолій Крупина, Чернігівська область