Міраж

08-04-2015, комментария 2 Просмотров: 511

bomzh2Сьогодні я відпустив персонал своєї юридичної фірми трохи раніше. Під кінець робочого дня в мене назбирались деякі справи, які потрібно було вирішити самотужки. Я орендував офіс по вулиці Леніна. Ця вулиця є майже в кожному місті моєї країни. Як правило — це центральна вулиця. Так історично склалось. В моєму місті це саме так. І хоч Леніна давно немає, а Радянський союз вже розвалився, вичерпавши себе як цінність ідеологічну так і політичну. Та от смітник в кінці вулиці, що названа ім’ям великого вождя, як спомин про часи правління комунізму, стоїть донині. За пів року до розпару СРСР місцева влада вирішила збудувати на місці пустиря в кінці вулиці якийсь музей. Територію обнесли парканом, розрили місце під фундамент, заливши цементом. А поки цемент підсихав, величезна країна розпалась на шматки. Будівництво заморозили. З часом фундамент загорнули, а люди, що проживали поблизу, не вдоволені роботою житлово-комунальних служб та своєчасним вивезенням сміття, почали висипати побутові відходи за паркан. Так цей пустир отримав свою назву «смітник». Насправді це велика проблема. Вийшовши з комуністичного табору з його специфічним мисленням та переконаннями про те, що все і скрізь є спільним, а значить нічийним, ментально ми ще й досі залишаємось громадянами країни, якої вже не існує.

Закінчивши роботу, трохи втомившись від канцелярської рутини, я зібрався їхати додому. Щоб дійти до своєї машини, яку я завжди паркував на кінці вулиці, мені потрібно було пройти також і повз смітник. Стояла хороша, доволі тепла, як для зими погода. Я накинув на себе куртку, та вийшов на вулицю. Не поспішаючи, повільною ходою, рушив я до машини. Дійшовши до смітника, мою увагу привернув безхатченко. Він часто рився в смітникові в надії, що хтось викине якийсь одяг, або щось із їжі. Я купив йому буханець хліба в магазині, що стояв неподалік та кілька бананів. Він взяв, нічого не сказавши. Я ж пішов далі, не затримуючись та нічого не запитуючи.

На перехресті вулиць Леніна та Космонавтів будувалась протестантська церква. Досить цікавий збіг. Комунізм забороняв релігію, заперечуючи існування Бога. Що ж, комунізму вже немає, а на місцях його колишнього правління будують все нові та нові церкви. Ось, за однією з таких церков і стояло моє авто. Я сів у машину та поїхав додому.

Наступного робочого дня, під час обідньої перерви в нашому колективі виникла дискусія щодо тієї церкви, яку будують на кінці вулиці. Колектив не великий: мій помічник Сергій та секретарка Світлана. Тому, як правило, ми обідали разом в їдальні навпроти офісу. Цю тему підняла Світлана. Досить цікава дівчина. Не так давно вона закінчила університет. Я взяв її до себе працювати, не зважаючи на те, що в неї не було досвіду роботи. На співбесіді вона здивувала мене ясністю своїх думок та швидкістю мислення. Не встигаючи до кінця поставити Світлані запитання, я вже отримував від неї відповідь на нього. Вона здогадувалась про суть питання ще на середині речення. Її цікавість не обмежувалась юриспруденцією. Вона багато читала, і це була література різних напрямів. Але найбільше нам з Сергієм до вподоби був потяг Світлани до кулінарії.

— «Хлопці», – сказала вона в їдальні, поклавши на стіл черговий витвір своїх кулінарних здібностей – «Сьогодні по церковному календарю піст. Тому я приготувала грибну страву. Ось, пригощайтесь».

І справді, Світлана вміла смачно готувати. В обідній час ми з Сергієм, забуваючи про все на світі, здавались у полон кулінарних чар нашої співробітниці.

— Ви бачили? На кінці вулиці будується церква – сказала Світлана – Схоже це протестантський дім молитви.

— Так, я помітив – підтримав розмову Сергій – але чому ти вирішила, що церква протестантська?

Я знав Сергія далеко не один рік. Ми працювали разом в одній державній установі ще до того, як я вирішив відкрити власну справу. А з часом, коли справ стало забагато для однієї людини я запропонував Сергію посаду помічника. Він погодився. Наполегливий в роботі, він завжди доводив до кінця будь яку справу. Мені подобався його прагматизм. Майже до всього він підходив з «холодною» головою. В його діях була відсутня надмірна емоційність. Це був стоїк, філософ, людина, яка своїм холодним поглядом заморозить навіть полум’я. Абсолютна протилежність Світлані. Тим не менше вони знайшли спільну мову дуже легко. Я ж був задоволений тим, що наш не величкий колектив живе спокійним, мирним життям у взаєморозумінні.

— Так, чому ти вирішила, що ця церква протестантська? – запитав я.

— Насправді все дуже просто, церква майже добудована. Але на ній немає дзвіниць. Між іншим, кілька днів тому до нас в офіс приходили дві дівчини, люб’язні та чемні, добре виховані. Вони залишили книжку про історію християнства. Я переглядала її. Доволі цікава книга. Того дня в мене було багато роботи, я не могла приділити їм достатньо часу, а вас взагалі не було в офісі.

— Як не було? Ти хочеш сказати, що ми з Сергієм не вийшли на роботу? Світлано, це наклеп! За це я подам на тебе до суду! – пожартував я.

Світлана зрозуміла гумор моїх слів. Моє ставлення до життя було занадто серйозним, але мені подобалось жартувати над серйозністю цього життя. Мені, як і Сергію, цього року виповнилось тридцять п’ять. В чомусь ми були схожі з ним. Можливо, це вік накладає свою тінь на нас. Люди одного покоління в чомусь подібні один до одного. Але дещо, звичайно, відрізняє нас, надаючи виняткового забарвлення кожній особистості. Моя відмінність від Сергія полягала в тому, що при всій своїй серйозності я все ж таки любив пожартувати з життям. Часом я грався з ним в ігри, намагаючись переконати в першу чергу себе в тому, що я і тільки я є господарем свого життя. Мене дивували люди, які свої невдачі, негаразди списували на обставини, або свою долю. Хіба не для того дав Господь Бог людині розум, щоб вона керувалась ним у житті подібно тому, як моряк, міцно тримаючи в руках штурвал, впевненою рукою направляє свій корабель по морським хвилям до берега? І він дійде до своєї гавані, незважаючи ні на що.

Але я трохи відволікся від теми, яка вже доволі жваво обговорювалась Світланою та Сергієм.

— Світлано – зауважив Сергій – Бог має бути в серці у людини, і без цього жодна церква, жодна форма служіння з її обрядами та таїнствами не допоможе людині збагнути в якому напрямку вона має рухатись аби наблизитись до досконалого. Будь яка релігія першочергово має вказати людині дорогу до тих висот, з яких людство впало. Тому я не бачу сенсу в тому, щоб будувати все нові та нові церкви. Достатньо тих, що вже існують. Таємниця відродження людської душі має відбуватись в стінах її серця, а не в стінах її церкви. Ти згодна?

— Я згодна з твоїм відношенням до віри, але не погоджуюсь з твоїм ставленням до церков, як до будівельних споруд. Сергію, церква – це не тільки приміщення, але також і пам’ятник архітектури. Багато церков несуть в собі великі культурну та історичну цінності. Можливо, через кілька сторіч церква, яку будують на кінці вулиці поповнить список таких церков.

— Ні, не поповнить. Я в цьому впевнений. І знаєш чому?

— Чому?

— А тому, що з християнської релігії зробили щось на зразок бізнес-проекту. Служіння в церквах останнім часом нагадують мені добре зрежисоване театральне дійство. Чи ж буде Господь Бог відвідувати служіння в таких церквах, якщо в них не Він на першому місці, а гроші? Звичайно ж ні. А значить ніякої цінності такі церкви не несуть. Це всього лиш груди каміння, або велика купа цегли в перемішку з цементом.

— «Мені здається, що ви не чуєте один одного – втрутився я – Сергію, ти говориш про храм людської душі. А ти, Світлано, про храм, до якого ці душі приходять поклонятися Богу».

Я помітив, що люди, які сиділи біля нас за сусідніми столиками почали звертати на нас свою увагу. Навіть не знаю через що більше, чи через те, що їх зацікавила тема, яку ми обговорювали, чи через те,що ми обговорювали її трохи за голосно.

— Що ж – сказала Світлана, звертаючись до Сергія – ти занадто упереджено ставишся до людей, що відкрито сповідують свою віру. Але наступного разу, коли ці люди прийдуть в наш офіс я обов’язково попрошу їх поспілкуватися з тобою. Вони хороші, Сергію, і обов’язково тобі сподобаються.

— Ні, дякую – сухо відповів той – я не стану витрачати час на порожні балачки.

— Слухайте – знову втрутився я – а якщо ми запросимо твоїх, Світлано, святих ангеликів на обід?

— О, це чудова ідея – підхопила вона.

Ось так ми проводили обідній час, щоразу обговорюючи якусь нову тему. Як правило, це були теми, що стосувались нашої роботи. Та сьогодні дискусія вийшла за звичні для нас рамки, збагативши наш світ юриспруденції роздумами про духовне, про вічне.

