Поезія Світлани Лагідної

Паросток любові

Вщух мороз, і пролісок не спить,
сніг його назавжди не завіяв;
як хотів він бачити цю мить,
недарма про сонечко він мріяв!
І льонок з ромашкою, і мак
зацвітуть у полі волошковім,
оживе у відданих серцях
паросток Христової любові!
Первоцвіт Небесної Краси,
трепетний, довірливий, тендітний,
пасинок холодної землі,
Диханням Господнім відігрітий!
Він росте, призначений для тих,
хто його плекати сам готовий,
колоском надії, доброти,
співчуттям та милосердям повний:
до сиріт, безхатченків малих
і до вдів, обпалених війною,
до людей скалічених, слабких,
до стареньких, немічних і хворих.

О, Господь, нас милістю веди,
захисти, будь нашою підмогою.
Ніжний цвіт високої мети
коронуй Своєю перемогою!

У змерзлі дні…

Мій милий друг, у довгі-довгі зими,
У змерзлі дні бідацької негоди,
До бідних йди, щоб розділити з ними
І злидні їх, і прикрі їх пригоди.
Без теплоти не зацвіте і квітень;
Не залишай усіх, хто потерпає,
Чиє буття усім вітрам відкрите
І день і ніч у відчаї благає
Про доброту та наше милосердя.
Крізь заметіль дірою просто неба
Удовин дім, мов старий Перебендя
«Кричить в ефір», що дах латати треба!
Зігрій теплом сердешну сиротину,
І послужи і часом та грошима
Знесиленим і хворим хоч годину,
Сліпому ти побудь його очима.
Хоч люди йдуть собі байдуже мимо,
Не віддавай до рук недолі злої,
Не залишай сиріток за дверима,
Мов пташенят поранених у полі.
Стоїть маля, від холоду тремтяче,
В його очах страждання недитяче, —
То Сам Христос горює з ним неначе.
І жде тебе… вже довго і терпляче.

Згоріло літо

Згоріло літо, відлетіло
Раптово й стрімко, поміж ділом,
Як ластівонька швидкокрила
Зникає в сяйві мерехтливім.
Пролинуло так дивовижно
Легеньке літечко — пір’їнка,
Грайлива хмарка в барвах ніжних,
Тонка срібляста павутинка!
Над жнивом викошеним в небі,
Лише самотній крук кружляє,
Тепло землі, мов білий лебідь,
У вирій тихо відлітає.
Усе мов сумом оповите,
Жалем щемливим непісенним:
Пройшли жнива, минуло й літо,
А ми чи будемо спасенні?

Молімося за Україну

«Братья и сестры, не бесчестите Бога своей непочтительностью и напыщенностью. Не стойте, словно фарисей, когда возносите молитву Богу. Не уповайте на свою силу, не полагайтесь на неё, но почаще преклоняйте колени перед Богом и поклоняйтесь Ему» («Молитва», стр. 261).

Хто молиться — моліться дуже ревно
За всіх людей, як за братів тих кревних.
Зі щирістю, не так як лицеміри.
Нехай ущент розіб’ються кумири
Байдужості, лінивства, формалізму
Пихи, холодності та егоїзму.
Нехай не буде чути про убогих
Слів невдоволення і слів недобрих.
До ніг Ісуса, браття припадімо,
Так Сам Христос молився на колінах —
Бо то душа людська, а не поліно,
І гаряче молімось за стражденних,
За безталанних й за усіх нужденних:
За тих, хто день у день за крок від смерті,
Хто на війні, в страшенній небезпеці,
Щоб вижили у цім вогні пекельнім,
Бо кров людська — то, брате, не водиця —
Молімося за інших, як годиться:
За тих, хто потерпає від наруги,
Чиї серця волають від напруги,
Від холоду, від голоду, від спраги,
Мов деревця пониклі й безпорадні,
Щоби Христос їх прихистив, розрадив
І до життя нового попровадив
Руками тих, хто Господу не зрадив!
Нехай молитва наша лине в Небо,
Молімося за інших, як за себе
До Бога співчуття і милосердя:
Щоб вихопив сиріт із «пащі левів»
Й беззахисних від люті ворогів,
І жалюгідних визволив рабів,
Із темряви до світла відпустив!
Молімося, брати, за світлу днину,
Молімося, брати, за Україну!

