Іван Верстюк. Статті

10-01-2008, Комментариев нет Просмотров: 775

ЛІТЕРАТУРНА ГРА

МИСТЕЦТВО ЯК ДУХОВНІСТЬ,

ЯК СВІТЛО,

ЯК ЕСТЕТИЧНИЙ ПОШУК

І ЯК ДОТЕПНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

Мистецтво гри в слова потребує митців. Саме з такої тези я хотів би розпочати своє есе.

Мистецтво гри в слова потребує слів. Це моя друга теза.

Мистецтво гри в слова потребує гри. Третя і остання теза.

Література, і з цим, напевно, мало хто захоче сперечатися, є одним з найвищих людських покликань. Вона здатна давати життя, вона може вбити і вміє це робити, вона має і духовний, і матеріальний свій прояв, і має навіть універсальний вселенський прояв. Література – це буття, в глибокому розумінні цієї складної філософської категорії з багатостраждальною історією. І якщо історія філософії доводить, що можна піддати сумніву абсолютне все, крім, хіба що, власного Я, то література на це відповідає, що якщо це й можливо, то філософія просто не має такого права. Сумніватися – це привілей літератури, в той час як філософія створена для дослідження і тільки для цього. Філософія – то не мистецтво, а література – мистецтво, і цим остання вища першої.

Але чому я так одразу вдався до аналізу проблеми можливостей філософії на противагу можливостям літератури? А от чому: філософія, як на мене, є поруч із літературою так само одним із найвищих людських покликань, і задля однозначного вирішення проблеми їх єрархічної субординації між собою, я вдався до такого дискурсу. Адже якщо література вища за філософію, а поки що ми зупинилися саме на цьому, то звідси випливає, що філософія виникає як результат недосконалості літератури, тобто через її неможливість сповна реалізувати духовну місію буття. Увага, схема: література через помилку у своєму внутрішньому розвиткові породжує філософію. Так, здається, ми впорались, найскладнішу проблему вирішено, і от вже в нас є робоча гіпотеза: література як найвище покликання, як найбільш наближене до Абсолюту мистецтво, як ідеальна гра. Навіть у своєму гріховному становищі література породжує досить досконалий творчий концепт – філософію, або любов до Софії, Мудрості, Душі Всесвіту. Щодо Софії, то, сподіваюсь, я ще матиму в майбутньому можливість розвинути про неї відповідний дискурс, тому що зараз я не хотів би на цьому зупинятись.

Теоретичне виправдання літератури… Ні, навряд чи мене можна звинувачувати у спробі здійснити щось подібне, адже я цілком розумію невчасність такої спроби, навіть якби я б і відчув власну спроможність її здійснити. Я схиляюся до того, аби мої пошуки в сфері теорії літератури визначити як намагання знайти якомога досконаліші визначення понять, що задіяні в літературному процесі, тобто в процесі творення, або ж самопостуляції, самоконституації літератури.

І перше визначення, на яке я хотів би спертися, є наступним: література як мистецтво гри в слова. Література, як і будь-яке мистецтво, народжується з відчуття краси. Хтось вважає когось або щось гарним і тому відчуває потребу на це відреагувати, а оскільки переживання цієї краси надзвичайно його хвилює, то він реагує максимально піднесеним чином – пише. Піше вірш, пісню чи, можливо, складає гімн. Сам процес писання приносить йому вельми специфічну насолоду, складну, не схожу ні на що з попереднього досвіду. Ця насолода закликає аналізувати її, описувати, концептуалізувати, але, найголовніше, вона примушує знову і знову повертатись до неї. І тому той, хто почав писати, вже більше не може не писати. Це важлива літературна максима, настільки важлива, що вона сама по собі вже може виправдати існування літератури як мистецтва. Все життя письменника будується на основі цієї максими. Та, звичайно, не кожен з тих, хто пише, стає письменником. Письменник – це той, хто усвідомлює себе письменником. І таке визначення, перепрошую, не є тавтологією, адже усвідомлення власного літературного покликання є явищем складним, явищем вищого порядку, явищем трансцендентальним. Одним своїм кінцем воно прив’язане до Абсолюту, котрий визначає характер буття реальності. І через це література теж отримує право визначати реальність і вона формує своїх, так би мовити, адептів, тобто письменників.