Ми повернулись до офісу, кожен до своєї частини роботи, очікуючи на візит ще не відомих нам з Сергієм, але знайомих Світлані дівчат.

Пройшло кілька тижнів перш ніж вони знову переступили поріг нашого офісу. Чесно кажучи, ми з Сергієм вже забули про те, що чекаємо на них. Було кілька серйозних справ, і доводилось працювати на виснаженні. Одна з цих справ примусила мене їхати на кілька днів до іншої області. Суть справи така: один хлопчина вирішив підзаробити грошей копіюючи ліцензійні диски, які копіювати було не варто. Жив він зі своєю мамою в однокімнатній квартирі в спальному районі мого міста. При обшуці в його квартирі знайшли кілька сотень вже скопійованих дисків. За найоптимістичнішим варіантом суддя, враховуючи те, що підсудний був єдиним опікуном своєї літньої мами, дав би йому мінімальний термін, передбачений законом за порушення прав інтелектуальної власності.Мабуть, так воно б і було. Але його мати вирішила інакше. Вона прийшла до нас в офіс коли її син вже сидів у слідчому ізоляторі.Дивитись на неї спокійно було важко. Було помітно, що вона не спала вже кілька днів, очі не просихали від сліз. Про свій зовнішній вигляд вона просто забула. І все, що вона змогла пояснити – це те, що її син потребує допомоги.

— Світлано, принеси склянку води – попросив я. Звернувшись до жінки я попросив її заспокоїтись, і розповісти все повільно від самого початку.

Вона випила воду, з пів хвилини мовчки посиділа на стільчику який приніс їй Сергій, і почала розповідати.

— В мене один син, один єдиний. Батька в нього немає. Я виховувала його одна. Виховувала як уміла, можливо занадто розбалувала, занадто багато йому дозволяла. Але я намагалась бути хорошою матір’ю. Чому ж життя відплатило мені такою монетою?

— Що з Вашим сином? Де він зараз?

— Його посадять до в’язниці, чуєте? Його посадять до в’язниці!

— Але за що?

— За якісь кляті диски… Він копіював на своєму комп’ютері чужі диски. А, виявляється, це заборонено. І тепер його посадять до в’язниці, а зараз він вже в слідчому ізоляторі. Що мені робити?

Вона знову заридала, притиснувши долоні до очей.

— Чи можу я побачити Вашого сина?

— Я думаю так.

— Не гаймо часу. Їдьмо.

Ми вийшли з офісу та направились на кінець вулиці, до моєї машини. По дорозі до авто вона розповіла в якому саме відділку міліції знаходиться її син. Я знав цей відділок, звичайно. Доїхати до нього зовсім не складно, але домогтися зустрічі з хлопцем виявилось проблематично. Був вже вечір, і черговий не захотів пропускати відвідувачів у слідчий ізолятор. Довелось таки почекати до ранку.

На зустрічі її син розповів в чому справа. Він копіював в себе вдома ліцензійні диски з програмним забезпеченням, зламуючи їх захист.

Що ж, за цю справу можна було взятись, але зі слів цих людей я зрозумів, що за послуги юридичної фірми їм платити було нічим. Не багато вони жили, зовсім не багато. Вийшовши з приміщення міліції, я ще раз глянув на матір. «Перед законом всі рівні» — сказав я собі. « Ти не можеш залишити цих людей сам-на-сам з їхньою проблемою. Ти можеш і маєш їм допомогти».

— Пані, Маріє – так звали цю жінку – скажіть, чи Ви розумієте, що послуги приватної юридичної фірми не безкоштовні?

— Так, розумію. А скільки це коштує?

— Який у Вас місячний дохід?

— Не розумію.

— Скільки Ви заробляєте в місяць?

— Я живу на пенсію, а також інколи підробляю домогосподаркою у заможних людей.

— Зрозуміло.

А зрозуміло було одне – заплатити за послуги їй було нічим. А мені стало до болю шкода цю жінку. По наївності її син встряв у цю халепу. І тепер, дивлячись на неї, я пригадував свою матір, яка в дві зміни працювала на швейній фабриці, щоб дати освіту своєму сину. Ось так, під впливом цих спогадів до мене прийшло рішення допомогти цим людям просто так. Я взяв цю справу. Чомусь одразу прийшла думка, зробити її сину довідку з психіатричної лікарні, яка б засвідчувала в нього психічні розлади. Така довідка не зняла б з нього звинувачення, але врятувала б його від тюремної клітки.

Наступний тиждень я займався тільки цією справою, паралельно, по мобільному телефону даючи деякі підказки Сергію, який в цей час вів іншу, доволі складну справу.

Того ж дня я поїхав до сусідньої області, в обласний центр, на зустріч до своєї знайомої, яка працює в психіатричній лікарні. Ми познайомились доволі давно. Ще в юні роки в мене виявили хронічну хворобу серця. Так склалось, що реабілітацію після одного серцевих нападів я проходив в одній з лікарень цього міста. Там я познайомився тоді ще з практиканткою, яка одного дня постукала в двері до моєї палати, щоб провести деякі тести для своєї дипломної роботи. Я погодився допомогти, відповівши на питання. Таким було наше знайомство з нею.

Переговоривши, ми вирішили все ж таки домогтися медичного огляду для мого підзахисного. Моя ж частина цієї справи полягала в тому, аби забезпечити його медичний огляд саме в цій лікарні. І тут довелось використовувати свої впливові зв’язки, без яких дуже важко бути успішним юристом.

Хлопчина пройшов медичний огляд саме в цій лікарні. Діагноз був прогнозований, і мене задовольнив. Тепер я мав тверде підґрунтя, на якому і побудував захист.

Вирок суду також був мною передбачений. Умовне позбавлення волі строком на два роки з конфіскацією майна та примусовим лікуванням в психіатричній лікарні. Але так, як хлопець не мав ні рухомого ні не рухомого майна, то конфіскувати в нього виявилось нічого. Що ж до лікування, я домовився з керівництвом вже знайомої читачеві лікарні про те, щоб хлопець безоплатно попрацював пів року двірником на території медичного закладу. Йому буде не зайвим зрозуміти, що працювати потрібно так, аби не заважати жити іншим. В нього була своя кімнатка в лікарні, триразове харчування, завжди чистий одяг та побачення з матір’ю.

Такими були наші робочі будні. Про своє особисте життя в такі, особливо напружені дні ми, часом, просто забували. І ось, коли дві дівчини з церкви, що поблизу нашого офісу, завітали до нас вдруге, особисто я зовсім не очікував, і не чекав їхнього приходу. Мені здалось, що і Сергій не очікував на їхній прихід. Ми вже не пам’ятали того дня, коли Світлана розповідала нам про них, як не пам’ятали нашого рішення пообідати з ними разом. Та, ось, Світлана дуже зраділа їхньому візиту. Я, навіть, здогадався чому. Скоса глянувши на Сергія, вона звернулась до дівчат: «Маша, Іринко, рада вас бачити! Чому ви так давно не заходили до нас?» Я не очікував такого від Світлани, і був трохи здивований. Мабуть, я погано знав жіночу сутність. Даремно Сергій наважився сперечатись з представницею жіночої статі. Світлана розпочала проти нього свою гру, в якій ці дві наївні дівчини мали стати знаряддям покарання. В Світлані я щойно помітив щось від лукавого. Не даремно говорять, що в кожній жінці ховається змій з Едемського саду. І якщо ненароком зачепити жіночу гордість, жінка дозволить змієві помститися за себе. Мабуть, Сергій потрапив саме в таку ситуацію. Що ж, я вирішив поспостерігати за цією грою. Світлана запросила дівчат до офісу, і почала розповідати, якою цікавою виявилась подарована ними минулої зустрічі книжка. Між ними зав’язалась дискусія. Не пам’ятаю в деталях їхню бесіду, але суть її полягала в ставленні людей один-до-одного. Вони говорили про те, що люди перестали любити своїх ближніх, підмінюючи потребу в коханні любов’ю до речей, до мобільних телефонів, або комп’ютерів. Ми з Сергієм не втручались, слухаючи в стороні.

— Хлопці – звернулась до нас Світлана – а пам’ятаєте, ми якось обговорювали можливість пообідати разом з дівчатами?

— Так? — здивувалась Іра.

На вигляд вона мала приблизно двадцять шість роки. Середнього зросту, з довгим, русявим волоссям, що завивалось на кінчиках. Вона носила окуляри, які надавали їй більш серйознішого вигляду ніж, як мені здалось, було насправді. Говорила вона трохи статично, хоча доволі впевнено. Але інколи складалось враження, що її слова йшли попереду її думок. Тембр голосу був трішки сухим як на мене.

— Це було б чудово – погодилась Маша.

Ця дівчина виглядала на два роки старшою за Іру. Також середнього зросту, стрункого стану, з довгим, прямим волоссям темного кольору. Голубі очі виглядали спід чолки. Говорила вона повільно та виважено, ніби володіла стовідсотковим флегматичним темпераментом. Доволі симпатична дівчина. Ми з Сергієм стояли осторонь. Але цікавість взяла над нами верх. Ми підійшли ближче, щоб прийняти участь у бесіді.

