Стефан Зизаній, братський рух та боротьба проти католицької унії

22-06-2017, Комментариев нет Просмотров: 49

У XVI ст. в Європі настає епоха Реформації. Третій і останній період філософії Відродження знаменується початком загальноєвропейської релігійної революції – Реформації, яка стимулювала низку дискусій з далекосяжними для європейської філософії наслідками. Лютер та його інтелектуальні соратники (Цвінглі, Меланхтон, Кальвін) підготували ґрунт для переходу від ідеалу досконалої особистості до новоєвропейського ідеалу раціонально-активного та етично-відповідального суб’єкта. Зазвичай під Реформацією розуміють зміни в церковній організації, відділення протестантської церкви, буржуазної за змістом, від католицької.

Діячі Реформації не ставили своїм завданням створення нового церковного і суспільного устрою, вони орієнтувалися на ідеали ранньохристиянської, євангельської громади, яку наділяли атрибутами рівності, свободи, братерства. Реформатори відкидали церковну ієрархію, абсолютне верховенство Папи Римського, вимагали введення виборності священиків. Вони не визнавали догматів католицизму про чистилище, надмірну благодать, що приводило до практики купівлі-продажу індульгенцій, до перерозподілу національних багатств на користь католицького духовенства на чолі з Папою Римським. Реформатори виступали проти шанування ікон, мощів святих, святинь, проти здійснення таїнств, вважаючи все це пережитками магії та ідолопоклонства, вони вимагали введення богослужіння національними мовами, перекладу Біблії на національні мови і визнання за віруючими права вільного розуміння тексту Священного Писання без авторитарного контролю римських теологів.

Що до Реформації на території України, варто зазначити, що вплив європейської Реформації також мав місце. Однак наскільки масштабно вона проявлялась? Якщо в Європі Реформація набула національного значення, то на відміну від неї українська Реформація була суто внутрішньоцерковною. Це зумовлено тим, що на території України Римо-католицька церква не мала можливості на існування, так як основною релігією на цій території було православ’я. І все ж таки, не дивлячись на це, Римо-католицька церква докладала зусилля для того, щоб встановити свою владу над православ’ям. Якщо навіть і вдавалося схилити на свою сторону декого з керівників Православної церкви, вона зустрілася з опозицією в середині церкви. Подібно як і європейські реформатори, ці опозиціонери не розділяли поглядів та вчення католицької церкви, а навпаки були схильні відстоювати погляди європейських реформаторів. Одним з таких реформаторів був Стефан Зизаній.

СТЕФАН ЗИЗАНІЙ

Біографія

Стефан Іванович Зизаній (Тустановський; справжнє прізвище – Кукіль). Роки життя – 1550-1599. Народився в містечку Потелич (тепер село Жовківського району, Львівської області). Український письменник-полеміст і педагог. [1] В 50-х роках XVI століття навчався в Острозькій школі. Володів польською, церковнослов’янською, грецькою та латинською мовами, також цілком ймовірно, що знав латинь. У 1577 році він був ректором православної Львівської школи при Успенській церкві. У 1586 році при церкві було засноване православне  богослужіння. Зизаній подавав жалоби у Львівський замковий суд на учнів латинської школи у Львові, які нападали на учнів православної братської школи. З 1586 року Львівське Успенське братство знаходилось у стані гострого конфлікту з Львівським епіскопом Гедеоном (Балабаном). Неодноразово братство подавало скаргу польським патріархам на дії львівського архієрея, зокрема, у 1586 році братство направило лист зі скаргами та докорами патріарху Феолипту ІІ на пастирів, які виступали проти братського вчення та, власне, сам братський рух, що вони не тільки не наставляють на правильний шлях, але й покривають їхні беззаконня, маючи на увазі епіскопа Гедеона. Стефан Зизаній, як ректор школи, брав активну участь у конфлікті. У 1590 році Львівське братство перейшло під керівництво київського митрополита Михайла Рогози, який в 1591 р. дав Зизанію благословення на проповідь.