Письменник – то не випадкова особистість, і його вміння писати – це теж не випадковість, не збіг обставин. Письменник постає як логічний результат необхідності в новій літературній постаті. Якщо світ хоче почути необхідні йому саме тепер слова, то він народжує автора, який може ці слова промовити. Але цей автор повинен обов’язково усвідомлювати, по-перше, висоту власного покликання, а, по-друге, відповідальність за те, що він каже, адже слова мають виняткову силу в цьому світі. Слова є, фактично, єдиною дієвою духовною зброєю, і це тому, що світ так хоче. На цьому тримається можливість досконалості буття. З цієї причини письменник у своїй творчості не повинен руйнувати буття, не повинен його заперечувати, зневажати, адже буття живе і чутливе, воно породжує письменника, але й здатне його знищити.

У вмінні писати як такому можна сміливо шукати слідів чуда і тому, звісно, до джерела творчості потрібно ставитися з неабиякою шаною та увагою. Врешті, не соромно й життя покласти на те, щоб дізнатися, як народжується смисл і звідки він приходить до буття. Чи він передує буттю, чи визначає його – все це бажано було б ретельно проаналізувати за допомогою вивірених конструкцій.

Я дуже дивуюся, коли доводиться в черговий раз пересвідчуватись, що той чи інший літератор вважає роздуми про теорію літератури справою літературознавців чи літературних критиків. Це не так. Література – це безмежне поле для експериментів, де можна без страху помилитися грати в слова і смисли, спостерігаючи їх реакцію одне на одного. Хіба може бути щось цікавіше у світі, де єдина можливість справді бути – це писати? Художні сюжети як спрямовуючі чинники літературної творчості ось вже протягом приблизно останніх двадцяти років багато програють у значущості спробам лабораторних дослідів над словами та мовою. Тільки, звичайно, якщо ці спроби щирі, натхненні. Не треба багато ходити за прикладами – візьмемо хоча б феномен складно-підрядного речення. Та один лиш він містить у собі в зародковому вигляді силу силенну по-справжньому цікавих ідей для літературних творів. Українська мова досі погано розплутана на предмет її сенсопороджувальних потенцій, а її треба було б добряче перевірити, тому що, я переконаний, вона має в собі ще безліч прихованих можливостей. От, крім складно-підрядного речення, звернімо увагу також на структурний потенціал дієприслівникового звороту – це ж дуже цікава річ, що дозволяє вправному письменнику скільки завгодно бавитись з паралельністю змістів, сюжетів, образів. Літератори повинні цікавитись мовою і постійно випробовувати її літературні потужності. Зі спроб оригінальних мовних практик виникли цілі ідейні течії в літературі та філософії – з цього власне й виник постмодерн як явище синкретичне, свідчення втомленості культури від себе та, як це не парадоксально, від того, що могло б її розважити. Постмодерн не був ніким запланований, його ніхто не передбачав, він просто собі виник в результаті здивування від тих глибин, що їх містить у собі мова. Згадаймо Людвіґа Вітґенштейна. З часом постмодерн набув дещо кепкуватих інтонацій, але це вже грало другорядну роль. Найголовніше в постмодерні – це кружляння навколо мови як речі-в-собі, щоб, як це визначив ще Мартін Хайдеґґер, заставити її говорити – мові є що сказати і вона потребує лише, щоб її слухали. Для цього, відповідно, потрібно створити умови, і для літераторів тут знову ж таки безліч завдань.

Ще я хотів би поміркувати про роль гри та ігрового мотиву в літературі. Про мовні ігри ми вже говорили. Вони, як це добре видно хоча б у творчості Володимира Набокова, самі по собі є досить обмеженою літературною методикою. Мовні ігри – це скоріше натяк на те, щоб віднайти в мовленні щось аналогічне, але більш вагоме, більш плідне. І саме тому варто інколи дозволити собі (як письменнику) зануритись у багатозначність простих слів у простих реченнях, щоб тим самим спровокувати читача шукати за словами паралельний зміст. Безумовно, для цього потрібні читачі-інтелектуали, яких потрібно попередньо виховати і навіть, можливо, перевірити їхній читацький потенціал, адже які читачі – така й література. Проте, це окрема тема для розмови.

