Християнство: застаріле чи вічне?

24-04-2007, Комментариев нет Просмотров: 1 081

…люди, які сповідують збочене християнство, в дійсності ні в що не вірять. І в цьому полягає особливість нашого часу. Лев Толстой

У даній роботі ми прагнемо знайти й виділити аспекти вчення, притаманні тільки християнству, й відповісти на запитання, чи відповідає християнство духовним запитам людини початку ХХІ ст.
christ.jpg (109.24 Kb)

ОДНА З СУПЕРЕЧЛИВИХ РИС ЖИТТЯ ХХ СТ. – НАДЗВИЧАЙНА ПЛЮРАЛІСТИЧНІСТЬ. Навіть демократичні режими не були готові до неї. А у нашій країні падіння “залізної завіси” дало початок просто “ідеологічній повені”. У світі відбувається запекла боротьба ідей. Людина дійсно стала вільнішою, освіченішою та забезпеченішою. Але всі ми часто “з водою вихлюпуємо й дитину” – відкидаючи знеособлювання, виголошуємо анархію, валячи забобони, усуваємо здоровий глузд. Сучасна людина подібна до підлітка, який протестує проти батьківського авторитету. Він бажає не тільки відчути більшу свободу, а й знайти її межі. А. Камю казав: “Готорн написав про Мелвілла, що, будучи невіруючим, він так і не зміг знайти розраду у зневірі. Те ж саме можна сказати і про поетів, котрі приступом брали небо, жадаючи все перекинути догори ногами, стверджуючи водночас свою відчайдушну ностальгію за порядком. Через крайні суперечності вони хотіли виснувати розумне з неразумного, а відтак з ірраціонального мати якийсь метод. Ці велики спадкоємці романтизму прагнули відродити класичну поезію і знайти істинне життя в тому, що було в цьому житті найнесамовитішого” (17, с. 245).

ГОЛОВНЕ ПИТАННЯ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ – ЧИ МОЖУ Я ХОЧА Б ЧОМУСЬ ПО-СПРАВЖНЬОМУ ДОВІРЯТИ? Починаючи з епохи секуляризації (Просвітництва), перепробували все: освіту, політику, мораль. Метод виключень спрацював безвідказно – два головних експерименти ХХ ст. показали, що а) істина не в національній ідеї (фашизм) та б) не в ідеї колективізму (соціалізм). Із зростанням впевненості в тому, що чисто людські проекти схожі на метод самоспасіння Мюнгаузена з болота, а “смерть Бога аж ніяк не означає перемоги атеїзму” (18, с.357), посилюється інтерес до духовної спадщини людства.

Це справедливо, бо релігія “залишається найособистіснішою з форм людської діяльності” (Дж. Коглі, християнський вчений). Можна погодитися навіть із таким припущенням, що “мистецтво народилося як культове, наука й філософія виникли як спроба осмислити релігійний погляд на світ; мораль, право, сім’я базувалися на заповідях віри. …складно знайти в духовному житті людей фактор, котрий на протязі віків відігравав би більшу ролю, аніж релігія” (26, с.20, 28, 13). Нібито знаходячися на шляху до безрелігійного суспільства, на 1980 р. більш ніж 80 % землян вважали себе віруючими (26, с.169).

Але тут знову знайома проблема – мигтяча в очах різноманітнісь. ДЕ ШУКАТИ ІСТИНУ Й НА ЯКИХ ЗАСАДАХ? Ще на початку століття християнськими богословами був проголошений історичний плюралізм, коли до уваги брався не загальний принцип порівняння, а індивідуальні особливості віросповідання. Лютеранин Еріх Трельч у 1902 р. відмовився від погляду на постульовану ексклюзивну істинність християнства, запропонувавши поняття відносної істинності (доля правди є у будь-якому вченні). Лібералізм, який виник внаслідок цього, оголосив вибір релігії виключно справою смаку.

В результаті набули популярності синкретичні вірування, в основному поганський окультизм (буддизм, теософія). Їх головний принцип: “середньостатистичний” релігійний міф може спиратися на будь-який культ.

Є й інший підхід – екуменічне нівелювання: “нащо відмінності, якщо суть одна й та ж: любов до Бога та ближніх?”

Давайте визнаємо, що розбіжності у вченні та практиці – це реальність. Хиби існують там, де є що спотворювати – в повній темряві немає відтінків. Ще один аспект: “…якби релігія була лише різновидом людської діяльності, вона була б всього-на-всього частиною людської культури, а право культури на різноманітність незаперечне” (20, с.11). Але релігія будується не тільки “знизу”, а й “згори”. Звідси критерій її істинності – повнота проявів Божества.

ТИПИ СВІТОГЛЯДІВ

СПОЧАТКУ РОЗГЛЯНЕМО ОСНОВНІ СВІТОГЛЯДНІ СИСТЕМИ: НАУКУ, ФІЛОСОФІЮ І РЕЛІГІЮ.

Головна їх відмінність полягає в тому, що наука будує світобачення через або спираючись на природу, філософія – людину, а релігія – Бога.

МІФОЛОГІЯ ЯК ЩЕ ОДНА ФОРМА СВІДОМОСТІ УЯВЛЯЄТЬСЯ ДОСИТЬ СУПЕРЕЧЛИВОЮ ТА НЕОДНОЗНАЧНОЮ, БО МОЖЕ БРАТИ УЧАСТЬ У ПОБУДОВІ БУДЬ-ЯКОГО З ПЕРЕЛІЧЕНИХ СВІТОГЛЯДІВ. Міф утворюється шляхом спотворення, руйнування об’єктивних даних. Автор схильний думати, що власне міф (себто традиція, передання) представляє собою неусвідомлюваний, а отже і неперевірюваний стереотип, штамп мислення, сліпо сприйняту помилку.