— Так – підтвердив я – і справді ми обговорювали таку можливість, чи не так, Сергію?

— Пам’ятаю, як же ні.

— От і добре – сказала Світлана звертаючись до дівчат – в який день ви змогли б пообідати разом з нами?

Я помітив по обличчю Сергія, що такий поспіх був йому не до душі. Він не звик так просто впускати у своє життя нових людей, змінюючи тим самим барви свого буття. Але в цій ситуації Світлана його переграла.

В сучасному світі необмежених можливостей для комунікацій, парадокс, ми все частіше відчуваємо себе самотніми. Чому так відбувається, що знімаючи перепони та кордони для спілкування, це спілкування втрачає свою наповненість та красу, а значить втрачає свою цінність? Наші успіхи в сфері новітніх технологій чомусь негативно відображаються на потребах нашого внутрішнього світу. І чим далі людство просувається вперед в науково-технічній сфері, тим глибше воно впадає в прірву духовної темряви. Я дійшов до висновку, що постійні знайомства з новими людьми зовсім не збагачують наш внутрішній світ. Такі швидкі та не довготривалі знайомства лише розпорошують нашу увагу. Але знайомство з цими дівчатами виявилось доволі цікавим та корисним. Ми домовились про зустріч в обідній час наступного дня. Останок робочого часу пройшов як завжди доволі напружено, тож більше про дівчат ми не згадували.

Слідуючого дня Маша та Іра, як ми і домовлялись, прийшли в обідній час з хорошим настроєм та ентузіазмом. Ми ж відклали свої справи, намагаючись хоча б на обідній час забути повсякденний клопіт не легкої професії юриста. Світлана була в захваті від візиту наших нових знайомих. Вона кружляла та щебетала біля них, немов пташка. Ми з Сергієм були більш стриманішими у прояві своїх емоцій. Сергій віднісся до дівчат, як і вчора, доволі сухо. А от я зрадів їхньому візиту, хоча моя радість була не такою бурхливою як у Світлани. Ми зачинили двері офісу та, в п’ятьох, вирушили до їдальні.

— Як ваш настрій? – звернулась до дівчат Світлана.

— Чудовий! Дуже хороший – відповіли дівчата.

— Сьогодні доволі тепло на вулиці, і мороз не щипає мене за ніс – продовжила Світлана.

Її відвертість викликала в нас посмішку. В хорошому настрої ми перейшли через дорогу та зайшли до їдальні. Дівчата замовили собі лише чай, а от ми вирішили пообідати більш серйозніше. Як завжди Світлана принесла з собою чергову кулінарну фантазію. Сьогодні це були фаршировані гриби. Вже сидячи за обіднім столом, між нами, здається, почали формуватись зародки дружніх відносин, дружнього сприйняття один одного. Сергій, як справжній чоловік, допоміг дівчатам з чаєм, висипавши до чашок цукор та вкинувши пакетики з заваркою.

— Дякую – сказала Маша.

— Дуже приємно – доповнила Ірина.

Сергій, не довго думаючи з відповіддю, промовив: « Дівчата, дозвольте мені хоч раз в житті відчути себе джентльменом».

— Дозволяємо – посміхнувшись відповіли вони.

Так, жартуючи, ми провели за столиком хвилин двадцять. Але мені хотілось перевести нашу бесіду на духовні теми. Тому я запитав у дівчат про церкву, яку будують на кінці вулиці, і якої вони були прихожанами.

— Це протестантська церква. І от-от будівництво має завершитись. Тоді ми відсвяткуємо відкриття храму урочистим богослужінням, на яке запросимо і вас – відповіла Ірина.

— О, буду дуже вдячний вам за запрошення. А чим відрізняється вчення саме вашої церкви від вчення інших церков? І чому так багато у світі церков якщо Бог один і Біблія одна?

Іра, схоже, взяла ініціативу на себе в той час як Маша все ще допивала свій чай.

— Зараз я дістану свою Біблію, і ми разом, гортаючи сторінки цієї Святої книги знайдемо відповіді на ці запитання.

— О, ні – заперечив Сергій – Біблію зараз читати не варто.

— Чому? – запитала Світлана – а мені, наприклад, дуже цікаво що в ній написано. Я ніколи її не читала, навіть не тримала в руках.

— Біблію почитаємо, можливо, іншим разом – продовжив Сергій – а зараз чому б нам просто не поспілкуватись. Мені, наприклад, як і тобі, Сашко, цікаво чим відрізняється церква на кінці вулиці від церкви на околицях нашого міста. Не думаю, що в Біблії написано хоча б слово про одну з них. На скільки я знаю, Біблію завершили писати в першому сторіччі нашої ери. А от церкву, про яку ми зараз говоримо, почали будувати тільки двадцять сторіч потому.

Цього разу Сергій переконав Світлану. Але я помітив, що дівчатам стало якось ніяково після протесту Сергія що до пропозиції Іри почитати Біблію. Що ж, такий від природи, інколи трохи різкий, але в душі він був дуже доброю людиною. Я був впевнений, що йому так само цікаво поспілкуватись з цими дівчатами як і мені. Кожна людина бачить Світ по своєму. Цей особливий погляд, притаманний кожному з нас. Мені завжди цікаво почути як на одну й ту ж саму річ дивиться мій знайомий. Що він бачить, чого не бачу я? Або навпаки – можливо саме мені випаде честь відкрити моєму співрозмовнику нову для нього грань буття. Від Іри та Маші я чекав саме цього. Як дивляться на Світ вони? Чим наші погляди різняться, і в чому вони схожі?

— Звичайно, ми можемо просто поговорити – перервала мої роздуми Іра – а Біблію можна почитати і іншим разом.

— От і добре – якось одразу ожив Сергій.

Я подумав про те, що говорити на рівні з людьми, які не один рік читають цю книгу, і доволі не погано її знають Сергій, звичайно, не міг. Розуміючи це, він обрав для себе такий спосіб спілкування, який був зручним для нього.

— Я ходжу до цієї християнської громади з самого дитинства. Мої батьки також віруючі люди – сказала Іра – Я виросла на християнських принципах моралі, і…

Сергій перебив її своїм запитанням: «А що таке християнські принципи моралі?»

— Один з найголовніших серед них — люби ближнього свого, як самого себе.

— Цей принцип є майже у всіх релігіях світу.

— Так, тому, що будь яка релігія має наближати людину до людини, навчаючи нас жити в любові один до одного.

— Тоді в чому ж винятковість християнства, і чому, на вашу думку, саме ця релігія стоїть над іншими?

— Я не вважаю, що будь яка релігія має стояти над всіма іншими. Що таке істина, і як її знайти? Кожна релігія пропонує свій шлях. Для нас кожна така дорога є одним з варіантів пошуку істини серед глиби людських знань. Вибір за нами. Моя віра в Господа Бога опирається не лише на моїх знаннях історії, яку я співставляла з пророцтвами Біблії, і не тільки на тому, що я прочитала в цій книзі.

— Тоді на чому?

— На моєму досвіді. Це моє особисте спілкування з Богом.

— Ірино, Ви розмовляєте з Богом?

Якось з насмішкою запитав Сергій. Іра спокійно посміхнулась та продовжила: «Ні, Ви не зовсім вірно мене зрозуміли, або ж я не зовсім точно пояснила. Я не розмовляю з Ним так, як зараз з Вами. Але в молитві я розповідаю Йому все, що в мене на серці, а Він показує мені як я маю діяти в тій чи іншій ситуації зі сторінок Біблії. Мої досвіди – це відповіді на мої молитви. Тому я впевнена, що Бог – це не вигадка розчарованих у житті людей, які шукають виправдання своєму розчаруванню, вигадуючи все нові та нові теорії походження добра та зла на планеті. Для мене Бог є реальною особистістю. На стільки реальною, як Ви, Сергію, або Ви, Світлано.

— Це все добре, звичайно – знову перервав її Сергій – та чи не віддаляє ваша релігія вас від реального світу в якому ви живете? Адже християнський світогляд, разом з його морально-етичними нормами стоїть на багато вище ніж світогляд простих людей, які не настільки глибоко занурились у вивчення Біблії.

— Я не берусь судити про рівень моралі серед людей, що вивчають Біблію, чи не вивчають її. Саме по собі вивчення цієї книги не змінить людське серце в кращий бік. В кращий бік його змінить лише Бог, якщо людина справді цього бажає. І я не відчуваю себе самотньою, Сергію. В мене багато братів та сестер по вірі. Але найголовніше те, що в мене є мій Ісус, який завжди знайде час вислухати мене, побути зі мною в радості, або ж розділити зі мною мою печаль. В серці кожної людини є місце, яке призначене для Бога. Цей куточок плоті не може залишатись порожнім. Якщо не Бог, тоді хто, або що? Світ запропонує будь що, на будь який смак. Але ніщо з запропонованого ним не дасть відчуттів гармонії людини з собою, як і не поєднає зі Всесвітом.

— Ви дуже красиво говорите, але людству більше цікаві останні новинки на ринку мобільних телефонів ніж останні відкриття в області релігії. Секс цікавить людей більше ніж роздуми Христа над тим, що є істина. І навіть алкоголь в змозі задовольнити потребу людини у спілкуванні, а значить заповнити пустоти в її серці.

