Мельничук О.П. Відносини держави і церкви (адміністративно-правовий аспект): дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Запорізький національний університет. – Запоріжжя, 2021. – 452 с.
Ознайомившись із дисертацією Олега Петровича Мельничука «Відносини держави і церкви (адміністративно-правовий аспект)», можна дійти висновку, що ця праця є однією з найґрунтовніших у своїй тематиці за останні роки. Вона побачила світ у 2021 році в Запорізькому національному університеті, обсяг роботи становить 452 сторінки. Це масштабне дослідження, яке претендує не лише на академічну новизну, а й на практичну цінність у сфері адміністративного права.
Основна ідея, яку автор послідовно розвиває протягом усього тексту, полягає в обґрунтуванні моделі взаємодії між державою і церквою, що ґрунтується на принципі автономії. На думку Мельничука, саме така модель – коли держава і церква діють окремо, не втручаючись у справи одна одної, але визнають взаємну значущість – є найбільш прийнятною для України як світської демократичної держави. У цьому підході церква розглядається не як привілейований партнер держави, а як повноцінний інститут громадянського суспільства.
Тема дисертації без сумніву є надзвичайно актуальною. В Україні, де співіснує багато релігійних об’єднань і конфесій, відсутність цілісної політики у сфері релігії часто призводить до соціальних конфліктів, правових колізій та непорозумінь. Автор звертає увагу на низку проблем: від втручання релігійних організацій у політичне життя – до дискримінації релігійних меншин. Ці питання не просто є реальністю сьогодення, вони мають тенденцію загострюватися, якщо не будуть унормовані на законодавчому рівні.
Цілі, які ставить перед собою дисертант, цілком зрозумілі та конкретні. Він прагне не лише описати існуючі проблеми, а й розробити дієві адміністративно-правові механізми, які б дозволили упорядкувати відносини держави та церкви відповідно до Конституції України. Ця робота адресована передусім науковцям, юристам, законотворцям, держслужбовцям, які працюють у сфері публічного адміністрування. Але й для студентів – зокрема журналістів і політологів – вона може бути джерелом цінної аналітики.
Упродовж дослідження автор послідовно тримає позицію світської держави, яка не втручається у внутрішні справи церкви, але водночас забезпечує реалізацію права людини на свободу совісті. Він виступає проти моделі, де церква займає домінуюче становище або ж держава намагається контролювати релігійне життя. Критика спрямована також проти ідеологічного тиску, репресивних підходів та законодавчого хаосу в цій сфері.
Теоретично й методологічно автор демонструє високу обізнаність у предметі. Він охоплює широку проблематику: від конституційних засад, історичних моделей відносин церкви і держави – до детального аналізу адміністративного законодавства та участі релігійних організацій у правовідносинах. Водночас структура праці чітка й логічна, розділи послідовно розкривають ключові ідеї, а мова хоч і складна, але витримана у академічному стилі, що відповідає рівню докторської дисертації.
Автор об’єктивно підходить до теми, відкрито зазначає межі свого дослідження: він не аналізує богословські аспекти чи питання внутрішньої віри, а зосереджується виключно на тих суспільних відносинах, які підпадають під дію адміністративного права. Присутні також чітко сформульовані терміни, визначення, класифікації, що свідчить про наукову точність. Виноски й посилання в роботі численні, коректні, охоплюють як українські, так і зарубіжні джерела.
Що стосується достовірності інформації – вона не викликає сумнівів. Автор спирається на чинне законодавство, міжнародні акти, а також численні наукові публікації, включаючи власні. Неточностей чи маніпуляцій не виявлено. Варто також відзначити велику кількість опублікованих наукових статей за темою дисертації, що підтверджує ґрунтовну апробацію результатів.
На мою думку, ця дисертація – не просто наукова робота, а джерело глибокого розуміння суспільних процесів, які часто залишаються поза увагою медіа. Автор дозволяє поглянути на церкву не лише як на релігійний інститут, а як на учасника публічної політики. Його висновки важливі для тих, хто висвітлює конфлікти на релігійному ґрунті, аналізує взаємини держави з громадянським суспільством або просто хоче краще зрозуміти, чому свобода совісті – це не лише моральна категорія, а ще й складний адміністративно-правовий механізм.
