Декілька думок про неповороткий традиціоналізм («православ’я») у богослужінні Адвентистів сьомого дня, яке робить перебування на служінні важким і нудним і змушує жадати скорішого повернення додому, та спочинку (з повним шлунком від смачних суботніх страв).
По-перше: 3,5-4 години адвентистського богослужіння забагато, якщо орієнтуватися на класичну академічну годину в 45 хвилин для кожної частини. Виходить, що залишок – близько 2 годин – це допоміжні частини, які просяться до скорочення.
Що б можна змінити? Передусім підхід: треба пригадати, що традиції – то широке поле для перегляду. Кожна традиція церкви повинна відповідати потребі душі гостей і членів, тобто мати раціональне усвідомлюване підґрунтя, а не просто механічну дію, котру ніхто не насмілиться переглянути, бо «не ми увели, не нам і міняти», або «для чогось воно робилося?».
Чи доводилося вам бачити «урочисте» читання з кафедри вступного тексту, довжиною в цілий псалом Давида? Та ще й НЕ урочистою дикцією. Стоячи, таке складно винести без зайвих думок про недосконалість того, що відбувається. Треба таке читання зробити коротким на 2-3 строфи. Тоді не гарну дикцію можна витримати без особливих зусиль. Але й тут варто упорядкувати, проте на це потрібен аналіз і конструктивна критика, а це – конфлікт.
Чи чули ви вступні мініпроповіді перед суботньою школою, що не стосуються теми уроку? Складається враження, що певний вчитель використовує будь-яку можливість повчити зібрання у темі, що його давно хвилює, проте можливості поговорити в нього не було і не буде. Брати та сестри вчителі, дочекайтеся своєї черги казати проповідь, і тоді… Отож, нічого, крім теми уроку!
Чи бачили ви дитячу історію перед уроком суботньої школи? І таке буває. Відкриємо секрет: зазвичай діти нудяться на проповіді, тому дорослі, бажаючи привернути увагу дітей до цієї частини служіння, роблять для малюків особливу частину з цікавою короткою історією. Психологія цієї схеми логічна і зрозуміла.
У кінці дитячої історії пропонується дітям молитися. Деяким дітям цікавіше це робити з мікрофоном, тому не забуваймо про це.
І молитов самих дітей цілком достатньо. Дякувати Богу за дітей у церкві – то свята справа, якщо робити це одним реченням. Але коли звучить «класична» доросла молитва зі всіма вступними та завершальними частинами, тоді для дітей починається нудьга. Краще зовсім прибрати дорослі молитви після дитячих. Бог почує дітей скоріше, не сумнівайтеся.
Чи бачили ви традицію тихих молитов стоячи? Навіть для немічних сестер на милицях? Правда, що ніхто не примушує, але традиція існує. І феномена стадного почуття ніхто не відміняв – адвентисти теж до нього схильні. От і стоять, бува, старі бабусі по багато разів з усіма.
В одній громаді, де зловживали багаточисельними підйомами на ноги, автор запропонував старенькій сестрі залишатися на місці, і вона з того часу так і робить. То чому ж це нікого в громаді не хвилювало раніше? Це неувага до тілесних потреб немічних чи намагання за будь-яку ціну навести благоговіння у громаду? Потім мені пояснили, що це обумовлено «свободою», мовляв, «сестра так бажала, подібно до удови, що принесла дві лепти у храм, і ніхто не змушував її це зробити». Автор після цього онімів на деякий час.
Ще раз, більш зрозуміло: 4-5 підйомів за все служіння досить, якщо немає особливого приводу. Не навантажуйте зайвими рухами стареньких і гостей.
Чи бачили ви молитви перед уроком суботньої школи у класах після загальної молитви про те саме? Брати, віруйте, що Бог почув ту першу молитву – не займайте святий час дослідження Слова Божого.
Ще я бачив «під сонцем», що після завершення обговорення уроку в класах оголошують загальний спів, після якого звучить підсумок уроку, потім знов загальний спів, після якого вже завершальна молитва. І все це зі вставаннями кожного разу.
А чи бачили ви збори добровільних приношень на самому початку богослужіння, ще перед тим, як церква послужить людям словом? Існує цілий клас людей, хто таке не оцінить – це гості, бо у багатьох «зовнішніх» закріпилася думка, що в церкві бажають лише їхніх грошей. Частіше за все такі люди до церкви не прийдуть, проте дехто наважиться, і вони не повинні бачити те, що виправдає їхні страхи. Церква повинна піклуватися про те, як можуть сприйняти її традицію ті, кому вона (церква) покликана служити. Якщо вам байдуже на це – вас пора розганяти, як була розігнана римлянами єрусалимська перша церква, яка стала ще однією течією юдаїзму. Вона існувала близько 35 років і впала у традицію (Дії 21:20).
Нічого страшного не буде, якщо місіонерські вісті з прив’язаним до них збором будуть прочитані у кінці суботньої школи. Або можна взагалі відв’язати вісті від збору, зробити їх перед уроком, а збір перенести на кінець перед перервою. Ніякого дисонансу не буде. Перевірте самі.