— Людині потрібен не стільки найновішої моделі мобільний телефон, скільки людина, якій хочеться зателефонувати. І не стільки секс, скільки людина, яку будеш кохати, розповідаючи їй про свої почуття мовою свого тіла. І навіть не алкоголь, який розв’язує язик, але людина, з якою навіть без алкоголю завжди є про що поговорити. Все геніальне – просте як кажуть. У людей все зводиться до одного – кохати та бути коханими.

— Я не буду з Вами сперечатись, продовжуйте.

— Дякую. Але обідній час вже завершується. Мені не хотілось би забирати у вас той час, який призначений для роботи.

— Що ж, це Ви добре підмітили.

— Ми можемо зустрітись завтра знову. В цей самий час, на цьому ж місці та продовжити бесіду.

— О, так – підтримала пропозицію Світлана. – це було б дуже добре, якби завтра ми також могли зустрітись.

— Тоді домовились, до завтра – сказав я.

Ми попрощались з Ірою та Машею повертаючись до офісу. Так і пройшов наш обідній час того дня. І справді, трішки не звично, але доволі цікаво. Кожен з нас, мабуть, знайшов для себе щось цікаве в цій розмові, щось таке, над чим варто поміркувати. Розмова на сьогодні закінчилась, але я ще довго думав над тим, що ж таке кохання. Чи це тільки слова, чи це вчинки які не потребують слів, тому, що додати словами просто нічого. Отже, завтра ми знову пообідаємо разом, розмірковуючи над простими, але в той же час такими складними сторінками життя кожної людини. Сергій погодився на пропозицію Світлани почитати завтра Біблію. Очі цієї юної дівчини горіли яскравим вогником цікавості. Її стремління до знань та до чогось нового продовжувало захоплювати мене.

Наступного дня Іра прийшла без Маші. Дівчина погано себе почувала та вирішила залишитись вдома.

— Шкода, сказала Світлана – передавай їй від мене щирі вітання та побажання одужувати.

— Звичайно передам – відповіла Іра.

Ми закрили офіс та вже традиційно вирушили до їдальні.

Як і вчора, сьогодні Світлана пригостила нас черговим витвором кулінарного мистецтва. На цей раз це були голубці. Поки ми насолоджувались їх смаком, я роздумував над тим, як звернути бесіду на тему прощення. Мені здалось, що ця тема була б актуальною для нас усіх. Десь поспіхом сказане слово може засісти глибоко в душі. А потім, як заноза, воно докучає не приємними відчуттями, не даючи спокою.

Цього дня в їдальні грала фортепіанна музика. Лірична та спокійна, вона налаштовувала на відверте спілкування. Збіг? Можливо, сказав я собі. Вслуховуючись в звуки мелодії, я відчув тонку душу виконавця. Мелодія то підіймалась угору, то так само швидко поверталась назад. Але її рух не видавався мені занадто швидким, чи занадто повільним. Він не був різким, навпаки – ніби вода, мелодія бігла своїм шляхом. А на її поверхні, ніби сонячні зайчики, грались між собою мажорні та мінорні співзвуччя, влаштовуючи видовище дивовижної краси.

Світлана перервала мої роздуми, запитавши Сергія, чи пам’ятає він, що вчора всі ми погодились почитати щось із Біблії.

— Так, Світлано, я пам’ятаю – посміхнувшись відповів Сергій – і якщо Іра взяла з собою цю книгу я особисто готовий тобі її почитати.

Він глянув на Ірину проникливим поглядом, ніби запитуючи, чи не забула вона, часом, Біблію. Дівчина легко прочитала цей погляд. Без слів вона вийняла зі своєї сумочки книгу, з написом «Біблія».

— А можна мені подивитись? – запитала Світлана.

— Так, звичайно

Іра дала Біблію Світлані. Було цікаво спостерігати за нею в цей час. Вона дивилась на цю книгу так, як мале дитя дивиться на нову іграшку. Світлана почала гортати сторінки, не на довго зупиняючись на деяких. Я помітив, що їй хотілось зрозуміти написане в книзі одразу, прямо зараз.

— Іро, що ти порадиш нам почитати сьогодні? – запитала Світлана не відводячи очей з Біблії та все ще гортаючи її сторінки.

Я пригадав свої роздуми над темою прощення та, скориставшись нагодою, звернувся до Ірини: «Іро, а що в Біблії написано за прощення? Як простити людині образу?»

— Світлано, дайно мені Біблію – звернулась Іра до Світлани.

Відкривши книгу, вона прочитала такі слова: «Петро приступив тоді та запитався Його: Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а маю прощати йому? Чи до семи раз? Ісус промовляє до нього: не кажу тобі до семи раз, але аж до семи десяти семи раз по семи!» Матвія 18:21-22.

— Число сім у Біблії – це число повноти. Тут Господь Бог хоче показати людям, що прощення не має кількості. Прощення не можна вимірювати цифрами. Але на мою думку, його можна зміряти глибиною. Простивши людині раз і назавжди – більше ніколи не пригадуєш, і не дорікаєш їй колись зробленим чи сказаним проти тебе.

— Хіба це можливо? – запитав Сергій.

— Так, чому ж ні? Людина, в серці якої живе безумовна любов, здатна творити дива не тільки вчинками повсякденного життя на очах в усього людства, але й у глибині своєї душі, свого внутрішнього світу. Мені на пам’ять прийшла історія з Євангелії, розказана Господом Ісусом. Якраз відповідь на Ваше, Саша запитання про прощення. Ось вона:

Іра перегорнула сторінки Біблії, і почала читати: «Тим то царство небесне подібне одному цареві, що захотів обрахунок зробити з своїми рабами. Коли ж він почав обраховувати, то йому привели одного, що винен був десять тисяч талантів. А що він не мав із чого віддати, наказав пан продати його, і його дружину та діти, і все, що він мав, і заплатити. Тоді раб той упав до ніг, і вклонявся йому та благав: Потерпи мені, я віддам тобі все! І змилосердився пан над рабом тим, і звільнив його, і простив йому борг. А як вийшов той раб, то спіткав він одного з своїх співтоваришів, що був винен йому сто динаріїв. І, схопивши його, він душив та казав: Віддай, що ти винен! А товариш його впав у ноги йому, і благав його, кажучи: Потерпи мені, і я віддам тобі! Та той не схотів, а пішов і всадив до в’язниці його, аж поки він боргу не верне. Як побачили ж товариші його те, що сталося, то засмутилися дуже, і прийшли й розповіли своєму панові все, що було. Тоді пан його кличе його, та й говорить до нього: Рабе лукавий, я простив був тобі ввесь той борг, бо просив ти мене. Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався? І прогнівався пан його, і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу.» Матвія 18:23-34. Якщо ви пригадаєте молитву «Отче наш», то згадаєте і такі слова в ній – і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо боржникам нашим.

Я слухав історію з цікавістю. Біблійна мова дуже проста, доступна та зрозуміла. Але в той же час в її простоті, як мені здалось, закладена велика мудрість. Ще з пів години ми розмірковували над цією не простою темою. А на останку обіднього часу Іра запросила нас цього вечора до церкви, на зустріч групи по вивченню Біблії.

— Вам було б цікаво послухати. Думаю, що і Маша до вечора почуватиметься краще, та зможе приєднатися до нас.

Ми обіцяли подумати, враховуючи насиченість робочого дня та втому, яка неодмінно чим ближче до вечора дасть про себе знати.

Завершивши робочий день, ми втрьох все ж таки вирішили прийняти запрошення та сходити на зустріч по вивченню Біблії. Біля входу до церкви нас вже чекали Іра та Маша. Дорогу від офісу до храму ми подолали за п’ять хвилин, але мороз за цей короткий час встиг пройняти, як кажуть, до самих кісток. Церква була одноповерховою. Помітно, що ще не добудована, але навіть у такому вигляді вона була доглянута. У дворі, з під снігу по обидва боки цегляної доріжки виглядали декілька оголених холодною порою року кущів троянд. В середині ще велись будівельні роботи, тому ми спустились в цокольне приміщення. Дівчата пояснили нам, що на тижні, в буденні дні, аби не заважати будівельникам завершувати ремонт, не великі групки людей збираються у вже відремонтованій кімнаті цокольного поверху. А в день приготування до святого Господнього дня декілька людей прибирають пил та будівельні відходи на першому поверсі, щоб мати можливість провести загальне богослужіння всією громадою у великому залі. Ми зайшли в доволі затишну кімнатку, приблизно на двадцять квадратних метрів. Вона була обладнана так, ніби шкільний клас, але більш в домашній атмосфері. Чотири круглих столики вкритих рожевими скатертинами. Біля столиків по п’ять стільців. На стіні, що навпроти вхідних дверей, висить дошка з крейдою на підставці, майже як у школі. Шпалери зеленого кольору діяли заспокійливо, а картини на стіні, з зображенням сцен Євангелії налаштовували на думки про духовне. Ми сіли за столик: я, Сергій, Світлана, Іра та Маша. Приблизно за десять хвилин інші стільці також були вже зайняті. А поки ми чекали на інших людей, нам запропонували чай та печиво. Дуже вчасно, адже після п’ятихвилинної подорожі по морозу гарячий чай і справді зігрівав. Я поглядав на все, що мене зараз оточувало, оцінюючим поглядом. Дивлячись на обличчя людей, я помітив у їхніх очах багато позитиву. Я б не сказав, що навколо мене сидять святі. Їхні обличчя не випромінювали світла, яке б засліплювало мої очі. Але атмосфера в цій кімнаті була особливою. Я не соромився і не боявся помилитись у своїх роздумах, обговорюючи запропоновану тему разом з присутніми. Різного віку, або різного виховання люди по різному можуть дивитись на одні й ті ж самі речі. Я ще раз переконався в цьому сьогодні. Але тут, в колі цих людей я не відчував спротиву своїм поглядам, які інколи не збігались з думкою інших. Між нами не виникало ніяких спорів. Мою позицію поважали, і я відчував це. Таке саме ставлення до права людини на свою думку я помітив і по відношенню до інших людей. Ніхто не намагався пригнічувати право співрозмовника думати вільно, не підкорювати свій розум більшості лише тому, що це більшість. Зустріч проходила у форматі запитань та відповідей на них, або ж розгляду запропонованої кимось теми, чи ситуації з життя. Першу запропонував чоловік, на ім’я Богдан. Історію він розповів зі свого життя. Ось вона: його приятель позичив у нього тисячу гривень. Сказав, що до зарплатні. А нестачу грошей на момент свого візиту пояснив тим, що всі наявні в себе гроші витратив на ліки, для дитини, що раптово захворіла.