Мабуть, найважливішою характеристикою філософського мислення є його амбівалентність. На протязі історії філософії практично не було будь-якого навіть окремого аспекту дискутованих питань, в якому збігалися точки зору хоча б 51% його дослідників. Сучасна філософія (наприклад, постмодернізм) взагалі відмовилася від спроб встановити якісь загальні аксіоми та охопити світ єдиними законами.

Тепер ПРОАНАЛІЗУЄМО СУТНІСТЬ РАЦІОНАЛЬНОГО, НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ.

Наука оперує тільки експериментальними даними, не прозираючи в суть явища. Варто відмітити:

• відносність емпіричної інформації;

• її часову та методологічну обумовленість: “…залишаючись у рамках… строго формальної логіки, неможливо побудувати єдину несуперечливу систему навіть про прості якості чисел” (25, с.38).

Сучасна наука визнає, що в залежності від “системи координат” можна довести, наприклад, що 2х2=5.

З цього витікає:

• нездатність раціо пізнати Вище Буття.

• Більше того, маса сенсаційних стрибків пізнання проходила не еволюційно, а була відкриттям.

• Будь-яка галузь сучасної науки містить ряд постулатів, які приймаються на віру. Наприклад, у теорії ймовірності їх коло п’ятнадцяти. Феномен суміщення протилежностей (боголюдство Христа) отримав у науці назву принципа додатковості (корпускулярно-променева природа світла). Багато вчених вважають, що найновіше знання представляє нам надрозумову картину світу.

Тому очевидно, що РОЗУМ НЕ ВИКЛЮЧАЄ, А РАДШЕ МАЄ НА УВАЗІ ВІРУ. Між тим у філософії їх протилежність часто вважається доведеною. Торкнімося цієї проблеми: де вбачають суперечність?

Існує ряд відмінностей цих перцептивих каналів:

• Розум розкладає явище на частини, віра сприймає цілісно.

• “У світобаченні виходять із існуючого як із сенсу, щоб із глибини піднятися до поняття Бога” (1, с.101), – стверджує К. Барт. Віра ж іде “згори” – осягає причину, а далі виводить наслідки.

• Як показано вище, розум обмежений в пізнанні надраціонального. Він може лише підвести до віри. (Щоб довести сентенцію, потрібно кілька аргументів; для її спростування достатньо лише одного).

• Дуже часто розум пасує перед фактом дива. Але формулювання фізичних законів мають одну важливу обмовку – “за умов незмінності інших факторів”. Тобто, наприклад, непорочне зачаття Марії аж ніяк не суперечить людським знанням, бо наука нічого не говорить про наслідки втручання Бога в організм. Та й Бог ніколи не здійснює диво тільки заради популяризації якихось ідей. Біблія сама вважає це зачаття нечуваним, виключним випадком (Іс. 7:14).

• Виходить, людина може суміщати наукове пізнання видимого світу, займаючи будь-яку позицію стосовно Бога – віруючого, агностика або атеїста.

• Віра – здатність пізнавати надприроднє. Л. Шестов: “Завзятість суттєвіша, первинніша за адекватність” (32, с.6). Вона надраціональна – “інтуїція переходить за інтелект” (26, с.42), не скасовуючи його.

• Цілісне сприйняття – не відмова від розуму, а пріоритет віри, щоб раціо не стало на заваді вірі до приходу розуміння.

• Зупинімось на пріоритеті віри. Віра – внутрішня свідомість, непоясненний “доказ небаченого” (Євр. 11:1). Це – “готовність припустити”, основоположний досвід, найважливіший складник людської особистості. Ця здатність об’єднує всіх, про що свідчить загальна наявність страху як негативної віри, віри в зло. Силу віри можна порівняти з готовністю людини полетіти, засвоїти повністю невідоме.

• Межа розуму – усвідомлення таємниці. Віра йде далі, маючи на увазі Невидиме. Але й вона – не панацея. Все доступне пізнанню людини — поцейбічне, бо й “Віра – повага до інкогніто Бога” (16, с.130).

Довгий час критики вважали релігійне пізнання плодом уяви. Але й уява раціональна, бо пов’язана з реальністю, сформована культурним середовищем і природою. Існує думка, що саме ця константа “прагнення Бога” в людині є вагомим доказом існування Того, Хто звертається до людини. Та все, на що ми можемо спертися, – в різній мірі земне. Тому Бог неосяжний людськими зусиллями як “зовнішня” людині Істота.

Таким чином, ідолопоклоніння (eidolon – видимий) – це, на думку Л. Джусані, спроба “нав’язати Богові своє уявлення про Нього” (13, с.32). Але абсолютна непізнаванність Бога вирішується, розв’зується “принципом додатковості” – появою феномена, характерного тільки для біблійної традиції.

СПЕЦИФІКА ХРИСТИЯНСТВА

Єдиний шлях, який передбачає адекватне пізнання “тонкого світу”, лежить через Одкровення. Таку дефініцію дає В.Соловйов: “Одкровення – прояв Вищої Істоти в нашому світі, з ціллю повідомити нам більш-менш повну істину про Себе і про те, чого Воно вимагає від нас. В Одкровенні суміщаються…

а) факт богоявлення…

б) релігійно-моральне значення цього факту” (4, с.424).

Це означає “зустріч людини з такою дійсністю, котру вона сама по собі ніде й ніколи не шукала й тим більше не знаходила” (3, с.56).

