Моя Марія

«На схилі літ починаєш усвідомлювати, що життя — найвища цінність, дарована Богом», — стверджує моя прабабуся Марія Никифорівна. В її вустах це звучить переконливо, бо їй 94. Ця жінка — дружина, мати, сестра, вчитель.

Марія-дружина була завжди вірною, тому що кохала свого Миколу. Усяке було за 60 років спільного життя, але вона не зрадила. Немає давно коханого, але згадки про нього живуть у вірному серці Марії.

Любов Марії-матері безмежна. Вона має двох порядних та чесних дітей, як і вона сама. Пишається Зінаїдою та Валентином, бо навчила доньку й сина людей та Бога поважати, на прю за правду стояти.

Не сестрою, а швидше матір’ю для сестричок та брата була Марія. У 13 років  сиротою стала. Тато був, але як без матері п’ятьом бути? Отож стала Марія другою мамою. Її турбота про рідних переросла в любов до вчительської праці.

1941 рік. Учительський диплом не отримала. Війна все зруйнувала, але мрію вчителювати не вбила. А учні чекали на вчителя… І заходить Марія, вже Никифорівна, лунає її мелодійний — бо вміла гарно співати — український голос. 55 років лунав. Мікрофонівною називали. Але ж діти… Не одне покоління учнів дякує!

А зараз моїй Никифорівні 94. І розум її світлий, бо не затьмарений злом. І погляд ніжний, бо не затінений заздрістю. Тільки руки втомилися, бо не знали відпочинку. Тільки ноги не слухаються, бо ходили городами, полями, втоми не знаючи.

Люблю її , мою прабабусю Марію. Молю про неї Бога.

Наталія Лясковська