Твори Стефана Зизанія

Праці Зизанія цілеспрямовано знищувались його противниками, і тому мало що зберіглося. Про зміст деяких з них можна дізнатися з цитат його сучасників, які полемізували з Зизанієм, уніатів та католиків. Твори Зизанія носили переважно катихизисний та полемістичний характер, їхньою головною метою було навчання православних основам віри та викладення аргументів на захист православної віри від католицької пропаганди. Стефан Зизаній написав «Катехізис» з метою «народ русской веры отклонить от… союза с Римскою Церковию». [6] З 1596 року Зизаній написав свої основні праці «Лист Иеремии, патриарха Константинопольского, напоминальный», «Казанье святого Кирилла, патриархи Иерусалимского, о антихристе и знаках его, з росширеньем науки против ересей рoзных», «Изложение о православной вере» – катихізисний розділ у азбуці «Наука по читаню и розуменю писма словенского» та грамматики «᾿Αδελφότης: Грамматика доброглаголивого еллинославенского языка». Ці праці були написані ним у Вільно.

З усіх його праць критиці піддалися «Катихізис» та «Казанье святого Кирилла…». В книзі «Казанье святого Кирилла…» Зизаній жорстко критикує католицьку церкву, називаючи Папу Римського антихристом з Матвія 24:24, 2 Сол. 2:3-4. [7] В «Катихизесі» Зизаній написав: «ми засуджуємо різних єретиків, які применьшують Сина Божого… називають Його ходатаєм перед Отцем. Ми віримо, що Той, Хто сидить поряд з Богом Отцем, розділяє з Ним порівну і Його славу та достоїнства Бога Отця, а не меньшою владою. І не є ходатаєм, бо той, хто перед кимось ходатайствує, не може з ним панувати на рівних, і не є Йому рівний».

Привівши у приклад цей уривок з «Катихізису», Жебровський звинуватив Зизанія в тому, що той віднімає заступництво Христове у християн. Це саме звинувачення було представлено на соборі у 1596 році.

В.З.Завитневич говорить про те, що твердження Зизанія в катихізисі про те, що Христос не є ходатаєм, з’явилось як відповідь його сучасникам, антитринітаріям, які представляли Христа лише як посередника між Богом і людьми, а не рівним Богу. [8]

Полеміка про твори Зизанія

«Катехизис» та інші твори Стефана Зизанія свідчать про те, що православний книжник не тільки висловлював сумніви що до традиційного християнського вчення про Святу Трійцю, але й відстоював православне розуміння в полеміці з католиками, зокрема, православні не приймали католицьке вчення Filioque. В «Катехизисе» Стефан Зизаній з правосланої позиції виступає проти багатьох єресей, пов’язаних з вченням про Святу Трійцю та Ісуса Христа, проти тих, хто не визнавав предвічне народження Христа, спростував вчення аполлінаристів про прийняття Христом тільки людського тіла без розумної душі. Він засуджує тих, хто не визнавав Христове воскресіння, а також тих, хто стверджував, що на хресті постраждало тільки Божество, застережує від введення поняття двох Божественних початків.

Активну критику з боку католиків та уніатів викликало тлумачення Зизанієм восьмого члена Символа віри («И паки грядущаго со славою судити живым и мертвым, Его же Царствию не будет конца»): «А этим артикулом мы опровергаем ошибку тех, кто утверждает, что уже состоялся суд и что якобы души грешников обрели страдание, а души праведных – совершенное воздаяние; это противоречит и Писанию, и самому разуму». Жебровський та інші полемісти вказували на те, що таким чином Стефан Зизаній відкидає вчення про суд одразу після смерті (так званий «частный суд»), і разом з тим відкидається вчення про те, що люди після смерті потрапляють в рай або в пекло. [9] Більш детально це ж саме звинувачення в адресу Зизанія викладає Мелетій Смотрицький: «Там, где опровергается чистилище, он (С. З.– Авт.) считает учение о частном суде еретическим… он отвергает, что души праведников по исходе из тел пребывают там, где Иисус Христос, и помещает их в земном раю… утверждает, что ἅd ης и infernus вовсе не означают ад, и что в аду грешники и бесы и теперь еще не мучатся». [10] Далі Мелетій знову повторює заблудження Зизанія відносно «частного суда»: «не признает частного суда… изгоняет из неба души праведников, отлучая их от Иисуса Христа… души умерших праведников помещает в земной рай… самого апостола Павла он отлучает от сообщества Христова, утверждая, что души всех умерших праведников находятся в раю». За словами Мелетія Стефан Зизаній вважав, що «преисподняя и ад не суть одно и то же… будто души умерших грешников доселе не мучимы вместе с демонами». Мелетій відмічає те, що Зизаній відкидав католицьке вчення про честилище. [10]

ВИНЕКНЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ БРАТСЬКИХ ШКІЛ

Протистояння братському руху

У 1593 році виявилося, що західно-руський епіскопат має плани укласти угоду та об’єднатися з католицькою унією. Церквою Свято-Троїцьке православне брацтво на порятунок запросило навчених людей з міста Львівського, Григорія Раготинця та Стефана Зизанія. Відомо, що ці «брати» мали суперечки з католиками у різних місцях, де тільки зустрічалися – на ринку, на ратушах, при дорозі, і навіть у церкві «на поратунок навчоних людей… з мєста Лвовского Григорія Раготінца, Стефана Зизанія. Тиє сілную і вєлікую войну з римляни мєвалі не толко на ратушах, і при ринку, по дорогах, но і посредку церкві святоє войну, потарчку вєлікую мєвалі». [1] Приблизно біля шести років Стефан Зизаній був ректором братської школи у Вільно, він проповідував, очолював типографію та вів активну боротьбу проти прибічників унії, в першу чергу проти митрополита Михайла Рогози, православних епіскопів, які підтримували його плани, а також проти єзуїтів. У березні 1595 р. архімандритом Троїцького Віленського монастиря став посланець Олександрійського патріархату Кирило Лукаріс. Є підстави говорити про те, що Лукаріс співпрацював з Зизанієм у боротьбі проти унії. 16 липня 1595 року митрополит київський Михайло Рогоза заборонив Стефану Зизанію проповідувати, на що той не звернув уваги і продовжував свою діяльність. Митрополит направив Зизанію грамоту, де повторно заборонив Віленському проповіднику проповідувати. На церковному соборі було прийнято рішення, де Стефану знову заборонили проповідувати, а також йому було заборонено бути присутнім на цьому соборі. Митрополит висунув наступні твердження проти Зизанія: «…недостоін проповєдаті, понєжє єсі не хєротонісан… своім домислом народ хрістоімєнний учішь… протівє живешь Церкві, да реку нас, пастиров своіх всіх, і протіво ім нєістовствуєшь… не достоіт ти нікого судіті і облічаті, яко простому, а не духовному». [3] Є свідоцтва, що пізніше Стефан Зизаній був рукопокладений у сан ієрея, ймовірно, що хіротонія була звершена без відома митрополитів. [4]

У містечку Новгорудок (Білорусія) 25 січня 1596 року відбувся собор, на якому було засуджено Стефана Зизанія та його однодумців – віленських братських священиків Василя та Герасима. На цьому соборі були присутні два єпископа, чотири архімандрита та п’ять протопопів. В соборній постанові Стефана Зизанія звинуватили у єресі, що, ніби то, він говорив: «…іж-дєй Господь наш Ісус Христос ходатаєм нашим до Отца Бога не єсть». [4] Про це було опубліковано в Катехізисі у 1595 році. Стефан Зизаній був відлучений від церкви, а Василю та Герасиму було заборонено брати участь у богослужінні. 1 лютого 1596 року Віленське братство виступило на захист Зизанія, і Віленський трибунальний суд підтримав його. Однак по жалобі митрополита Михайла 28 травня того ж року король дав наказ арештувати Стефана Зизанія, Василя та Герасима, і зробив трибуналу суворий вирок за підтримку єретика. Король засудив Зизанія за його проповіді та видавницьку діяльність, а пізніше, в жовтні 1596 року, виступив на підтримку Зизанія, і зняв з нього всі звинувачення. [5]

Після смерті Михайла Рогози, в серпні 1599 року, по проханню бурмістрів «руской лавіци» у Вільно та з дозволу Віленського братства Стефан Зизаній зайняв посаду намісника Віленського у ім’я Святої Трійці монастиря. Від настоятеля монастиря, архімандрита Йосипа він отримав благословення на проповідь та активну боротьбу проти уніатів, які намагалися захопити монастир.