Важливою особливістю дослідження Мельничука є його здатність поєднувати фундаментальні теоретичні підходи з аналізом конкретних практичних ситуацій. Він не лише формулює загальні принципи регулювання взаємин між державою і церквою, а й розглядає реальні кейси з української правозастосовної практики. Такий підхід дозволяє краще зрозуміти, як проголошені в Конституції норми реалізуються (або не реалізуються) в конкретних управлінських чи правових рішеннях, зокрема — на рівні місцевих органів влади, судів чи правоохоронних структур. Саме ця прикладна спрямованість робить роботу надзвичайно цінною для практиків.
Окремої уваги заслуговує порівняльний аналіз, який автор проводить між українською моделлю державно-церковних відносин та відповідними підходами в країнах Європейського Союзу, США, Канаді та деяких пострадянських державах. Це дає змогу не лише побачити, як Україна виглядає в міжнародному контексті, а й окреслити орієнтири для подальшого правового розвитку. Зіставлення із зарубіжними моделями не зводиться до простої констатації відмінностей, а натомість слугує основою для формування рекомендацій щодо вдосконалення українського законодавства та адміністративної практики.
Також варто відзначити, що автор не уникає складних і делікатних тем, зокрема тих, що стосуються політизованих релігійних структур, ролі церкви у збройному конфлікті, питань зміни конфесійної приналежності релігійних громад. У цих розділах дисертант демонструє витриманість, академічну неупередженість та правову чіткість. Його висновки не підмінюють політичні оцінки, а базуються на правових критеріях, що є надзвичайно важливо в умовах підвищеної суспільної чутливості до релігійної тематики.
Загалом, праця Мельничука – це приклад якісного й актуального наукового дослідження, яке має потенціал стати дороговказом для законодавців, урядовців і всіх, хто залучений до формування державної політики у сфері свободи совісті та релігії. Вона сприяє формуванню культури правової дискусії щодо меж і механізмів взаємодії держави з релігійними інституціями, а також підкреслює значення принципів правової держави та плюралізму у багатоконфесійному суспільстві.
Ознайомившись із дисертацією Олега Петровича Мельничука, не можу не відзначити її високий науковий рівень та суспільну значущість. Тематика взаємин між державою та релігійними організаціями в Україні є не лише актуальною, а й надзвичайно чутливою — як з політичної, так і з правової точки зору. У своїй праці автор зумів ґрунтовно, послідовно та об’єктивно дослідити це складне поле, зосередившись саме на адміністративно-правовому аспекті, що часто залишається поза увагою як науковців, так і практиків.
Мені імпонує чітка позиція дисертанта щодо підтримки світського характеру держави. У часи, коли релігійні організації в Україні все частіше беруть участь у суспільному житті — іноді виходячи за межі виключно духовної сфери, — важливо зберігати баланс між свободою віросповідання та недопущенням втручання церкви у державні справи. Модель взаємної автономії, яку обґрунтовує Мельничук, видається мені переконливою, зваженою та реалістичною.
Особливу цінність для мене становлять практичні пропозиції автора щодо вдосконалення законодавства. У роботі не просто перелічено проблеми, а надано конкретні правові механізми їх вирішення. Це свідчить про глибоке розуміння не лише теоретичних засад, а й функціонування системи публічного адміністрування в реальних умовах. Висвітлення питань дискримінації релігійних меншин, реєстрації релігійних організацій, врегулювання майнових спорів між конфесіями — усе це підтверджує прикладну спрямованість праці.
Дисертація написана академічно, чітко структурована, з великою кількістю коректних посилань. Водночас мова роботи залишається зрозумілою, без надмірної термінологічної перевантаженості, що робить її доступною не лише для вузького кола науковців, а й для широкої аудиторії фахівців — державних службовців, правозахисників, політиків.
На мій погляд, ця дисертація є зразком сучасного дослідження, яке поєднує правову аналітику з чітко артикульованою громадянською позицією. Вона не лише збагачує наукову дискусію, а й може стати вагомим джерелом для реформування державної політики у сфері державно-церковних відносин.
Вікторія Карпюк