Таким чином, Одкровення – повністю вільний акт саморозкриття Бога назустріч людині. Поза ним будь-яка інформація про Вищого фальшива: “Я не насмілюся зробити жодного твердження там, де мовчить Письмо” (28, с.646) – наголошував Ж. Кальвін.

Узагальнімо. Одкровення – це вільне повідомлення Бога, відкриття таємниці Божої.

• Доступне розумінню людини.

• Незаперечне в своєму змісті.

• Посилює відчуття Вищої Таємниці.

• Включає дві особистості: Бога й людину.

Багато мислителів і богословів намагалися зрозуміти і виправдати Бога в контексті світового зла. Одкровення дозволяє зробити це, бо ми мовби стаємо на бік Бога, починаємо дивитися на світ “Його очима”.

Деякі ревізіоністи християнства, зокрема Л. Фоєрбах, стверджували антропологічну сутність релігії: “людина людині бог”. Якщо з цим і можна погодитися, то не в християнському контексті. Тут ми стикаємося з унікальним баченням світобудови. Всі релігії закликають: пізнай себе. Християнство каже: пізнай Бога і тоді ти пізнаєш сенс життя, побачиш свою ролю в житті, бо “без Одкровення Божого людина вже не в силах розібратися в самій собі” (13, с.143).

Звідси, ПЕРШИЙ ПОСТУЛАТ ХРИСТИЯНСЬКОГО ОДКРОВЕННЯ – ТЕОЦЕНТРИЗМ. Бог тут постає як:

• жива, вища, абсолютно досконала Істота.

• Незалежний та (фізично) самодостатній. Вічний, а тому незмінний.

• Всемогутній.

• Безкінечно вільний в прояві Своєї волі.

• Має життя в достатку і бажає дарувати його, себто Творець. Не має необхідності у світі, але вільно прагне до блага для творива.

• Той, кого не можна прирівняти до створіння: “Чи гончар уважається рівним до глини?” (Іс. 29:16). Будь-які земні паралелі щодо Бога можуть виступати тільки символами, та Бог дозволяє порівняти Себе з конечним, аби донести правду про Себе.

• Дієвий, проявляє Свою волю.

• Служить створінню, а тому самоприменшуваний.

• Єдина альтернатива небуттю.

Тут вже з`являється твориво, а тому береться до уваги ПОСТУЛАТ ДРУГИЙ – ОСОБИСТІСТЬ. Єдина земна істота з такою характеристикою – людина. Образ та подоба Божа в ній – це індивідуальність, свідомість дій та право їх вибору. Біблія демонструє нам свободу від посередництва фізичних речей та ритуалів між Богом і людиною: “Бо Я милости хочу, а не жертви” (Ос. 6:6). Бог визнає людину унікальною, бажає розуміння нею Його дій та волі.

ПОСТУЛАТ ТРЕТІЙ – СВОБОДА. Це право послідовного вибору, і, звісно, моральної відповідальності за нього. Яка якість Бога не відбита в подобі, даній людині? Тільки те, чим Бог фізично не може поділитися, – автономізм. Будь-який вибір поза Богом — свідомий крок до небуття, але Бог готовий до плюралізму думок і продовжує підтримувати життя людей, які вибрали регрес. Він залишив людство згідно з його рішенням, але ситуація ускладнилася тим, що Його “відсутність” зруйнувала ієрархію пріоритетів нашого світобачення. Залишившися наодинці, людина втратила розуміння своєї природи, походження й розривається в суперечності: вважаючи себе опертям в існуванні, в той же час вона не може позбутися самотності, обмеженості, деградації й смерті. Розуміючи причину проблеми, Бог продовжує шукати людину й бажає, не порушуючи її свободи, запропонувати змінити вибір на бік Бога й життя: “Бог відпустив нас від Себе у надії, що ми повернемось”(19,с.17).

Шлях до цього один – показати людині істинний стан речей і відкрити інший варіант, вихід. Для цього й існує Одкровення. Розглянімо засоби донесення його до людини.

Одкровення поділяється на загальне й спеціальне. Перше доступне кожному землянину в будь-який період історії.

ЗАГАЛЬНЕ ОДКРОВЕННЯ

ВОНО МАЄ ТРИ КАНАЛИ: СТВОРІННЯ (ПРИРОДА Й ЛЮДИНА), ФЕНОМЕН СОВІСТІ ТА ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД.

ПЕРШИЙ КАНАЛ БУВ ШИРОКО ДОСТУПНИЙ ЛЮДЯМ ПРЕІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕПОХИ. РЕФЛЕКТУЮЧИ НАД ЯВИЩАМИ ПРИРОДИ, ЛЮДИНА БАЧИЛА, ЩО:

• всесвіт прекрасний з естетичних позицій, але не з духовних: хоча в ньому панують краса, порядок та різноманітність, та, на думку А. Кураєва, “краса світу не турбується про людину й тому по суті своїй жорстока” (21, с.44). Птахи не перестають співати через те, що у людини тяжко на душі.

• Будучи частиною природи, людина чимось різко відрізняється від неї, а природа служить їй.

• Існують єдині, універсальні закони, які керують природою. (Цей монотеїстичний факт будь-який багатобожний культ пояснював існуванням головного бога-творця).

• В той же час в прекрасному світі існують хвороби і смерть, котрі не мають видимих причин.

І він починав шукати їх усередині себе. ЦЕ ВЕЛО ЙОГО ДО ФЕНОМЕНА СОВІСТІ. Тут, звісно, можна заперечити, що вплив совісті обумовлений культурою і вихованням. Та моральний рівень оточення не може змінити її дії: совість можна заглушити, свідомо йдучи супроти неї, або посилити її вплив, аналізуючи вчинки та намагаючись узгодити їх з її вказівками. Ще Тертуліан свідчив, що “уявлення про зло настільки у всіх однакове, що навіть… злочинці не відважуються захищати зло, неначе це добро” (30, с.37-38).