24 вересня 1599 року поставлений уніатами митрополит Іпатій послав митрополитського намісника протопопа Йоана Парфеновича у Вільно, щоб той закрив храм Святої Трійці, якщо Стефан Зизаній не перестане в ньому проповідувати. Король Сигізмунд III грамотою від 29 вересня того ж року підтвердив підсудність Потею православного духовенства та заборонив Зизанію проповідувати. На ці дії духовенства Зизаній не звернув уваги та не підкорився а ні уніатам, а ні королю. 9 жовтня 1599 року уніати проникли у монастир Святої Трійці для того, щоб розправитись зі Стефаном Зизанієм, однак йому вдалося втікти, і після 15 жовтня він залишив Вільно. Рятуючись від переслідувань, Зизаній оселився у монастирі св.Сави в Ясах, а невдовзі пішов у паломництво до «святого Юру» (під Вільно, або біля Бресту). Під час одного з переходів на паломників напали солдати господаря Михая Хороброго, і у результаті цього нападу Стефан Зизаній був забитий.

Братські школи

Школа і освіта в XVI–XVII століттях на білоруських землях розвивалися і існували в умовах протистояння різних релігійних конфесій і напрямків: православ’я, католицизму, протестантизму, уніатства і ін. Це зумовило появу на території Білорусії різних типів шкіл, кожна з яких вирішувала свої завдання і давала певну підготовку.

Після прийняття унії (військово-політичний союз) в 1569 році Польща і Велике князівство Литовське об’єдналися в одну державу – Річ Посполиту, з політичним і культурним переважанням Польщі. Новий період державності був пов’язаний не тільки зі значними змінами в соціально-економічній сфері, а й зміною світогляду і культури.

Католицизм став офіційною державною релігією. Феодальна знать підтримала і прийняла католицьку віру, але народ, будучи в більшій мірі православним, залишався противником насадження західної гілки християнства. Богослужіння, які проходили на чужій латинській мові, були незрозумілі і викликали у прихожан негативне ставлення. В народі зростало невдоволення новими порядками, це вело до активізації патріотичних настроїв і впливало на процеси розвитку освіти.

Якщо перша половина XVI століття була періодом відносної релігійної толерантності між латинськими, католицькими, протестантськими, уніатськими, братськими та іншими типами шкіл, то в другій половині XVI століття спостерігається активізація діяльності Римсько-католицької церкви, яка брала активну участь у відкритті навчальних закладів, які очолювали різні католицькі ченці та ордени (домініканці, єзуїти, бернардинці, кармеліти, каноніки, піари та ін.).

З середини XVI століття до Великого князівства Литовського, а потім і до Речі Посполитої проникають ідеї Реформації, які знайшли активну підтримку в Німеччині, а потім поширилися по всій Європі. Представники цієї течії різко засуджували офіційну релігію в особі Римсько-католицької церкви, вимагали поширення грамотності серед простих віруючих та скасування монополії церкви на освіту, науку і культуру.

З усіх течій протестантизму найбільшого поширення на Білорусі отримав кальвінізм. Цю течію названо іменем його засновника, француза Жана Кальвіна (1509–1564). Місцева шляхта та великі магнати, такі як Радзивілли, Сапєги, Глібовичі, Ходкевичі, Валовіч, Кишки та ін., симпатизували цій течії, багато хто з них стали дотримуватися кальвіністських поглядів, відкривати кальвіністські церкви і школи при них. Одним з перших кальвіністських навчальних закладів було Віленське п’ятикласне училище, відкрите в середині XVI століття.

І хоча на початку XVII століття на Білорусі широко розгорнулася контрреформація, внаслідок якої кількість протестантських шкіл різко скоротилася, в 1617 році Януш Радзивілл відкрив в Слуцьку кальвіністську школу-ліцей, одне з найстаріших навчальних закладів в Білорусі, яку називали «Слуцькими Афінами». Слуцький кальвіністський ліцей готував духовних осіб і вчителів. Цей навчальний заклад відрізнявся грунтовністю (підготовка в ньому тривала 10 років), чіткою організацією навчального процесу, багато навчальних предметів викладалися українською мовою. Випускники цих шкіл демонстрували хороші знання історичних і духовних традицій рідного краю, а їхня підготовка дозволяла їм продовжити освіту в університеті.

Велика частина населення Великого князівства Литовського, а потім і Речі Посполитої, залишалася православною. Православна церква продовжувала відігравати значну роль у духовному та культурному житті країни. Однак для православних християн феодальна експлуатація погіршувалася національним і релігійним гнітом. Держава Річ Посполита вела жорстокі і кровопролитні війни з Московією, що в свою чергу негативно відбивалося на житті православних, які духовно підпорядковувалися московському митрополитові. Ті, хто відреклися від православ’я і стали католиками, виявилися зрадниками в очах православних. Взаємні претензії віруючих часто приводили до зіткнень.