— Як я міг відмовити в такій скрутній ситуації, тим більше, що мав можливість допомогти? — Сказав пан Богдан. «Але» — він продовжив — «коли пройшов місяць, і я попросив повернути мені гроші, приятель відмовився це зробити, знову ж таки акцентуючи увагу на складній фінансовій ситуації, яка склалась в його сім’ї. Ось тепер я, чесно кажучи, не знаю як мені бути далі.

Обговорюючи цю тему, дехто опирався на біблійні тексти, а дехто керувався людською мораллю та здатністю триматися свого слова, своєї обіцянки. Я ж сказав, що якщо гроші давались у борг без розписки, то на юридичній мові, в світі юриспруденції цього боргу фактично не існує. Взагалі, споглядаючи на життя людей, я прийшов до висновку, що в нашому світі грошима вимірюється все, навіть дружба. І якою б міцною вона не була рано чи пізно хтось готовий буде її зрадити. Питання стоїть лише в ціні, яку один запросить за зраду, а інший запропонує. Я щиро сподівався, що історія, яку розповів пан Богдан не належала до цієї закономірності, і все ж таки фінал її буде позитивним. Підбиваючи підсумки обговорення дехто читав рядки з Біблії, в яких говорилось про те, що боржникам потрібно прощати. Але найбільше мені сподобалась думка однієї бабусі. Не знаю як її ім’я, але чомусь мені хотілось назвати її Марією. Інколи, вперше дивлячись на людину, починаєш асоціювати її з якимось іменем.

— Давати в борг варто рівно стільки, скільки не чекаєш отримати назад – сказала вона.

Хтось розповів історію про те, як спілкуючись зі своїм приятелем на духовні теми почув такі слова від співрозмовника: «В мене Бог у серці, я вірю в душі. Для чого мені ходити до церкви?».

І справді, хороше запитання, подумав я, для чого людям ходити до церкви, якщо Бог у серці? В повітрі знову почулось шарудіння паперу. Це перегортались сторінки Біблії. Хтось прочитав слова, де сказано, що демонитакож вірять, і в їхніх серцях також є місце для віри в Бога. Але сама по собі віра не робить їх святими. Дослухавши до кінця думку першого, другий, піднявшись зі свого місця, висловив думку про те, що вуглинки здатні гріти довго лише тоді, коли вони разом. І тому церква є тим місцем, де вуглини можуть обмінюватись теплом одна з одною, передаючи його людям. «Обмінюватись теплом одна з одною» — ці слова заділи мене. Я не схильний до проявів сентиментальності, як і не вірю в те, що на нашій планеті, в суспільстві людей можна побудувати утопію. Але щось схиляло мене до сумних роздумів після цих слів. Людина здатна роздумувати лише над тим, що вона знає, що усвідомлює, і що хоча б раз зустрічалось на її життєвому шляху. Ось зараз я зрозумів, що дарувати один одному тепло своїх сердець не є для людей чимось не зрозумілим та не звіданим. Скоріше, це щось добре забуте, засипане брудом кількох віків, або тисячоліть. А можливо бруд не настільки давній. Хто знає, чи не достатньо людині кількох років життя, щоб засмітити і свою духу на стільки, щоб вона втратила здатність обігріти не лише свого ближнього, а навіть саму себе. Намагаючись знайти відповідь на питання, а для чого ж людині ходити до церкви, я почув багато хороших, цікавих думок. Але основна, одна єдина, що   здалась особисто мені найбільш точною була ось ця – щоб не відчувати себе самотньою серед людей з іншим поглядом на світ та на самого Бога.

Серед присутніх я помітив юнака, якому на вигляд було не більше двадцяти п’яти років. Та його думки, як на його вік, були доволі глибокими. Він порівняв природу Триєдиного Бога, з інститутом сім’ї, але я ніколи не замислювався над цим. Здавалось, що світ почав відкриватись мені знову, але на цей раз горизонт його просунувся на багато вперед.

— Для чого Бог створив сім’ю? На мою думку, стосунки в наших сім’ях, це проекція на стосунки між людьми та Творцем. В Біблії не раз наголошується на тому, що церква є дружиною Господа Бога. Як чоловік може з повагою відноситись до церкви, до служіння в своєму храмі, якщо він не приділяє належної уваги навіть своїй дружині? А ось ще одне порівняння – він на мить зупинився, по його обличчю пробігла посмішка задоволеної людини. Він був щирим у своїх роздумах над скарбами, які заховані у Святому Письмі. І зараз, намагаючись поділитись своїми відкриттями з нами, він виглядав по справжньому щасливою людиною. – Наш Творець на сторінках Біблії часто звертається до нас так: «Діти мої». А як особисто ми ставимось до своїх дітей? Ми часто нарікаємо на Бога через те, що щось в житті сталось не так, як нам хотілось. А я інколи думаю над тим, як поведе себе мудрий батько, якщо на його зауваження не торкатись гарячої праски його мале дитя зовсім не реагує? Чи не дозволить він одного разу, під пильним своїм наглядом, все ж таки обпектись праскою, щоб на малому навчити своє дитя слухатись свого батька? І як би не боляче було дитяті, і не зрозуміло чому батько, який бачив майбутні наслідки, стояв поруч, спокійно споглядаючи, та, насправді, чи не боліло у батька серце знаючи, що він мусить допустити, хоч і не значну, але все ж таки біль, щоб у майбутньому відгородити дитину від чогось на багато серйознішого. Часом, коли мені здається, що в цьому житті я зовсім самотній і навіть Господь Бог мене залишив, ця історія якось заспокоює. Мабуть, так потрібно в цей період мого життя. Для чого? З часом я про це дізнаюсь. А зараз варто почекати. Набратись терпіння, і почекати.

Дослухавши до кінця розповідь цього хлопця, хтось знову повернув розмову на тему церкви, щирості прихожан та потреби відвідувати храм. Я з захопленням слухав діалоги між людьми, їхні думки та побажання.

— Я пам’ятаю, з яким натхненням ми вивчали Біблію за часів радянського союзу, в роки панування комунізму, коли релігія була поза законом. Пам’ятаю, як горіли наші очі зустрічаючи брата чи сестру на уроках вивчення Слова Божого у святий Господній день. Чомусь зараз, у роки свободи віросповідання цей вогник зник, або ж світить на стільки тьмяно, що більше схожий на повільно догораючий, ніж на справжнє полум’я. Час вседозволеності руйнує кордони між духовним Бога та моральним людським. Люди затирають ці розбіжності, намагаючись утворити щось універсальне, що підійде для всіх. Але понижуючи планку та підмінюючи духовні багатства Господа Бога на філософію людини, ми отримуємо мильний пузир, що хоч і розмальований красивими словесними фарбами та прикрашений ідеально вистроєними логічними зворотами, але всередині все рівно залишається порожнім. Там пустота, вакуум. Навряд чи кожна людина, відчувши порожнечу в собі, здатна зрозуміти від чого це почуття. А воно, ніби заноза, постійно зудить, примушуючи людину шукати засоби, якими можна заглушити це не приємне свербіння. Що ж далі? А далі один, шукаючи порятунку, з головою занурюється в буденність, інший починає вивчати досвід філософів, які так само відчували порожнечу, і тікаючи від неї, намагались пояснити всім, і в першу чергу собі, що ж таке буття людини на планеті Земля, і що після нього. Ми занадто поєднались зі світом, переплелись з його культурою, традиціями, поняттями. Як наслідок – духовна порожнеча.

— Так – сказав інший чоловік, який сидів за сусіднім столиком – це все правда. Але відмежовуючи себе від світу, чи не ризикуємо ми наштовхнутись на інші відчуття, і чи не замінимо ми відчуття порожнечі на відчуття самотності?

