У веселому літньому небі вранішнє немовля-сонечко зі своїм вірним другом посіяли радісні промінчики у Всесвіт, які пізніше сплелися у веселку. Дивовижні почуття народилися у моїй свідомості після побаченого.
Зазираю у святиню серця, у якому криються ті пласти, що сягають глибше мізерної думки. Яскравість кожної барви-веселки породжена різними асоціаціями, побудованими на одному принципі – контрасті.
Перша сцена життя – народження немовляти, радість батьків та родини, їхні сподівання та надії. А десь, на іншій нитці-фарбі, чується плач за померлим, переживання горя та втрати рідної чи близької людини, виконання похоронних обрядів. Уважно вдивляюся в очі людей, які струшують росинку-сльозу на щоці. Перші – від щастя, інші – від безвимовної трагедії.
Інший колір веселки малює наступну сцену: вінчання молодих, закоханих один у одного, у світ, який їх оточує. На противагу їй у свідомості спливає відділення хворих на рак. Уважно вдивляюся у кожну деталь обох сцен. З часом просто споглядаю за ними.
Далі, у закутку свідомості, чую схвальні вигуки та натовпи фанатів артиста чи спортсмена. Поруч котиться хвиля самотньої матері, яка щомиті виглядає і чекає на своє дитя. Проглядаю ще раз ці сцени і задумуюся: «Що там, у тих серцях?»
Мандрую далі. Дорогий автомобіль, розкішний готель, радісні вигуки сп’янілих, кришталевий посуд, аморальні стосунки між ними, які (чомусь?!) їм подобаються. А поруч – люди, які живуть просто неба, тому що їх хтось обдурив, які їдять те, що знайдуть у смітниках біля готелю. Їхніми «друзями» (теж чомусь?!) стали таргани та собаки. Уникаю простору думок. Просто увіходжу в настрій обох сцен…
Потім в уяві віддаляюся від землі, так і не зрозумівши суті багатьох речей, але бачу, як кожна сцена творить єдиний гармонійний танець Усесвіту: народження і смерть, сміх і сльози, приємність і біль. І кожну фарбу нанизую на полотно долі, яке з часом формує фреску незрівнянної краси, що є цілком поза осягненням мого розуму…
Усі люди пов’язані між собою одним завданням, одним витвором мистецтва – створення щасливого життя. Споглядаю різноманітність свого життя, його кольори-настрої, людей, з якими стикаюся, людей добрих і злих. Розумію, що кожен із нас малює одну й ту саму веселку тільки різними кольорами й рухами.
Врешті стаю перед Господом. Дивлюсь на Нього як на Автора світлих відтінків і ніжних рухів, справжньої краси і гармонії. І тільки тоді у свідомості починає прорізатися туман нерозуміння. Та все одно стою безмовна, нездатна охопити це все розумом та зачудована до безтями.
Світлана Романчук
Фото: http://www.ukrcenter.com/!FilesRepository/Photogallery/_GAL2/65411_58708.jpg
.