Уперше здійснити певний переступ важко представникові будь-якої нації або стану. Припущення, що совість – поклик інстинкту, також невірне. Добрих або поганих імпульсів не буває. Окрім того, совість часто суперечить перебігові думок та намірів людини, закликає діяти навіть на шкоду собі: сказавши правду, виставити себе дурнем, відмовитися від певної насолоди.

К. Льюїс так узагальнює ці спостереження: “Перше – людським істотам на всій землі притаманне розуміння того, що вони повинні поводитися певним чином, і позбавитися цього відчуття вони не можуть.

Друге – в дійсності вони поводяться невідповідно. Знаючи природний закон, вони його порушують” (22, с.22). Так людина впевнювалася в реальності і незаперечності добра та зла.

ТРЕТІЙ КАНАЛ – ІСТОРІЯ. Припускаючи існування Вищого Розуму та Його чітке розуміння істини й неправди, людина бачила, що всякий людський вчинок має певні наслідки; що прагненням в той чи інший бік визначалося моральне здоров`я суспільства. Коли люди починали вважати себе останньою інстанцією й хазяями життя, переставали відводити погляд від землі, ця самоправедність приводила народ або державу до розбещення й падіння. Руїни стародавніх міст свідчать про людську нездатність збудувати що-небуть тривале без Бога: “…історія вчить тільки тому, що вона нічому не вчить” (33, с.19).

Вочевидь маємо закон, що відділяє добро від зла: “…що тільки людина посіє, те саме й пожне!” (Гал. 6:7).

Через твориво людина осягала Першопричину світу, Яка безкінечно її перевищує, Її силу й божественність. Совість відкривала їй волю Бога. Історія – дії Всемогутнього, Його вплив на цивілізацію.

Але з часом цих каналів стало недостатньо. Не бажаючи досліджувати причини природних явищ, людина їх обожила. Загальний моральний розклад “високорозвинених” країн (гомосексуалізм у “класичній” Греції був поширений більше, аніж у добу сексуальної революції ХХ ст.) заглушав совість. Відмова від пізнання волі Божої зробила людину іграшкою в руках бездушної долі, слугою невідомих примхливих богів.

СПЕЦІАЛЬНЕ ОДКРОВЕННЯ

І коли хибні погляди повсюдно дискредитували загальне Одкровення, Бог дав ОДКРОВЕННЯ ПИСЬМОВЕ – СЛОВО БОЖЕ, АБО БІБЛІЮ. Щоб попередити сумніви в достовірності цього документу, подивімось, чи здатний він витримати тверезе, критичне ставлення? Чи відповідає “раціональна” частина Святого Письма сучасним науковим даним?

Не будучи спеціально науковим трактатом, воно тим не менше містить дані з практично будь-якої галузі науки. Біблія, наприклад, фіксує такі факти з:

• астрономії: кругла форма Землі, її “підвішеність” у просторі на фізичних законах, обертання планет по орбітах, величезна кількість зірок;

• біології: розвиток тваринного світу тільки в рамках роду;

• медицини: тільки медики ХХ ст. змогли належно оцінити гігієнічні вказівки на попередження епідемій, дані стародавньому Ізраїлеві;

• фізики: три закони термодинаміки;

• анатомії: животворна функція крові;

• топографії: побудована на Біблії програма аграрного й промислового відродження Ізраїлю в ХХ ст. за кілька років перетворила його з голої пустелі на одну з найзаможніших держав регіону.

Історичність Святого Письма підтверджує маса археологічних та історичних досліджень. Воно виглядало б ретельно відредагованим у світлі найновішої наукової критики, якби не почало писатися за дві тисячі років до Різдва Христового. Всі ці факти сприяють тому, що в останні десятиліття постійно збільшується кількість віруючих серед науковців, особливо фізиків, генетиків, істориків.

Від сучасних їй книг Біблію відрізняє глибокий психологізм, знання людської натури, котрий був досягнений, наприклад, європейською художньою літературою тільки у ХVІІІ ст. В часи схвальних панегіриків монаршим особам Біблія повідомляла про випадки пияцтва, неконтрольованого гніву, брехні, перелюбу серед єврейської еліти – патріархів, священників, царів. Безсумнівно, що “Біблія – це не така книга, котру людина захотіла б написати, якби змогла” (24, с.15).

БІЛЬШІСТЬ ХАРАКТЕРИСТИК ПИСЬМА УНІКАЛЬНІ.

1. ЗОВНІШНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ:

С. Ісаєв: “…люди мають тут справу з особливою словесною тканиною, котра за своїм значенням і походженням є позасоціальною, позачасовою, позапросторовою, (по суті, навіть позакультурною)” (16, с.183-184).

ПОЗАЧАСОВІСТЬ. Біблія писалася на протязі 1600 років 60 поколіннями; охоплює всю історію Землі тривалістю 7000 років від створення до Царства Божого, містячи насущну вістку для кожної генерації.

ПОЗАПРОСТОРОВІСТЬ. Її писали на трьох континентах: Європі, Азії та Африці, в різних місцях і обставинах (від царського дворця до тюрми).