Долати гріх (пісня)

Долати гріх, вести двобій
Із ворогом підступним, сильним:
Щодня долать поразки біль
Та йти до цілі неухильно.

Приспів:
Долати гріх — йти услід весні,
Яка долає холод,
Як сонце трощить товстий лід,
Теплом душі долати злобу!

Долати гріх, як довгу ніч,
Безрадісну і одиноку,
Із темрявою віч-на-віч
Свою свічу тримать високо!

Перемагати, мов будень,
Долати гріх без страхів зайвих,
Допоки не настане день
Веселий в сонячному сяйві!

Який розсіє тьму гріха
Й освітлить кожну людську душу.
З Ім’ям Ісуса на вустах
Долати гріх я мушу, мушу!

Лишь Божья милость сострадает

«Ему недостаточно поверить в закон и силу; они не имеют жалости и никогда не услышат вопля о помощи» («В небесных обителях», стр. 360).
«…потому что буква убивает, а дух животворит» (2 Кор. 3:6).

Закон и сила навсегда бессильны
Помочь упавшим, грешным и заблудшим.
Лишь Божья милость так любвеобильна:
Ко всем снисходит, даже к самым худшим.
Закон и сила жалости не знают
И воплям вдов и сирот не внимают.
Лишь милосердье Божье сердцем слышит,
Теплом нежнейшим и любовью дышит.
Закон бездушный на смерть осуждает,
От обречённых взор свой отвращает,
И умирать их в муках оставляет,
Их безучастьем ранит, убивает.
Но Дух Иисуса бедным сострадает,
Ценою жизни грешников спасает
Калек несчастных лаской окружает,
С себя нелёгкий крест свой не слагает,
Обузой тяжкой труд свой не считает.
Но Дух Иисуса оживотворяет,
Из тьмы и праха к жизни воздвигает,
Даёт надежду, верой вдохновляет,
Ко всем бессильным руку простирает
И поднимает их, и возвышает,
И Божью силу в людях возвещает.

Невже не стискається серце?

«Братья и сестры… помыслите о нуждах сирот. Разве не сжимаются ваши сердца, когда вы смотрите на их страдания?»  (С.Д.Ц. т. 6, стр. 284 оригинала).

Невже не стискається серце й донині?
Невже не болить воно нам і не ниє?
Маленькі безхатьки — як ті змерзлі квіти.
Якщо не приймати їх, не відігріти,
То будуть безжалісно кинуті дітки
На організації благодійні,
У темні підвали, де сирість із міллю,
У каналізації: сморід із гниллю.
Безправні й беззахисні, жертви, нужденні,
У сильних в руках їх прибутки злиденні.
Якщо не засвідчити дітям любові,
То віддані будуть самітні небоги
У владу злочинності, блуду, зневіри,
Шахрайства, безбожності та лихослів’я!
І йдуть вони ніби тварини на страту
Туди, де готові їх радо вітати:
У темний той світ, що людей поглинає
І звідки їм вже вороття не буває.
Хто зміг би з презирством на сиріт дивитись
І чистою совість свою залишити?…
Христос нас навчає сиріток приймати,
Любити їх більше, ніж та рідна мати,
І душу покласти за їхнє спасіння
За прикладом Божого Сина й велінням,
Що дане для зцілення нам і прозріння,
І зло подолати лише добротою
І вірою, чинною завжди любов’ю!

 

Дивись також статтю «Сироти — вони наші, не чужі»