Отже, гра. Гра як слово викликає до себе ставлення несерйозне, жартівливе, в ній наче приховано всю ту несправжність, яка лунає в повітрі навколо. Але в той же час гра – для тих, хто вміє ризикувати, вона для перевірених життям чоловіків. Гра обов’язково передбачає правила: немає правил – немає й гри. Так само і з літературою: вона має свої залізні правила, порушення яких тягне за собою покарання, котре ніколи не є самоціллю, але завжди лише засобом змусити ці правила поважати. І в цьому розумінні література є живою.

В грі може бути суперник, але його може й не бути. Це, скоріше, справа смаку. Ви полюбляєте змагатись? Чудово. Ви гравець-одинак? Теж непогано. Гра, таким чином, прагне задовольнити усіх, хто до неї стає, і разом з тим залишитись цікавою чи то навіть стати більш цікавою. Є втома гравців, є награні комбінації, трапляється погане знання правил зі сторони суперника, буває несправедливе суддівство, нерозуміння ходу гри, неправильна гра, повільна гра, непоміркована, радикальна, карнавальна, фальшива, нечесна, абсурдна, велика, чергова, нудна, непереможна, альтернативна, для спостерігачів, добре проанонсована, неможлива, раціональна, колективна, майстерна, ва-банк, альтруїстична, демократична, сильна, ідеальна тощо.

Все те саме маємо і в літературі. Література та гра – це одне й те саме. Або майже одне й те саме. Завжди є переможець, він отримує виграш, він не може не радіти своїй перемозі, але він зобов’язаний буди співчутливим до переможених, якщо такі є. Літератор, як і гравець, не може припинити гру дочасно – він повинен поважати встановлені терміни, бо інакше не зможе досягнути результату.

І, врешті, треба знову й знову нагадувати про серйозність, відвертість, праведність, відданість. Література вимагає позитиву. Вона зневажає жартівників, котрі переслідують в літературі власні якісь суто меркантильні цілі, та це навіть і неможливо. Меркантилізм смердить настільки сильно, що слова від нього ховаються по свідомостях ледве для цього готових хлоп’ят та дівчат з першого курсу філологічного факультету. Тож від нього варто триматись подалі.

Та глибока обізнаність. Без глибокої обізнаності література неможлива. І це, чесно кажучи, дуже добре.

***

МИСТЕЦТВО ЯК ДУХОВНІСТЬ, ЯК СВІТЛО, ЯК ЕСТЕТИЧНИЙ ПОШУК І ЯК ДОТЕПНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ. Медитація

Навіть коротенький погляд на сучасне мистецтво показує, що воно само себе замкнуло в кімнаті, а ключ проковтнуло, і тому в нього починає боліти живіт. Потрібна допомога – бажано, термінова, якщо, звісно, знайдеться той, хто зможе її надати. Сподіваємось, такі люди в нашій країні існують, бо інакше доведеться до кінця свого віку спостерігати повільну та в неприємному сенсі нерішучу стагнацію всякої можливої творчості. Мистецтво втрачає себе. Жах. Позбавлене духовності, воно почало переживати страшний внутрішній конфлікт, в якому краса бореться проти зла, але не має сил його перемогти, та найгірше – не має для цього достатньо бажання. Причина – знову ж таки, брак духовності.

Спробуємо бути глибокими й спрямуємо наші погляди до витоків мистецтва – тобто до тих основ людської сутності, які своїм енергійним потенціалом іпостазують певні психічні переживання та емоції в художні образи. Очевидно, що в разі здорового стану цих психічних процесів, мистецтво, яке з них народжується, теж є здоровим, а в разі присутності патологій, мистецтво постає відразливою пародією на творчість, принциповим її запереченням. Хочу зауважити – я не маю на увазі, що мистецькі патології є свідченням психічних патологій в свідомості автора, котрий творить. Медичний погляд на всі ці речі є дещо іншим, адже медицину, психіатрію не цікавить і не може цікавити якість мистецьких творів – вона радше звернена до адекватних проявів людської соціальності і лише на основі такого критерію судить кожну індивідуальну психіку. Але це аж ніяк не задовольняє мистецтвознавство – воно потребує піднесених почуттів, що постають в світі культурних артефактів конкретними відчутними реаліями. І люди хочуть цими реаліями насолоджуватись, а не соромитись їх. Мистецтву варто це зрозуміти і з цим примиритись.