ПОЗАСОЦІАЛЬНІСТЬ І ПОЗАКУЛЬТУРНІСТЬ. У неї було близько 40 письменників різних національностей і віку, темпераменту і соціального стану. Вони писали на трьох мовах: давньоєврейській, арамейській, койне (розмовній грецькій). Назустріч поширеному поглядові на Старий Заповіт як пам’ятник єврейської літератури, наведемо таке свідоцтво: “Біблійна релігія не є релігією Ізраїля. Вона не є якоюсь системою вірувань, напрацьованих єврейським народом у давнині. Біблія нав’язана Ізраїлю, а не створена ним” (20, с.40). Всі “природні” прояви релігійності стародавнього світу – магізм та політеїзм – аж ніяк не віталися пророками, та більше того, – суворо каралися (Повт. 13).

ПОПУЛЯРНІСТЬ. З самого виникнення друкарства жодна книга ще не перевищила тираж Біблії. (На 1995 р. Святе Письмо частинами або цілком було перекладене на 2123 мови).

ЖИТТЄЗДАТНІСТЬ. Ця книга пережила гоніння Римської імперії, заборони Середніх віків та раціоналістичну критику ХІХ ст. Нашестя, війни, інквізиція, чистки та забуття не залишили на ній жодного сліду.

2. ВНУТРІШНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ.

ДОСТОВІРНІСТЬ. Якщо порівнювати Біблію з іншими творами стародавнього світу, то найменший проміжок між часом написання та найдавнішими наявними списками у найпопулярнішого античного автора Гомера складає 500 років, у Нового Заповіту – 25 років, в той час як міфи складаються віками.
Незмінність. Знахідка есейської бібліотеки в Кумрані (Мертве море, Ізраїль) підтвердила, що сучасники Ісуса Христа 2000 років тому користувалися тим же Старим Заповітом, що й ми. Текстологічний ж аналіз Нового Заповіту довів, що й він відповідає оригіналові більш ніж на 95 %.

ЦІЛІСНІСТЬ. Хоча історично канон Святого Письма затвержувався церковними соборами, його можна відновити, взявши за основу довільну біблійну книгу: Біблія має так званий “внутрішній канон” – цитації, взаємопосилання, згадки подій та героїв (для спірних книг існують подальші критерії).

ФАКТОЛОГІЯ (див. вище).

З одного боку, незмінність віровчення (перша книга Буття містить весь план спасіння: створення, заповіт з людиною, гріхопадіння, пророцтва про закликання вибраного народу та пришестя Викупителя, виправдання Авраама за вірою); з іншого – Одкровення “росте”: поповнюється, уточнюється – в наступних книгах попередні основи розвиваються та тлумачаться.

ВЛАСНА ТИПОЛОГІЯ І СИМВОЛІКА. Ця особливість примушує тлумачити спірні місця Святого Письма паралельними віршами (символіку Апокаліпсиса можна витрактувати тільки в контексті старозаповітної книги Даниїла).

З цього витікає узгодженість вчення, коли застосування цих методів дослідження дозволяє розв’язати всі позірні суперечності (символіка храмових жертв стає зрозумілою в світлі земної місії Христа), бо Бог ніколи не суперечить Собі.

ЖАНР ПРОРОЦТВА. Це – головна відмінність Біблії від інших святих книг. У ній провіщена історія Землі з самого початку. Окрім передречення майбутніх подій, пророцтво також містить аналіз причин, наприклад, падіння держави. Всі пророцтва мають наднаціональний характер. Серед іншого, Слово Боже передвістило розвиток і падіння чотирьох світових імперій: Вавилону, Мідо-Персії, Греції та Риму, падіння Османської імперії в 1840 р. та блискавичний розвиток Америки. В цілому Святе Письмо містить більше 3000 пророцтв, 95 % з яких справдилися з філігранною точністю.

Можна погодитись із продовженням афоризму (с. 12): “Біблія – це така книга, котру людина (змогла б) написати, якби… захотіла” (23, с.15).

ГОЛОВНА ЦІЛЬ, ЦЕНТР ОДКРОВЕННЯ – МЕСІЯ-ВИКУПИТЕЛЬ. Особливість полягає тут не в ідеї Посланця небес. Справа в тому, що божественність пов`язана не з героєм міфу, а з відомою історичною особистістю (нехристиянські свідоцтва про Христа: Талмуд, Йосип Флавій, Пліній Молодший, Тацит та ін.).

Спочатку розберімо причини, за якими Ісус Галилеянин не міг бути просто людиною.

Ісус не міг бути героєм:

— юдеїв, які чекали на талановитого полководця: Він здався та дозволив Себе вбити;

— греків: їх ідеал – епікуреєць або стоїк. Ісус не був ані тим, ані іншим;

— римлян, які цінували політичні здібності: Ісус вірив не у владу, а в Істину.

Христос відрізнявся від абсолютно всіх соціальних та релігійних діячів тим, що свідомо уникав влади й похвали. Він був абсолютно нечутливим до суспільної думки.

Жодна людина не змогла б з купки неосвічених, безініціативних, заляканих подіями Розп’яття рибалок зробити гігантів віри, котрі на протязі одного покоління охопили Євангелієм усю Римську імперію.

ПОДИВИМОСЬ, ЩО СВІДЧИТЬ НА КОРИСТЬ ЙОГО БОЖЕСТВЕННОСТІ.

• Його слова про Себе: одне з Небесним Отцем, Суддя Небесного Суду, Законодавець та ін.

• Слова інших про Нього. Його сповідували Богом і Господом: апостоли Петро, Хома й Павло, римський сотник, самаряни та вигнані Ним біси.

• Його дії:

• Чудотворне народження.

• Безгрішність: в період найсильнішої опозиції Своєму служінню Він прилюдно кинув: “Хто з вас може Мені докорити за гріх?” Вочевидь, ніхто не відповів, бо Він продовжив: “Коли ж правду кажу, чом Мені не вірите?” (Ів. 8:46).