— Інколи в житті не уникнути цього відчуття. Воно буде повертатись періодично за умови, якщо людина не хоче стирати свою індивідуальність, не погодиться йти на компроміси зі своєю совістю, зі своїми принципами. Тому, що цей світ, свій в якому ми живемо, він не має чітких рамок. В ньому все розмито. Розмиті в ньому і поняття честі, моралі, святості. Це світ, в якому ніхто ні за що не відповідає. І чим далі людина занурюється в глибини сучасного світу, тим більшою стає прірва між нею та Господом Богом.

Я не міг слухати далі. В мені прокинувся бунтарський дух, який не міг і не хотів погодитись з тим, що світ, в якому я досяг деяких вершин, досяг самостійно, опираючись лише на власну наполегливість, власний розум та любов до праці, насправді всього лиш не вдалий проект людства побудувати свій світ. Побудувати його самостійно, без Бога. Я чіплявся за свою роботу, за свій статус в суспільстві, статус успішного юриста. І для чого мені слухати, як хтось, хто, мабуть, не досяг у житті навіть того, чого досягнув я, зараз намагається занести свою п’яту над суспільним устроєм, в якому мені, як і мільйонам, мільярдам інших людей є що втрачати. Я розумів, що все, почуте мною – правда. Як розумів і те, що людство в Едемському саду зробило помилку, обравши не той шлях та пішовши не тією дорогою, яка веде до утопії. Але моє серце належить теперішньому часу. Воно народилось вже в цьому світі, з усіма його недоліками. Цей світ став моїм домом, історією мого життя, сенсом моїх надій та сподівань. І яким би спотвореним та скривленим він не виглядав, я не готовий зректись його.

Я залишився сам-на-сам зі своїми думками, зовсім не слідкуючи за тим, як розвивається дискусія, і які ще теми піднімаються. Дивно, але тут я вперше відчув свою недосконалість. Вона, ніби темні окуляри на очах, вмить затьмарила світ, що мене оточував, мій власний світ. Що ж таке життя? – запитував я себе. І для чого я живу, якщо будь-які висоти, досягнуті мною не в змозі задовольнити мого прагнення піднятись ще вище. Бажання чогось нового завжди переслідуватиме мене. А що воно, як не пошук ідеального, досконалого, справжнього, початкового. Я пригадав, як ще в дитинстві намагався врятувати пташку, яка випала з гнізда. Ще мале пташеня, що не вміло літати, тільки цвірінькало поглядаючи на більш дорослого птаха, який безсилий допомогти лише кружляв над переляканим, безпомічним малям. І як же це мале пташеня зараз видалось мені схожим на мене самого.

До кінця цієї зустрічі я не вимовив більше ні слова. А по закінченні, мені захотілось підвезти Світлану додому. Сергій вирішив поїхати громадським транспортом. По дорозі ми не розмовляли на теми, почуті в церкві. Навіть не знаю, які враження залишились у Світлани від спілкування з цими людьми. А от я намагався зрозуміти чому мене відвідують зараз такі суперечливі спогади. З чим це пов’язано? Безперечно, я звертав увагу в першу чергу на те, що цікавить сам мене, та стосується мене особисто. Але я ніколи не вважав себе суперечливою особистістю. Ось в таких думках і завершився цей вечір.

Наступного дня, коли наближався час обідньої перерви, Іра та Маша знову прийшли до нас в офіс. В хорошому настрої та налаштовані на чергову бесіду. Світлана, як завжди, зустріла дівчат дуже привітно. Ми ж з Сергієм, піднявши голови та відірвавшись від безлічі стопок з папером, здавалось, почали асоціювати наших гостей з годиною роздумів на духовні теми. Та сьогодні я не намагався зосередитись на темах, які обговорювались. Сівши за столиком їдальні та насолоджуючись гарячим чаєм, я дивився у вікно, поглядаючи на пішоходів, що проходили вулицею та проїжджаючі дорогою машини. Я відсторонився від дискусії, і саме зараз, вперше від учорашнього вечора, відчув себе знову задоволеним своїм життям, своєю роботою, хорошими друзями. Ті глибокі та великі істини, які ще вчора так збентежили мене, ось зараз, здається, втратили свою актуальність для мене. Але чому? Чому зараз я відчував таку байдужість до них? Я не міг дати відповідь на це запитання. Обідній час пролетів не помітно. І ми знову повернулись до роботи.

Дівчата й надалі приходили до нас майже щодня в обідній час. Світлані дуже подобалось спілкуватись із ними. Сергій був не проти їхній компанії, з цікавістю слухаючи роздуми на духовні теми. Зрідка він долучався до обговорень, але дуже поверхнево. Це виглядало так, ніби свої репліки він привносив здебільшого з міркувань етики, ніж через щиру зацікавленість. Я ж, після зустрічі по вивченню Біблії, якось помітно для себе охолонув у пошуках духовного. В якусь мить, знаходячись серед цих людей, я відчув як моя недосконалість почала конфліктувати навіть з повітрям у тій невеличкій кімнаті. Наповнене святістю, воно обпікало мене з середини з кожним вдихом. Кілька днів я тримав у собі свої думки, не наважуючись поділитись ними з будь-ким. Але одного дня я не витримав, і під час обіду розповів по це Ірі та Маші.

— Саша, — сказала Іра, — конфлікт, який Ви відчули, це боротьба добра та зла. Ця війна триває вже понад шість тисяч років. Полем битви є серце людини. Це конфлікт двох світів, що побудовані на зовсім протилежних ідеологіях. Один – це світ Господа Бога, який стоїть на любові. Інший – це світ Люцифера, що існує лише завдяки тиранії та домінуванні сильного над слабким. І Ви відчули в собі боротьбу цих світів. Я знаю це тому, що свого часу і сама це відчувала. Світ, в якому ми живемо, насаджує в нашій свідомості свої закони, правила та порядки, пригнічуючи голос совісті, як найвищого судді, що є найкращим мірилом будь-яких дій людини. З часом голос совісті стає все тихшим, а декілька разів пройдений новий, не завжди чесний шлях, з часом стає вже звичним та таким знайомим. Так проходить кілька років, а то й десятиліть, і людина на стільки зливається та звикається до світу Люцифера, що одного разу, зустрівшись зі світом Господа Бога, починає відчувати ті самі відчуття, які відчули й Ви на зустрічі по вивченню Біблії. Не лякайтесь цього.

— Я і не злякався, скоріше здивувався.

— Спробуйте почати щоденно читати Біблію. Ця книга прояснить Вам справжню ситуацію, яка склалась на нашій планеті зараз. Людство впевнено наближається до свого кінця. Щодня з’являються нові та нові хвороби, катаклізми, катастрофи. Ми вже звикли чути, про нові та нові гарячі воєнні точки на Землі.

— Ви, Іро, так говорите, ніби ситуація справді катастрофічна, і наш світ рухається до прірви, – промовив Сергій. Він сказав це жартома, намагаючись перевести серйозний її стан на більш невимушений.

— Послухайте, – подовжив він – за останні двадцять років людство зробило величезний стрибок у розвитку своєї цивілізації. Так, з’явились хвороби, яких раніше ми не знали, але й медицина зараз на такому рівні, про який наші пращури й мріяти не могли. Ви говорите про війни, але скільки існують люди на планеті, стільки існують і війни. Пригадайте історію про Каїна та Авеля. Вона має бути добре знайомою Вам. Вже перше покоління синів Адама та Єви наважилось замахнутись на життя один одного. А це сталось задовго до нашого з Вами народження. Отже це стало наслідком не наших з Вами неосмислених діянь. Ви говорите про катастрофи. Іро, нещодавно знову впав літак. Зізнаюсь, я не носив траур по загиблим, не сумував і не тужив. Цей літак не став першим. Нажаль, навряд він буде останнім. Але статистика говорить про те, що серед піднятих у небо літаків процент тих, що зазнали катастрофи постійно зменшується. Науковці працюють над цим. Хочу заспокоїти Вас, не все так погано, як Вам здається.

Сергій переможно відкинувся на спинку стільця. В цьому словесному поєдинку він отримав верх. Іра, опустивши очі, не знала що відповісти. А може просто не хотіла вв’язуватись у цей спір знаючи, що для Сергія ці теми не є життєво важливими. Він грався з дівчатами, часом підігрував їм, а часом, як і цього разу, заганяючи співрозмовника у глухий кут, отримував насолоду дивлячись на розчаровані обличчя дівчат. Але наші зустрічі за обіднім столом не закінчувались. Іра та Маша продовжували приходити до нас майже що дня. Я почав помічати, що звик до них, до їхньої присутності, уваги. Тим дням, коли ми обідали втрьох, чогось бракувало. Можливо, їм не вистачало живих дискусій, цікавих тем для бесід, інтригуючих дебатів Іри та Сергія. З часом я зауважив, що почав сприймати цих двох дівчат, як частинку нашого колективу. Їм я відвів особливе місце та обов’язки. І вони чудово справлялись із ними. Наш напружений робочий графік вони розбавляли новими для нас темами. Я не схильний до тієї думки, що юрист має жити лише юриспруденцією, і у всьому світі відокремлювати для себе, як найцікавіше, лише закони, мотиви та наслідки. Світ повен цікавих речей, і релігія – одна з них. Інколи, домовившись заздалегідь, ми приходили в Дім молитви. Я намагався не концентрувати свою увагу на досить помітній різниці у поведінці цих людей в їхній церкві з поведінкою людей в інших місцях громадського скупчення. Одного дня я по справжньому загорівся ідеєю якось перевірити, чи відповідає життя наших нових знайомих їхнім словам. Мій розум знову і знову наголошував на тому, що якось занадто правильно вони розповідають про життя. Вони говорять так, ніби знають якої відповіді я чекаю від них. Мабуть, знайшовши ідеальне та завершивши пошук одного, ми починаємо новий пошук, а саме пошук недоліків у цьому ідеальному. Така думка також промайнула. Але я твердо вирішив знайти засіб якось перевірити щирість цих людей.