Боротьбу проти посилення позицій католицизму і ополячення білоруського населення вели православні братства – національно-релігійні громадські об’єднання, які створювалися при православних церквах і монастирях. Братства мали свій статут та органи управління, створені на демократичних принципах, їх членами були представники різних станів.

При братствах створювалися православні школи. Братські школи були найбільш демократичними та провідними навчальними закладами того часу, оскільки приймали дітей всіх верств населення і застосовували новітні методи виховання і навчання.

Історія братських шкіл почалася в 1584 році, коли на прохання віленських міщан король Стефан Баторій видав дозвіл на будування шкіл. Так у Вільно була організована перша білоруська братська школа. Вона досить швидко стала популярною, і першою серед братських шкіл почала використовувати в навчальному процесі друковані підручники.

Віленське братство мало власну друкарню і забезпечувало багато братських шкіл друкованими підручниками, що позитивно впливало на розвиток всіх братських шкіл, які здійснювали свою діяльність як на території Білорусі, так і в Україні. Перша українська братська школа була відкрита в 1586 році у Львові, і з часом стала виділятися з усіх братських шкіл особливими привілеями, які були закріплені в 1675 році королем Владиславом IV.

У 1590 році в Могильові було створено православне братство кушнірів і школа при ньому, а в 1591 році була відкрита братська школа в Бресті. У Мінську перша братська школа була відкрита в 1592 році при Шпитальні православного братства, а в 1613 році – при Петропавлівському православному братстві.

За рівнем організації навчально-виховного процесу братські школи не тільки не поступалися, але багато в чому і перевершували західноєвропейські школи. Плата за навчання в братських школах була диференційованою і залежала від рівня доходу в родині. Віддаючи дитину в школу, між батьком і ректором укладався договір, в якому вказувалося, як буде здійснюватися навчально-виховний процес і обов’язки батьків по відношенню до школи.

Навчання в школі було доступним. Приймали в школу тільки хлопчиків. Заможні родини платили за навчання в повному обсязі, сім’ї з низьким рівнем доходу платили частково або взагалі звільнялися від оплати, могли вносити її продовольствами: продуктами харчування, дровами та ін. Сироти приймалися безкоштовно і отримували тут притулок, їжу та навчання за рахунок братства.

Очолював братську школу ректор, а допомагали йому «дозорці» – особи, які призначалися братством та здійснювали контроль за діяльністю школи. Заняття починалися о 9 годині ранку з читання ранкової молитви. Потім вчитель опитував учнів і перевіряв домашнє завдання, яке учні виконували письмово. Після повторення вивченого переходили до пояснення нового матеріалу і його закріплення. Після обіду в присутності вчителя або старших учнів діти виконували домашнє завдання. Закінчувався навчальний день читанням вечірніх молитов.

Вихідних днів в учнів не було. По суботах повторювали все вивчене за тиждень, а в неділю діти слухали бесіди на релігійну тематику, займалися на музичних інструментах, співали в шкільному хорі. За пропуски учнів суворо карали, аж до виключення. Фізичні засоби впливу не віталися і застосовувалися вкрай рідко. Ректор школи і вчителі мали тісний зв’язок з батьками учня.

Братства, які наймали вчителів для викладання в школах, суворо стежили за їх моральним сатном і ретельну увагу приділяли рівню підготовки педагога. Учитель братської школи повинен був бути «побожний, розсудливий, лагідний, стриманий, не п’яниця, не лихвар, не гнівливий, не заздрісний, не чарівник, не прибічник єресей, захисник віри, до дітей відноситься суворо, але з любов’ю, бути прикладом у добрих і пристойних справах». Педагог повинен був вчити всіх учнів однаково, у дітях цінувати живий розум, допитливість, тверді знання і благочестиву поведінку.

Братські школи на території Білорусі були двох типів: вищі та середні. У школах підвищеного типу поглиблено вивчалися сім вільних мистецтв, викладання в основному велося слов’янською мовою, в процесі навчання використовувалися активні методи викладання і навчання. З мов, що вивчаються в братських школах, особлива увага приділялася грецькій і церковнослов’янській мовам. На церковнослов’янську мову перекладалися майже всі підручники братських шкіл. На грецькій мові були написані основні канонічні праці з православ’я. Православному духовенству будь-якого народу, в тому числі білорусам, українцям і росіянам, доводилося постійно звертатися до релігійних творів грецькою мовою, наприклад, до творів Іоанна Златоуста.