Мистецтво та духовність тісно переплітаються, роблять це постійно і тому можна говорити навіть про знакову культурну діаду „мистецтво – духовність”. Ця діада народжує із себе реальність переживання людьми прекрасного. Ніхто не має сумнівів стосовно того, чи пов’язане відчуття прекрасного з духовністю – духовність в глибинній своїй основі є ні чим іншим, а саме потягом до краси – краси тілесної, соціальної, етичної, онтологічної.

Мистецтво не може бути суперечкою, дискусією – воно може містити їх у собі як елементи. Але в першу чергу воно покликане бути свідченням про певний внутрішній естетичний досвід, до якого бажають долучитися пошановувачі. Краса не є миттєвістю – вона є тяглістю. Краса не народжується випадково, але тільки як логічний результат її пошуку.

Чим повинна бути духовність в контексті мистецької творчості? Як повинна розумітись духовність творцями мистецтва? Як духовно очистити джерела мистецтва, щоб пити з них саму лише чисту воду без будь-яких домішків? Це складні запитання, і в їхній складності полягає вихід з теперішньої мистецької кризи, яку сьогодні так добре видно з України. Зрозуміло, що не можна бути духовним несвідомо, інтуїтивно, через одне лише бажання таким бути. Духовність вимагає конкретних зусиль, конкретного напруження, поставлених цілей та руху до них. Мистець, котрий турбується про якість своїх творів, необхідно турбується разом із тим і про власну духовність, про певний індивідуальний духовний портрет – іншими словами, про свою ікону. В кожній людині покладена її ікона – її ідеальний образ, і сенс життя з цієї точки зору полягає в тому, щоб цю ікону проявити настільки, аби її могли бачити інші. Не кожному це вдається. Таке проявлення відбувається через віддану працю в тій сфері, до якої людина покликана власною духовністю. І тому мистець, котрому небайдуже його мистецтво, завжди дуже багато та наполегливо працює. Насмілюся сказати, що талант і геніальність – вони не існують поза напруженістю сірих та нудних буднів, в яких повно болю й незадоволення. Неможливо народити красу без страждання, і тому справжній мистець ніколи не боїться страждати – навпаки, він віддається світові своїх емоцій, дає йому собою оволодіти, щоби вийти з цієї внутрішньої емоційної боротьби оновленим, чистим, більш справжнім.

Духовність мистця – це завжди поєднання душевного болю з надією на те, що світло переможе. Якщо уважно придивитись, то в кожному мистецькому творі можна побачити протистояння добра та зла, світла та темряви. Інша справа, що в деякі епохи творці намагаються цю боротьбу приховати, замаскувати, якось переінакшити. Добро та зло в своєму протистоянні, користуючись власною винятковою онтологічною роллю, послуговуються мистецтвом та мистцями для постулювання себе у видимий світ. Врешті, це й формує основу духовного виміру мистецтва. Добро та зло – ось ті незмінні максими, навколо яких розгортається естетичний вимір буття. Немає краси нейтральної, краса завжди або добра, або зла. Краса сама по собі є мертвою, тобто не є красою взагалі.

Мистецький пошук, якщо він має місце, відбувається як рух до світла. Європейська культура стала такою, якою вона є, саме завдяки своєму руху до світла. Містика світла – вона хвилювала ще старих античних філософів, таких формальних у своєму світорозумінні. Потім ця містика стала визначальною в християнській традиції, розповсюдившись із неї у всі інші виміри людського існування. Запитайте художника „Що таке світло?” – і ви почуєте найбільш дивну відповідь із тих, котрі тільки чули у своїм житті. Те саме з музикантами, архітекторами, літераторами. Щоправда, в кожній із сфер мистецької творчості світло є дещо інакшим і рух до нього теж може бути різним у різних галузях естетичної екзистенції. Врешті, світло є основою духовності мистецтва, саме через причетність до світла мистецтво торкається містики і в деяких випадках навіть перетворюється на неї.

Переживання краси також є тим фактором, котрий визначає характер та зміст мистецтва. В епохи, коли серед публіки немає справжніх поціновувачів мистецтва, геніальні твори просто не можуть виникнути. Це водночас і парадокс, і цілком логічний результат раціональності людського існування. Творцю цікаво творити, коли він знає, що результат його праці будуть оцінювати люди, чия думка його хвилює. Коли творець цього не знає, він не може творити на повну силу. Тільки впевненість автора в тому, що твір буде сприйнятий з усією його глибиною та складністю, робить можливим нормальний процес творчості та рух до естетичного вдосконалення. Хоча це також залежить від індивідуальної духовності творця. Справді, є мистці, котрі здатні щось робити, практично не турбуючись про оцінку публіки. Але таких є досить мало.