Чи можливо постригти овець двічі? Якщо ми не пояснюємо на служінні кожного разу, що в церкві буває два цільових збори, і саме на що вони йдуть, і, що гості мають вибір і не зобов’язані за правилами пристойності цього місця брати участь в обох, якщо не бажають, то ці збори однозначно будуть сприйняті як «дві стрижки» за один раз. Гості подумають: «у церкви проблеми з фінансами і вона вимушена просити вдруге – що за безлад». Церкві може набриднути це озвучувати щоразу, проте про сприйняття у гостей слід піклуватися завжди, бо навернення грішника викликає більшу радість на небі, ніж прихід адвентиста до церкви. Ми ж читаємо у Павла про «стати всім для всіх»? Так?
Є ще один спосіб: мати взагалі один збір у кінці служіння, але думаю, що така новаторська думка не пройде, бо у керівництва є страх, що упадуть збори. Питання грошей – важке. Хоча можна було б і зробити заради експерименту, на час, подивитися і повернути назад через, припустимо, місяць. Ми що, вже неспроможні зробити нашу систему зборів зрозумілою і логічною, яка б не викликала запитань ні зсередини, ні зовні? Адвентисти здатні оформити свої пожертви так, щоб цільові приношення потрапили на своє місце.
Не протестуйте, але форма збору – коли корзинку носять на палці, або діти у руках – сприймається середньостатистичною людиною не тільки як пропозиція, а й прохання. Тримаймо цей стереотип у голові й не відмахуймося від цього явища.
Чи бачили ви спів двох псалмів Сіону підряд і стоячи? Таке буває. Але, якщо ви не один десяток років в адвентизмі, то це навряд викличе у вас підвищене натхнення. Хочеться швидше дійти до уроку, якщо чесно. Тут екстенсивний метод механічного збільшення кількості не працює, як і у випадку зі зборами пожертв.
Чи бачили ви, щоб у якості окремої частини служіння відбувався перегляд роликів із записами співу (без участі зібрання)? Краще не витрачати час на те, у чому громада не бере участі безпосередньо.
А чи ви бачили традицію привітань до днів народження, бува, і з подарунками? Мотиви цієї традиції зрозумілі – дати членам церкви відчуття уваги, проте було б краще, якби ті члени церкви не бажали б витрачати загальний час громади і особистий час служителя (що буде вести цю «бухгалтерію») на їхні скромні персони. Мені було соромно, тому я відмовився від цих почестей не раз і не два, пояснивши, що не маю потреби в особливій увазі, і краще церкві було б переключити увагу з «самослужіння» на богослужіння. А увагу до слабких можна проявити в іншій спосіб – є механізми.
Найкращим результатом реформи богослужіння було б завершення о 12:30. Задля цього можна скоротити звичні, але не принципові розділи. І от автор звертається з пропозицією про такі зміни і чує аргумент від традиції (різновид логічної помилки) або запевнення, що ми всі вільні й ніхто нікого не примушує ні жертвувати, ні 10 разів вставати й сідати протягом служіння, тож необхідності щось змінювати немає.
А тепер уявіть картину, що одна людина почала йти зі служіння о 12:30 – це сприйметься як «залишення зібрання» чи як прояв тверезого сприйняття та духовності? Репутація впаде, брати подумають погано, що людина не корпоративна, не колективна, самовільна, відколюється від зібрання. Ніякого служіння такому доручити не можна, так? Бо піде раніше всіх.
Молитви по двоє – це те, що я ніяк не можу зрозуміти. Логіка начебто схвальна: щоб всі могли помолитися, а більша кількість молитов «підсилить» прохання і вірогідність втручання Бога збільшиться. Проте якщо ви гість і прийшли вперше, а вам пропонують взяти участь у парній молитві, тоді ви можете зніяковіти – іноді гості хотіли б так посидіти, щоб їх ніхто не помітив, тим паче, щоб ніхто не примушував у чомусь брати участь. Урахування такого мислення у гостей називається запобігливістю або чемністю, тож попіклуйтеся, щоб не навантажувати гостей необхідністю щось робити разом з усіма вірянами згідно наших традицій. Якщо, звісно, у них не буде ініціативи – це зрозуміло.
Кращим виходом було б взагалі відмінити парні молитви, щоб поспіхом не шепотіти гостям, що їх ніхто не змушує. А ще з причини, як зазначалося вище, що екстенсивний шлях – сумнівний. Краще нехай це буде загальна молитва, яку почують усі гості і так отримають благословення (так, загальні молитви призначені більше для них, ніж для Бога, Який знає усе). А ще з причини, що гостям це може здаватися дивним, коли складеться така ситуація, як в 1 Кор.14:23, коли вся церква стоячи почне говорити, але ж говоріння це буде невиразне. Тож це матиме дивний вигляд, як мінімум.
Або уявіть ситуацію: ви прийшли на служіння з гостем, і щоб підтримати його, не підскакуєте разом з усіма, коли церква встає. Вам доведеться якось пояснювати, що кожен вільний у своїх діях, тому ви й ваш гість залишаєтесь сидіти. Але чи не створить це внутрішній дисонанс у людини? Коли саме можна їй усе розтлумачити: до початку служіння чи вже під час? Очевидно, що в такий момент це зробити неможливо.
Мораль. Тож, відповідальні брати і сестри, якщо у вас служіння закінчується о 13:30 або навіть пізніше без необхідності і вам байдуже на психологію людей, з якими ви працюєте, або ви не бачите необхідності щось змінювати з якихось інших причин, тоді ви стали непридатні для служіння ближнім. Ваша церква помре, молодь втече, гості не затримаються…
Ігор Мамутов