У Вільно, Бресті і Могильові, в інших братськіх школах вивчали латинську і польську мови. Латинська була мовою науки в університетах, в тому числі Краківському, та Віленській академії. Польською і латинською створювалися релігійно-полемічна і світська література.

У викладанні діалектики як підручник використовувалася «Діалектика», яка була перекладена з латинської мови на російську. У вивченні діалектики ставилося завдання підготувати учнів до викриття католицької віри, глибокого аналізу релігійно-політичної та світської літератури. Астрономія і математика вивчалися в більшості шкіл. Вивчення математики часто обмежувалося арифметикою. Музика викладалася в усіх братських школах, як правило під нею розумівся церковний спів без супроводу на музичних інструментах. Історія і географія як окремі предмети не викладалися, проте відомості про них учні отримували. Історичні дані пропонувалися головним чином з літописних джерел, риторики, текстів Священного Писання, житія святих, а географічні знання включалися в астрономію і діалектику.

У братських школах Білорусі та України вперше були застосовані елементи класно-урочної системи, виникнення якої, нехай і в примітивному варіанті, відноситься до досвіду роботи Віленської братської школи в 1617–1619 роках. Діяльність Віленської та інших братських шкіл була пізніше проаналізована і узагальнена великим чеським педагогом Я.А.Коменським, і представлена їм у вигляді грунтовно розробленої класно-урочної системи, яку він описав у «Великій дидактиці».

Відомими вчителями братських шкіл на Білорусі і в Україні були Лаврентій та Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький, Спиридон Соболь, Леонтій Карпович та ін. Вчителі братських шкіл внесли великий вклад у створення перших підручників і учбових посібників. Найбільш освічені вчителі працювали в Віленської і Львівській головних соборних школах.

Лаврентій Зизаній (1560–1634), брат Стефана Зизанія, був ректором Берестейської (Брестської) братської школи. Він був автором таких творів, як «Азбука», «Лексис», «Граматика словенска», «Катехізис Великий». «Лексис» представляв собою новий, оригінальний за обсягом і якістю складання, словник (більше 1000 слів), в якому давалися відомості з історії, астрономії, географії, біології, медицини, філософії, юриспруденції, педагогічних і психологічних наук. Багато уваги було приділено питанням навчання і виховання підростаючого покоління в дусі православної віри.

У 1596 році у Вільно Л.Зизаній друкує «Азбуку» і «Граматику словенську». Слов’янська граматика була побудована у формі запитань і відповідей, де кожному граматичному положенню давалося тлумачення на старобілоруській мові. Особливо ретельно роз’яснювалися грецькі терміни. «Граматика словенска» Л.Зизанія була широко поширеним підручником і настільною книгою в братських школах в Білорусії, Україні та в Росії. У складеному ним «Катехизисі Великому» Л.Зизаній, не відкидаючи християнські постулати, наважився назвати «царством Божим» внутрішній світ людини, а саму людину оголосив творцем своєї долі. Твори Лаврентія Зизанія справили великий вплив на розвиток освіти, культури і православної віри на території Білорусі і України.

Стефан Зизаній, брат Лаврентія Зизанія, був проповідником православного братства у Вільно і вів словом, живим і друкованим, непримиренну боротьбу з єзуїтами, захищав рідну культуру і рідну мову. [11]

КАТОЛИЦЬКІ УНІЇ В УКРАЇНІ

Мета створення унії

У віросповідній системі Російської імперії особливе становище займали уніати, оскільки вони мали схожість і з православними, і з католиками. У зв’язку з цим уніати завжди були каменем спотикання для Православної церкви. Однією з важливих задач Римських Пап протягом століть було навернення російського народу у католицтво. Однак, час і досвід показали, що «таке навернення зробити  не тільки важко, а й неможливо – така велика відмінність була між православ’ям і католицизмом». Тому в Римі стали приходити до думки, щоб підготувати перехід в католицтво шляхом різних поступок православним. На цьому грунті і визріла думка про унію, яка представлялася тимчасовим заходом, перехідним етапом, внаслідок чого росіяни поступово перейдуть з православ’я в католицизм.