Кожна людина глибоко переживає красу, яку зустрічає навколо себе, особливо якщо вона певним чином цій красі причетна. Близькість до прекрасного завжди робить людину більш духовною, більш світлою. Краса є дуже вимогливою до людини, тому що вимагає до себе любові, відданості, щирості. Не можна насолоджуватися красою та не любити її. І тому так само неможливо насолоджуватись мистецьким твором та не любити мистця, який його створив. Творець та твір – це єдність, яку не потрібно розділяти. Без творів творець перестає бути творцем, перетворюючись на зрадника власному покликанню. І це завжди трагедія – мистецтво з великим болем переживає втрату своїх послідовників. Додам, що для нього однаково важливими є і автори, і реципієнти, адже мистецтво виникає саме як результат діалогу цих двох груп людей.

Але завжди існує щось таке, що проти прекрасного протестує. Причини цього протесту подекуди можуть бути до безмежжя абсурдними, та вони від того не втрачають своєї дієвості. Річ у тім, що краса через власну витонченість та високість свого онтологічного стану часто приховує своє обличчя від людини, котра до неї прагне. І це невідворотній факт нашої екзистенції. Хоча це є достатньо зрозумілим кожному, хто принаймні інколи міркує про проблеми естетики, виникають реальні протести проти цього. Знаходяться мистці, котрі протестують проти краси через те, що вона не є для них до кінця зрозумілою. Це важко зрозуміти, але це справді відбувається в дійсності.

Логічно виникає запитання – як забезпечити чистоту мистецької творчості? Здається, відповідь є лише одна – потрібно творчістю шукати не виправдання власному життю, часто дуже грішному та сповненому різних неадекватних слів і вчинків, а рухатись у ній до світла, до джерела духовності. В цьому русі на шляху мистецтва рано чи пізно постає релігія, яка вимагає максимально відвертого та чіткого позиціонування стосовно неї. Релігія не є замінником мистецтва, а мистецтво не є замінником релігії – вони доповнюють одне одного як фактори людської духовності. І релігія, і мистецтво розвиваються як індивідуальні роздуми конкретної людини про сутність добра та зла в їх відвічному протистоянні. Немає і не може бути такої людини, котра б не бачила та не розуміла, що в світі дійсно існує екзистенційна полярність між світлом та темрявою. Духовність в цьому контексті можна розуміти як шлях до порятунку від цієї полярності. Дуже часто людина самотужки не здатна доконечно позиціонувати себе в екзистенційно суперечливому світі, і тому вона звертається до джерел духовності, аби отримати відповідь як дар. І вона її отримує. Так само – тільки як дар можна здобути й осягнути чистоту мистецької творчості. Вона навряд чи може бути названа результатом естетичних пошуків чи роздумів про сутність прекрасного – це не відповідало б дійсності.

Філософія мистецтва має в собі дуже багато запитань, адже, якщо відверто називати речі їхніми іменами, то запитанням може бути названа кожна картина, кожна фотографія, кожен художній текст, кожна театральна постанова. Людина є тою істотою, яка існує в формі запитання і ніяк інакше існувати не бажає. Мистецтво – це один із найпотужніших інструментів, за допомогою якого можна ставити найсерйозніші питання і отримувати найдотепніші на них відповіді. І тому мистецтво є світлом – відблиском правдивої духовності.

Іван Верстюк

(м. Київ, 1983 р. н.) — православний богослов, філософ, публіцист, письменник. В 2007 р. закінчив філософський факультет Російського Державного Гуманітарного Університету (м. Москва, Росія), де вивчав російську релігійну філософію та богослів'я російської еміграції. Має близько 50 публікацій з філософської, богословської, літературної тематики в різних виданнях: газети «Дзеркало тижня», «День», «Молодь України», журнали «Wellness», «Книжник-review», інтернет-сайт «Православ'я в Україні» www.orthodoxy.org.ua, офіційний сайт Української Православної Церкви www.orthodox.org.ua, інтернет-сайт Релігійно-інформаційної служби Україниwww.risu.org.ua та в інших виданнях.

Рубрика: Искусство

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.