• Ісус Своїм життям, діяльністю, Смертю та Воскресінням справдив масу старозаповітних пророцтв. Аби виключити обвинувачення в Його “підгонці” Своїх дій, ми вкажемо деякі з тих пророцтв, на здійснення яких Він не зміг би вплинути.

• Походження з роду Авраама і Давида (Бут. 22:18, Іс. 9:67).

• Ім`я Еммануїл (Іс. 7:14).

• Народження в місті Віфлеєм (Мих. 5:2).

• Його служіння відбудеться до руйнування Єрусалимського Храму (70 р. до Р. Хр.) (Мал. 3:1).

• Передування Йому пророка, який підготує народ до прийняття Месії (Івана Христителя) (Мал. 3:5-6, Іс. 40:3).

• 30 срібняків – ціна за Його зраду, за які буде придбано землю гончара (Зах. 11:12-13).

• Солдати-вартові на Голгофі, ділячи Його одяг, кидатимуть жеребок (Пс. 21:19).

• Ісус не потребував порад, управлінського апарату для Свого руху, ніколи не сумнівався і не міняв цілей та рішень. Часто діяв вище розуміння інших: “Що Я роблю, ти не знаєш тепер, але опісля зрозумієш” (Ів. 13:7).

• …Будда незадовго до своєї смерті сказав: “Я все ще шукаю істину”. Ісус не тільки не здійснював карколомних пошуків у пошуках смислу життя, а й поблажливо ставився до розуміння людей, відкриваючи їм: “Я – дорога, і правда, і життя” (Ів. 14:6).

• Робив чудеса: насичення 5000 чоловік буханцем хліба та кількома рибинами (Мк. 6:35-44), зцілення паралізованого (Мк. 2:3-12), воскресіння мертвих: син удови (Лк. 7:11-15).

• Провістив зраду, Свій суд, муки, розп`яття й воскресіння.

4.3.8. Головний доказ божественності Христа – Його воскресіння. Про цей факт свідчать:

4.3.8.1. Пророцтва Старого Заповіту (Пс. 15:8-10).

4.3.8.2. Всі одинадцять апостолів.

4.3.8.3. Першохристиянська громада.

4.3.8.4. Неочевидці: апостол Павло, учні апостолів: Аполос, Лука.

4.3.8.5. Церковний обряд причастя (Лк. 22:14-20).

Д. Гудінг, християнський вчений: “Віддати Себе в жертву за гріхи світу – означає претендувати не на геройство або мучеництво, а на божественність” (10, с.14).

ЯКИМ ВИСТУПАЄ ІСУС ЯК ОСОБИСТІСТЬ?

• Мабуть, головна загадка Христа – Його власне буття. На перший погляд, Він не мав людських переживань, “але слова Христа показують, що Він був подібний до нас: болів серцем, жахався і зазнавав мук смертельної скорботи” (25, с.167). Ісус знав, що таке втома і голод, тяжка праця та спека. При всьому тому Він ніколи не використовував Свої надприродні можливості для власних потреб. Можна сказати, що Його розп`яття тривало все життя: Він кожну хвилину смиряв Своє божественне “Я”, щоб з уст не зірвалося: “Каміння, зробися хлібами…” Фізично Його виділяла тільки гострота розуму та особлива прозірливість, глибоке знання людей. У Нього людяність об`єднана з нещадністю до ханжей та самоправедників, а могуть і мужність із добротою до слабких. Він завжди щирий. Будучи єдиною Людиною в історії, Якій було нічого приховувати, Він завжди був Самим Собою.

• Ісус далекий від хворобливої екзальтації і фанатизму, характерних для релігійних подвижників; Йому властива особлива вутрішня просвітленість. І хоча ми ніде не бачимо, щоб Він сміявся, в молитві за учнів Він промовляє до Отця: “Тепер же до Тебе Я йду, але це говорю Я на світі, щоб мали вони в собі радість Мою досконалу” (Ів. 17:13).

• В Своєму вченні Христос не сказав нічого, чого б не містилося в книгах старозаповітних пророків. Він показав духовний смисл Закону, розставив пріоритети всіх сфер життя, боровся проти фарисейських передань.

• Але при всій Своїй “толерантності”, в Своєму вченні Він авторитарний і не знижує вимог. Його новаторство полягає лише в тому, що Він поставив любов понад усе.

• На цьому етапі життя Христа не дуже відрізнялося від життя інших релігійних діячів. Але Своєю головною ціллю він вважав не це: “Із того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших,… і вбитому бути, — і воскреснути третього дня” (Мт. 16:21). Месія Ісус вважав смерть ціллю Свого життя. Чому?

• Ісус взяв на Себе осуд закону, “зробившися гріхом” за нас. Був засуджений безневинний, щоб були помилувані переступники.

• Тим самим Він продемонстрував святість та незмінність Закону, який відбивав Божу ненависть до гріха.

• Він показав, що сутність гріха в богозалишеності. Звідси очевидна його ірраціональність – грішник подібний до водолаза, який перерізає кисневий шланг. Згідно К. Барта, “Життя Ісуса Христа – це не тріумф, а приниження, не успіх, а невдача, не радість, а страждання. Саме це викриває бунт людини проти Бога і необхідно послідовний цьому гнів Божий, але разом з тим розкривається й милосердя, з яким Бог зробив Своєю справою людину, а також Його приниження, невдачу та страждання, щоб це вже не повинно (було) бути участю людини” (1, с. 179).

ГОЛОВНОЮ ПРЕТЕНЗІЄЮ, ЯКУ ПРЕД`ЯВЛЯЮТЬ СКЕПТИКИ ДО СМЕРТІ ХРИСТА, є заперечення, що, будучи впевненим у власному воскресінні через три дні, Ісус не відчував жаху перед смертю.