Якось я заговорив про це зі Світланою. На мій подив, вона сказала, що також думала над цим.

— Як саме можна це перевірити? – запитав я – адже не можливо зазирнути в глиб душі іншої людини. Хіба що вона сама розкаже про те, що у неї на душі.

— Так, ти правий.

— Ти знаєш, Світлано, насправді я дуже хочу допомогти їм добудувати цей «Дім молитви». Я прикипів до них своїм серцем, і їх любов до цієї церкви викликає в мене повагу до них. Цей цегляний будиночок оповитий їхнім піклуванням. Придивись, у дворі завжди прибрано, а в приміщенні так, ніби вони ходять по підлозі босоніж, хоча, насправді, взуття на вході вони не знімають. В мене склалось враження, ніби чистоту вони зберігають не тільки один для одного, але, в першу чергу, для свого Спасителя.

— Я помітила – посміхнувшись, сказала Світлана. Я ж дівчина, і звичайно, звертаю увагу на чистоту не тільки в своїй оселі, але також в оселі, до якої приходжу в гості.

— О, навіть так – підмітив я жартома.

— А як ти думав?

— Я знову переконуюсь у тому, що занадто погано розуміюсь на тонкощах жіночого мислення.

— Не тільки ти, Саша. Насправді, на, як ти висловився «тонкощах жіночого мислення» погано розуміються майже всі чоловіки. Ви не послідовні.

— Ми?

— Так, ви.

— Я би повірив твоїм словам, якби про це сказав мені хтось інший, але тільки не хтось з представниць жіночої статі, серед яких таке поняття, як послідовність, відсутнє взагалі.

— Ну, ти не перебільшуй. Думай краще про те, як нам зазирнути в глиб цієї християнської громади.

— Так. – сказав я. Подумки подумавши про те, на скільки помітно Світлана перевела розмову на іншу тему.

В роздумах ми провели ще, приблизно, пів години, не промовивши жодного слова. Мабуть, зазирнути в глиб людських сердець дозволено лише мудрим. Але що таке мудрість? Я довго думав над цим, намагаючись визначити це поняття, надавши йому словесної оболонки. Але пояснити це явище словами в мене не виходило. Я лиш бачив його прояви у житті деяких своїх знайомих. Ще в студентські роки, одного літнього місяця я поїхав відпочивати у село до своєї бабусі. Одного вечора, зайшовши в гості до своєї тітки, я отримав урок, який пам’ятаю і досі.

— Саша, заведи мені корову до хліва – попросила Маруся Михайлівна.

Взявши в руки цепка, який був прив’язаний на шиї у тварини, я почав тягнути його у свій бік. Але корова не зробила навіть кроку в напрямку хліва. Тоді я обійшов її ззаду, намагаючись примусити зайти в приміщення під страхом палиці в моїй руці. Але і це не допомогло.

— Тітко Марусю, Ваша корова мене не слухає – зауважив я.

Вона підвелась зі стільчика, взяла порожнє відро, налила в нього трішки води та подала корові, щоб та пила. Тварина засунула у відро свою морду. І ось тепер я побачив те, що, мабуть, і можна назвати мудрістю. Моя тітка не тягла за цеп, і не махала палицею над головою у здивованої тварини. Повільно, вона відтягувала відро в бік хліва, занісши його в приміщення. Корова ж, не витягаючи морди з цього відра, мабуть, і не помітила, як опинилась у хліві.

Я розповів цю історію Світлані.

— Дійсно, сказала вона, — може це і є мудрість, вміти мотивувати.

Вже був вечір. Робочі години добігали до кінця. Сергій пішов додому раніше. А ми, розмовляючи зі Світланою на цю тему, навіть не помітили, як стрілки годинника перемістились ще на одну годину вперед.

— Ходімо до машини, я підвезу тебе до твого дому.

— Буду дуже вдячна тобі.

Ми вийшли з офісу. На вулиці було холодно. Дрібний сніг бив прямо в обличчя. Майже все навкруги побіліло.

Ось, ми вже підійшли до смітника. Я на мить зупинився. Щось ворушилось в безлічі сміття. Придивившись, я помітив, як вже знайомий мені безхатько будував щось, на зразок халабуди. Аж ось, раптом, хтось жбурнув у його бік ще один пакет зі сміттям. Він влучив прямо в безхатька. Той був увесь білий, і зливався з рештою смітника. Можливо, його просто не помітили. А можливо… Хто знає… Але він не образився. Так мені здалось… Він перевірив вміст пакету та продовжив далі зводити собі щось, на зразок халабуди з усього, що міг знайти біля себе.

Ми зі Світланою сіли у машину. Я увімкнув двигун та став прогрівати мотор, одночасно піднімаючи температуру салону. Світлана зовсім змерзла. Руки її тремтіли, голос дрижав. Метрів за десять стояв не величкий магазинчик. Я купив їй стакан гарячого чаю, і поки вона пила чай, я спостерігав за безхатьком. І ось, мене осяйнула думка. Якщо людина не змогла помітити безхатька на смітнику, цікаво, а чи помітить вона його біля церкви? Чи зможе людина, яка сповідує релігію любові до свого ближнього, пройти осторонь нього в той час, коли ближній так потребує її уваги.

— Світлано!

— Що сталось? – здивовано та трішки злякано відповіла вона.

— В мене є думка. Здається, я знаю як перевірити щирість цих людей.

— Справді? І як?

— Послухай, я одягнусь так, як цей безхатченко. Сяду біля входу до церкви та зроблю вигляд, що потребую грошей на хліб. Якщо в їхніх серцях справді горить вогник любові до всіх людей, незалежно від віку, статі, соціального статусу то вони не зможуть пройти осторонь, навіть не поцікавившись, чим могли б допомогти.

— Справді. Не погана думка. Я з тобою.

Я захоплювався простодушністю Світлани, її потягом до чогось нового. Вона не з тих людей, яким важко наважитись на відверто зухвалий вчинок лише заради того, щоб задовольнити свою цікавість.

— І ти готова одягнути такий одяг, який носять безхатьки? – жартома сказав я.

— Над цим я не подумала. Мабуть, ні. Але я можу постояти осторонь, щоб підтримати тебе морально.

Мені здалось, що вона не розуміла серйозності моїх намірів. Остання її фраза наштовхнула мене саме на таку думку.

— Світлано, я серйозно хочу прийти під церкву в одязі безхатченка.

— Що ж, спробуй.

Отже план дій був намічений. По дорозі до будинку, в якому живе Світлана, а потім і під час дороги до себе додому, я мав час все обміркувати. Старенький одяг я міг пошукати в своєму гардеробі. Щось там таки знайдеться. Для більшої правдивості куртку безхатька я міг обміняти в нього ж на щось із свого одягу. А на той випадок, щоб мене не впізнали по обличчю, я мав наліпні вуса та бороду. Ну ось, щось вже вимальовувалось. Треба дочекатись наступного дня та зустрітись з безхатьком, що жив на смітнику по вулиці Леніна.

До смітника я підійшов вже під вечір. Безхатька ще не було. Вітер доносив до мене не зовсім приємний запах цивілізаційних відходів, які деякі люди постійно сюди зносили. Я вирішив купити гарячого чаю, адже зимовий мороз не дуже ласкавий до людини, що стоїть без діла. Чай трішки зігрів. За ті п’ятнадцять – двадцять хвилин, які я чекав безхатченка, мабуть, зо п’ять людей, проходячи повз смітник, викинули пакети зі сміттям. Чесно кажучи мене це гнітило. Але ось, прийшов господар смітника. Здається, так його тут називали. Це була його територія, яку він відвоював у інших, схожих на себе безхатьків. Його реакція на нове сміття виявилась зовсім іншою. Він радів новим пакетам, з цікавістю розглядаючи кожен з них, ніби новорічний подарунок. Я не міг спокійно дивитись на це, але розумів – смітник, який мене дратував, для нього був домом.

— Послухайте – звернувся я до нього – хочу Вам дещо запропонувати.

Він повернувся в мій бік, і якось дивно глянув на мене, підозріло та трохи нервово.

— Я хочу Вам запропонувати дещо – знову звернувся я.

— Чого тобі треба? – відповів він різким тоном.

— Я готовий віддати Вам свою куртку в обмін на Вашу.