Причини возз’єднання Православної церкви з унією

Церковна унія між Православною і Католицькою церквами була укладена в 1596 роцы в м.Брест-Литовську. Слід зазначити, що ідея унії в кінці XVI століття не була новою. Ще у 1439 р. возз’єднання церков було проголошено Флорентійською унією. Однак, перший досвід виявився невдалим і унія не прижилася.

Однак мета Ватикану в справі укладення унії була зрозумілою. По-перше, ідею єдності з Римом підтримували поміщики західних областей Білорусії та України, які намагалися домогтися однакового з польськими магнатами політичного становища. По-друге, як це не парадоксально, за унію стала частина вищого православного духовенства Західно-руської церкви. Головною причиною цього було її скрутне становище. До того ж, багато православних єпископів були вкрай незадоволені діями патріарха, чим скористалися єзуїти, роздуваючи це невдоволення, доводячи свавілля патріарха, вказуючи на його суперечливі грамоти (в грамотах патріарха, котрий не знав по-слов’янськи, було, дійсно, чимало протиріч). [12]

Спроба об’єднання

У 1590 р. на таємному соборі в м.Бельзен декілька православних єпископів погодилися прийняти унію: Львівський єпископ Гедеон Балабан, Луцький –Кирило Терлецький, Мінський – Леонтій Пальчевський, Холмський – Діонісій Збируйський.

Незабаром до них приєднався Брестський єпископ Іпатій Потій. У 1595 р. Гедеон скликав у себе в єпархії собор, на якому знову вирішувалося питання про прийняття унії. Необхідна була тільки згода Київського митрополита Михайла Рогози. Терлецький і Потій переконали його підписати умови унії, головні з яких зводилися до наступного: недоторканність православних догматів і обрядів, підпорядкування церкви Папі. Православні на цей задум вищого духовенства відповіли заворушеннями, що сприяло тому, що від унії відпали деякі єпископи: Гедеон Балабан, Михайло Копистенський та ін. Восени того ж року Терлецький і Потій вирушили до Риму і виявили покірність Папі прийняти всі католицькі догмати і залишити тільки обряди православної церкви. При цьому не можна не враховувати, що однією з причин підписання унії православними єпископами була їхня особиста вигода. Таким чином, до часу скликання Брестського собору сформувалася впливова група уніатських, колишніх православних, єпископів, які і підписали в 1596 р. Брестську унію. В Бресті в цей час проходив собор, де решта православного духовенства і мирян прокляли унію і відлучили уніатів від церкви. З цього часу почалася боротьба між православними і католиками за уніатське населення, яка, по суті, була боротьбою двох держав: Росії і Риму. [13]

Булла про унію папи Климента VIII «Magnus Dominus»

Ця булла зберігала за Уніатською церквою грецький обряд, зміна полягала лише у визнанні уніатами верховенства Папи Римського. Обрядовість, мова залишалися колишніми, і народ не помічав, навіть і не розумів, основних змін, саме у визнанні верховенства Папи. Але незабаром Римо-католицька церква почала витісняти грецький обряд і приступила до латинізації уніатського і православного населення західних областей України і Білорусі. Латинізація же в свою чергу мала наслідком поступову полонізацію українців і білорусів, сліди якої виразно проявляється і на початку XX століття. З метою посилення в середовищі уніатів латинської мови робилися такі заходи: уніатські монастирі перетворювалися за зразком базиліанського, в церквах знищувалися іконостаси, в богослужіння вводилися обряди, запозичені від Римо-католицької церкви: органи, дзвіночки і т.д. Хрещення уніатських дітей стали брати на себе латинські священики. Апогеєм латинізації став собор в Замості у 1720 р., який проголосив унію «єдиною законною, крім католицької, церквою в межах Речі Посполитої». За визнанням одного з католицьких істориків, цей собор поставив завершальну точку в тривалому процесі, і одночасно став початком нової, прискореної латинізації.