Це яскравий приклад того, як розв`язання протиріччя можна знайти тільки в самій Біблії. Справа в тому, що Святе Письмо говорить про два види смерті. Перша спіткає всіх людей незалежно від їх ставлення до Бога: “…як через одного чоловіка (Адама) ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть в усіх людей через те, що всі згрішили” (Рим. 5:12). Вона – наслідок згубного вибору, себто гріха. Інша – “смерть друга”: “Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне. Це друга смерть – озеро огняне” (Об. 20:14), — остаточний вибір вічного знищення. Якою з цих смертей помер Христос? Мабуть, першою – бо Він не вибирав відходу від Бога.

Зупинімось на цьому докладніше. Яке звинувачення висунуло юдейське керівництво проти Христа? “…Ми маємо Закона, а за Законом Він мусить умерти, — бо за Божого Сина Себе віддавав!” (Ів. 19:7). Дійсно, неправдивих пророків і всіх, хто виступав від імені інших богів, треба було каменувати, та постанови щодо неправдивих месій в Законі Мойсея не було.

Влада Палестини як римської провінції не могла здійснювати смертну кару без санкції римського намісника, хоча це й не стало на заваді фарисеям, щоб робити замахи на життя Христа, а через 3,5 роки після Його воскресіння каменувати диякона Степана. Тут було щось більше, аніж небажання “нагнітати обстановку” в столиці — вона й так була напруженою через близькість людного свята Великодня.

Пілат запропонував здихатися пороттям. Але саддукеї наполягали, щоб Христа стратили саме римляни. Чи не в способі страти тут справа?

У Повторенні Закону 21:22-23 читаємо: “А коли буде на кому гріх смертельного присуду, і буде він убитий, і ти повісиш його на дереві, то труп його не буде ночувати на дереві, але конче поховаєш його того дня, бо повішений – Боже прокляття”. Ту ж ідею знаходимо в книзі Ісуса Навина 10:23-27. П`ять поганських царів склали коаліцію проти Ізраїлю. Перемігши, юдейський вождь Ісус Навин, стративши, повісив їх на дереві на знак того, що ці люди, свідомо ставши богопротивниками, підпали під прокляття Божого гніву.

Того ж прагнули й юдеї, що засуджували Христа, аби “вбили Його, на дереві (тобто хресті) повісивши” (Дії 10:39). Це вказує на те, що Ісус підпав під прокляття Боже та помер другою вічною смертю. Молитва в Гетсиманському саду показує муки Ісуса в очікуванні смерті як жахливої реальності. Був тут і інший аспект.

Ісус – “Агнець (жертовне ягня) Божий, що на Себе гріх світу бере” (Ів. 1:29). Прийнявши гріх, Він “зробився гріхом” за нас. Знаючи ставлення святого Ягве до гріха, Христос не був певен, чи зможе Бог прийняти Його жертву. Не треба забувати, що Ісус усвідомлював перспективу Свого воскресіння тільки вірою, не маючи видимих доказів. Таким чином, Бог-Син помер, залишений Отцем (Мт. 27:46), помер другою вічною смертю. Які насідки має для нас ця жертва?

Ісус розсіяв темряву незнання Бога. Він показав Його характер як єдиного Бога любові. Тепер ми з упевненістю кажемо: “Бог подібний до Ісуса Христа” (9, с.26).

Він кожному відкрив безпосередній доступ до Бога. Бо злитися з Богом неможливо, а з Боголюдиною можна. Христос приніс дар богосинівства.

Переміг смерть: “Смерть Йому – життя нам” (6, с.64).

На Землі Ісус не заснував ордену, не продиктував Корану, не дав методик медитацій чи ритуалів. Він сказав: “І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!” (Мт. 28:20).

Якщо загальне Одкровення давало доступ до “слідів” Всевишнього, а писане Одкровення – це “бачення Бога зі спини”, то Ісус дарував нам особисте знання Небесного Отця.

ОСОБИСТА РЕЛІГІЙНІСТЬ

ХРИСТИЯНСТВО – РЕЛІГІЯ ПЕРЕТВОРЕННЯ. Будда, Конфуцій, Зороастр і Магомет часто правильно вгадували в егоїзмі джерело людських лих. Ф. Ніцше визнавав: “Перемога над людськими пристрастями уявляється мені складнішою справою, аніж завоювання світу за допомогою збройних сил” (11, с.73).

Але проблема в тому, що вони лише ставили діагноз. Тільки християнство пропонує ліки – не змінене, а замінене життя.

Ми вже казали, що воля грає в духовному зростанні не головну ролю. Ми здатні вирости лише в об`ємі, дозволеному Богом. М. Лютер казав: “…без благодаті свобідна воля ні на що не здатна” (16, с.56).

Біблія називає це перетворення наверненням: не покращення, а реформа. Не корекція курсу, а радикальний поворот. Всі релігії вчать, що людина повинна стати доброю, аби Бог зміг спілкуватися з нею. Християнство дивиться реалістично – щоб людина взагалі змогла мінятися, вона спочатку повинна спілкуватися з Богом.

СИЛА ВОСКРЕСІННЯ – СИЛА ОСВЯЧЕННЯ ЛЮДИНИ. Для нашого спасіння Христові довелося померти. Те ж саме приходиться робити й людині – аби жити з Ним, треба з Ним “померти”: “Коли я сам-на-сам зустрічаюся з вимогами Христа, я або розпинаю Його, або дозволяю Йому розп`яти себе” (30, с.56). Бог претендує навіть не на велику частину нашого часу, думок чи грошей; Той, Хто віддав за нас все, прагне, щоб і ми присвятили Йому своє життя.