Противники унії

Величезну роль в справі боротьби проти поширення унії зіграли такі ревнителі православ’я, як Плоцький архієпископ Мелетій Смотрицький та Київський митрополит Петро Могила. У міру того, як латинізація ставала все більш очевидною, в боротьбі за возз’єднання уніатів з православ’ям включався російський уряд і російська православна церква. Особливо активно їх діяльність розгорнулася після приєднання до Російської імперії тих територій, за які йшла боротьба: в 1654 р. частина Малоросії була прийнята в російське підданство, в кінці XVIII ст. в результаті трьох поділів Речі Посполитої територія Росії збільшилася за рахунок українських, білоруських і литовських земель. Саме на кінець XVIII століття припадає перша хвиля возз’єднання уніатів. Однак, окремі випадки приєднання уніатів до православ’я мали місце ще з часу введення унії, але вони не могли бути особливо численні, так як закон карав перехід в православ’я.

Вільне приєднання уніатів було дозволено указом Катерини II в 1794 році. За офіційними даними, до кінця царювання імператриці всіх об’єднаних налічувалося до 2 млн. душ. В лоно Православної церкви стало повертатися і уніатське духовенство, що пов’язано з погіршенням його стану. Уніатська церква не стала рівноправною з Римо-католицькою, і відносини уніатського духовенства з католицьким завжди залишалися натягнутими. Величезну роль грали базиліани, які активно займалися місіонерською діяльністю, зокрема, на польській Україні. Уніатські єпископи і архієреї в своїй більшості були з базиліан. Вони користувалися великою пошаною, зверхньо і навіть зі зневагою дивилися на сільське уніатське духовенство. До того ж владики уніатів ніколи не могли забути, що їх позбавили сенаторського крісла, хоча це було їм урочисто обіцяно королем Речі Посполитої Сигізмундом III. [14]

ВИСНОВОК

Стефана Зизанія, безумовно, можна назвати реформатором свого часу. Його життя та діяльність можна поріняти з життям інших відомих реформаторів (Мартіна Лютера, Жана Кальвіна, Яна Гуса). Всіх їх об’єднує одна спільна риса – повернення до першоапостольського вчення та боротьба проти католицької церкви. Як і кожен реформатор, Стефан Зизаній відзначається своїми поглядами в питаннях теології. Його погляди на особу Ісуса Христа та на вчення про чистилище і суд, викликають обурення з боку як православних, так і католиків. У своїх працях Стефан Зизаній представляє Папу Римського антихристом, і це викликає велике незадоволення у католиків. Однак Зизаній, представляючи такий погляд, опирається на твори ранньохристиянських отців церкви.

Особливо Стефан Зизаній відзначився в боротьбі проти католицьких уній. На противагу унії було створено братський рух. Діяльність братського руху спричинила великий вплив на життя українського та білоруського народів. Школи, видавнича діяльність та духовний вплив братського руху залишили слід в історії християнства на території західної України та Білорусі.

Список використаних джерел:

  1. Провідники духовності в Україні: Довідник/ За ред. І.Ф.Кураса. – К.: Вища школа, 2003. – 783 с. – С. 228.
  2. ПСРЛ. Т. 32. С. 178.
  3. АЗР. Т. 4. № 88. С. 121.
  4. Описание док-тов архива западнорус. униат. митрополитов. СПб., 1897. Т. 1: 1470-1700 гг. № 178. – С. 82.
  5. АЗР. Т. 4. № 91. – С. 125
  6. М. А. Корзо 2007. Ст.245-251. Корзо.– 2007. –С. 236
  7. Саміздат…
  8. Завитневич В. З. «Палинодия» Захарии (Копыстенского) и ее место в истории западнорус. полемики XVI и XVII вв. Варшава, 1883. С. 123, 130.
  9. Цитата по: Корзо.– 2007. – С. 239.
  10. Цитата по: Кирилло-Мефодиевский сборник. П; Лпц., 1863. Вып. 1. – с. 21. с. 27, 32-33, 40.
  11. Григорьев В. В., Исторический очерк русской школы, М., 1900; Медынский Е. Н., Братские школы Украины и Белоруссии в XVI-XVII вв. и их роль в воссоединении Украины с Россией, М. – 1954.
  12. Грушевский М.С. Иллюстрированная история Украины. – М.: 1990. – 525 с.
  13. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбидь, 1991. – 400 с.
  14. Крипякевич И.П. История Украины.– М.: Мир, 1990. – 520 с.
  15. Швыдько Г.К. История Украины. XVI-XVIII века. – М.: Генезис, 1997. – 384 с.

***

Бакалаврант богослов’я Веніамін Палагнюк

Ілюстрація

 

Рубрика: История Церкви

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.