ЯКІ Ж ГОЛОВНІ ВІХИ ДУХОВНОГО ЗРОСТАННЯ?

• Приходячи до Христа, людина знаходить сенс життя. Вона розуміє, що є не проміжним продуктом сліпої еволюції, а сином святого Бога. Із сенсом життя з`являється й ціль: спілкуючись з безкінечним Творцем, пізнавати Його волю й замисел щодо свого життя. Те, що міг не знайти досвід всіх поколінь, може знайти окрема людина в своєму досвіді з Богом.

• Більше того, віруючий пізнає, що він люблений Богом. Це дає йому підтримку у випробуваннях, відповідальність за своє життя, дозволяє мати правильну самооцінку.

• Відповіді на молитву, зростання розуміння волі Божої, споглядання Його сили в природі, спілкування з однодумцями-християнами – весь цей духовний досвід зрощує віру.

• Християнин пізнає велику надію на постійну присутність Бога, незмінність Його обіцянок та волі. Усвідомлення того, що Бог є його другом, долає самотність і страх. А апофеоз євангельської надії – воскресіння Христа дає впевненість в перемозі навіть над смертю.

• Кінець кінцем, він відчуває невідому раніше силу до добра, до служіння іншим.

***

Ми розглянули місце релігійного світогляду в контексті інших видів світобачення й показали, що він включає в себе й їх переваги: науковість, усвідомлюваність, фактологічну підтримку.

Було встановлено, що об`єктивну специфіку християнства встановлює феномен Одкровення як сукупності засобів самовідкриття Бога.

Одкровення поділяється на загальне й спеціальне.

Загальне Одкровення складають: природа, совість та історичний досвід. Певні аспекти цих явищ, серед іншого, заперечують теорії еволюційного виникнення та розвитку людства, матеріалістичного тлумачення людського мислення, каузального детермінізму історичних подій.

Спеціальне Одкровення складають Святе Письмо – Біблія — та особистість, місія Ісуса Христа. Були розглянуті головні характеристики Спеціального Одкровення та проаналізовані принципові критичні зауваження щодо його природи та істинності. Застосовані аналітичний, текстологічний, психологічний та інші підходи не дозволяють вважати Біблію тільки головною пам`яткою давньоєврейської релігійної літератури, а Ісуса (Христа) просто одним з видатних ідеологів космополітизації юдаїзму.

Також був зроблений короткий огляд особистого релігійного досвіду й показана його актуальність для будь-якого покоління.

Головним висновком роботи вважаємо думку, що саме релігійний християнський світогляд відповідає найбільш розвиненій та зрілій сучасній людині.

Література

1. Барт К. Очерк догматики. СПб., 1997.
2. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. Б.м., 1993.
3. Бонхёффер Д. Сопротивление и покорность. М., 1994.
4. Брокгауз Ф., Ефрон И. Энциклопедический словарь. СПб., 1897. Т.22.
5. Ваггонер Э. Радостные вести. Заокский, 1996.
6. Венден М. Бог говорит, я думаю. Заокский, 1996.
7. Гарин И. Кальвин. Х., 1994.
8. Граф Ф. Между вечным и преходящим //Курьер ЮНЕСКО, 1990, № 4.
9. Грэм Б. Мир с Богом. Б.м., 1992.
10. Гудинг Д. Христианство: опиум или истина? М., 1992.
11. Гуревич П. Спасёт ли мессия? Христомания в западном мире. Филос.-публиц. очерк. М., 1981.
12. Джуссани Л. Путь христианского опыта. Милан, М., 1991.
13. Джуссани Л. Христианство как вызов. Религиозное сознание современного человека. Милан, М., 1993.
14. Джуссани Л. Чувство Бога. Милан, М., 1996.
15. Зауэр Э. Бог, человечество и вечность: Всеобщая история спасения. К., 1991.
16. Исаев С. Теология смерти. Очерки протестантского модернизма. М., 1991.
17. Камю А. Бунтівна людина //Вибрані твори. У 3-х т. Харків, 1997. Т.3. С.181-438.
18. Кураев А. Абсентеизм в современной религиозной критике //Социо-логос: Социология, 19. антропология, метафизика. М., 1991. Вып. I.
19. Кураев А. Если Бог есть любовь… М., 1997.
20. Кураев А. Наследие Христа. Что не вошло в Евангелия? М., 1998.
21. Кураев А. Пантеизм и монотеизм //Вопросы философии, 1996, № 6. – С.37-53.
22. Льюис К. Просто христианство. Чикаго, 1990.
23. Любарский К., Желудков С. Христианство и атеизм. Брюссель, 1982.
24. Макдауэлл Дж. Неоспоримые свидетельства. М., 1993.
25. Мельник В. Молодёжь в пятидесятничестве: поиски идеала. Львов, 1992.
26. Мень А. История религии: в поисках Пути, Истины и Жизни. М., 1991. Т.1.
27. Мень А. Мировая духовная культура. Христианство. Церковь: лекции и беседы. М., Н. Новгород, 1995.
28. Мень А. Сын Человеческий. М., 1991.
29. Религии мира. Энциклопедия. В 2-х т. М., 1996. Т.2.
30. Найт Дж. С Иисусом на горе Благословений. К., 1998.
31. Тертуллиан. Избранные произведения. М., 1994.
32. Толстой Л. Я верю. М., 1990.
33. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности: Опыт адогматического мышления. Л., 1991.

Максим Балаклицький

Фото автора

Стаття є рефератом до кандидатського іспиту з філософії 2000 р.

Рубрика: Библейские исследования


RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2016
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.