— Що? Ти, мабуть, забагато випив. Іди додому та проспись. В тебе є дім?

— Так, в мене є дім, але я тверезий, і цілком серйозно хочу запропонувати Вам свій одяг в обмін на Ваш.

— Ти хворий.

— Можливо, але якщо Ви не погодитесь, то будете хворим навіть більше ніж я.

— Таки да. – згодився він – знімай свою куртку, і бери мою.

Я зняв свою куртку та віддав йому. Його ж куртку я поклав у целофановий пакет та закрив у багажнику машини.

— Ти хворий – сказав він приміряючи на себе мою теплу куртку.

Того ж дня, пізнім вечором я зателефонував Світлані та розповів про те, що всі мої приготування завершені, і ранком наступного дня, якраз в день загального служіння, ми можемо прийти разом до церкви та перевірити щирість цих людей.

— Нажаль, — сказала Світлана, — я погано себе почуваю. Мабуть, простигла. Вибач, але завтра навряд, чи я зможу супроводжувати тебе.

— Одужуй, — відповів я, засмучений поганим самопочуттям Світлани.

О дев’ятій годині ранку я під’їхав до перехрестя вулиць Леніна та Космонавтів. Припаркувавши авто, я сів на заднє сидіння та, діставши з пакета куртку безхатченка, надів її на свій светр. Що й казати, одна лишень ця куртка змінила мою зовнішність. В своєму гардеробі мені вдалося віднайти старі штани та зимове взуття, зовсім не привабливе, але доволі тепле для зимової риболовні яку я полюбляв… Ці речі, в поєднанні з курткою, яка зараз була на мені, доповнили очікуваний та бажаний мною результат. Ба навіть більше – глянувши в дзеркало заднього виду, я доповнив свій новий образ наліпними вусами та бородою. На голову ж надів шапку, яку перед цим виваляв у мокрому піску. Результат мене задовольнив. Хоча якось не пособі було від такого перевтілення. Але що тоді говорити за самих безхатченків? Я перевтілився в цей образ знаючи, що через короткий час поверну собі свій звичний вигляд, своє місце в суспільній ієрархії, яке було чогось варте. А вони? Скинувши з себе свій одяг чи змінять вони свій статус? І чи надівши красивий костюм побачать вони щиру, не лицемірну посмішку життя, яке б усміхнулось їм усіма радощами людського буття? Мабуть, що ні.

Ще кілька хвилин я просидів у теплому салоні, намагаючись подумки спрогнозувати результат свого досліду. Все ж таки шкода, що Світлана не змогла приїхати сьогодні. Але переносити вже заплановане на наступний тиждень мені не хотілось. Взявши консервну банку та закривши машину, я направився у бік церкви. На годиннику була дев’ята година, сорок п’ять хвилин. Біля церкви вже побудували паркан. Що ж, мабуть, кращого місця мені не знайти. Я сів біля цього паркану, протягнувши руку з консервною банкою та став чекати доки прихожани церкви почнуть сходитись на служіння. Наступні п’ятнадцять хвилин змінили мою вже майже сформовану позитивну думку щодо цих людей.

Часом деякі речі описувати дуже не просто, навіть боляче. І не від того, що розчарування виявилось занадто сильним. Я не чекав від будь-якого суспільства, навіть від суспільства віруючих людей поведінки ангелів. Звичайно ж ні. На нашій планеті ми всі люди, не ангели. І всі ми народились вже в цьому, зіпсованому гріхом середовищі. Ми не знаємо, що значить благородство неба. Нам важно зрозуміти, і повірити, що Хтось наважився просто так віддати Своє життя за нас. Можливо, якби небесне вікно було б для нас відкритим, якби хоч через його скло могли ми зазирнути у світ, в якому панує безмежне, досконале кохання, то воно відобразилось би і в нашому житті, на наших серцях. Але той світ закритий для нас. Хоча, можливо Син Божий і став тим небесним вікном, через яке промінці любові все ще освітлюють нашу землю. Я переконався, що це вікно не в церкві знаходиться. Не може церква, перед якою я зараз сидів, чи будь який інший храм, обмежити небесне світло тільки своєю територією. А можливо, саме церкви на своїх територіях будують непробивні мури, аби не впустити промені світла до сердець своїх прихожан.

З такими думками я дивився на все нові та нові обличчя, які проходили повз мене, демонстративно відвертаючи голову від безхатченка з консервною банкою в руці. Перших кілька хвилин я дивився на них з подивом. Так, вони не зобов’язані давати безхатченкові гроші. Але дивував мене їхній байдужий погляд. Я пригадав історію з Біблії, розказану Господом Ісусом Христом. Історія про фарисея та митника. Обоє вони прийшли до храму помолитись. Фарисей дякував Богу за те, що був кращим за митаря. В цей час митар бив себе в груди, в молитві сповідуючи свої гріхи. Мені здалось, що в гонитві за вічним життям люди, яких я зараз намагався зрозуміти, в суєті дороги забули свій першочерговий намір. Вони втратили відчуття необхідності в Бозі. На одному з етапів шляху до неба вони відчули спокій, який зіграв з ними поганий жарт. Він притупив пильність, приглушивши внутрішній голос, який говорив про те, що боротьба ще не завершилась, ще зарано відпочивати, потрібно йти далі. Заспокоєні, майже впевнені в тому, що перемога знаходиться в кишені, а одна нога вже на Святій землі, вони почали забувати про основний принцип Євангелії – «коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостанеться; як умре ж, плід рясний принесе». (Івана 12:24). Релігія стала для них формою, модою, частиною культури та виховання, але, нажаль, вона не стала для них бажанням всього їхнього життя. Вони не вистраждали своєї віри як вистраждали її перші апостоли, гонимі фарисеями, або перші протестанти в часи темного середньовіччя.

Я почав відчувати, як холод підступав до моїх ніг. І вже з’явилось бажання піти до машини, увімкнути пічку, зняти з себе це лахміття та поїхати по далі від цього місця. Але ось, я помітив Іру та Машу. Вони наближались до церкви. Іскорка надії зажевріла в мені. Віра в те, що церква і справді наближає людину до людини, руйнуючи всі бар’єри суспільної нерівності, відродилась в мені. Серце забилось в грудях, здавалось, що холод почав відступати переді мною. Я, навіть, посміхнувся подумки, уявивши, як дівчата здивуються, якщо впізнають мене. Ось, вони майже порівнялись зі мною

— Дайте на шматок хліба – звернувся я до них.

Вони зупинились, глянувши на мене, ніби тільки що помітили, що біля церкви сидить безхатченко.

— На шматочок хліба – продовжив я, протягнувши до них консервну банку.

— Ти, звичайно, вибач, але ти нам не цікавий. І краще тобі знайти інший об’єкт, в якого можна було б випросити кілька гривень, надавивши на жалість !!! – сухо та скоро випалила Іра.

А далі, взявши під руку Машу, вони обидві зайшли до церкви.

«Інший об’єкт»? – Почувши ці слова, я відчув, як холодок пробіг по моєму тілу. Я просльозився. Сльоза застигла на моїй щоці крижаною краплею.

«Ні, тепер я вже не піду до машини» — сказав я собі – «треба довести до кінця те, що задумано. Тепер вже точно довести».

Повз мене пройшла вже літня пара. Дідусь та його, так мені здалось, дружина. Він дістав кілька копійок та опустив до моєї консервної банки. А далі… а далі, не сказавши ні слова, вони зайшли до церкви. Я подивився їм у слід, подумавши про себе, що цим копійчинам я завдячую не стільки приходом цих людей до церкви, скільки їхньому віку. Через кілька хвилин я помітив літню жінку, яка поспішала зайти в церкву до настання десятої години. В неї залишилось зовсім мало часу. Навіть не сподіваючись, що вона мене помітить, я протягнув і в її бік жерстяну банку з під консерви. Вона зупинилась, дістала гаманець, і віддала мені майже всі свої дрібні гроші. Монети задзвеніли на дні банки. А я, здивовано поглядаючи на цю жінку, намагався зрозуміти що могло поєднувати цих зовсім різних людей у бажанні відвідувати церковні служби.

— Я приготувала собі обід, але сьогодні він Вам знадобиться більше. – і вона протягнула до мене півлітрову банку з макаронами, закриту капроновою кришкою.

— Дякую Вам – промовив я, — але повірте, в мене є чим пообідати.

— Чому б Вам не зайти в приміщення церкви? Навіть, якщо Ви не вірите в Господа Бога, думаю, і Вам було б цікаво послухати проповідь священика в теплих стінах цього храму.

Я поглянув на неї поглядом, повним запитань. Хто ця людина? Чому з багатьох, що пройшли осторонь, лише вона одна зупинилась біля мене, проявивши співчуття та розуміння. На ній була червона дута куртка. Не дорогі чобітки, що навряд захищали її ноги від холоду. Волосся було довгим, але роки зробили його зовсім сивим. Життя забрало в неї майже всю зовнішню красу, але наділило її неабиякою красною внутрішнього світу. Я проникся повагою до цієї жінки.

— Так, Ви праві – сказав я, — в церві тепліше ніж тут. Мабуть, я також зайду в приміщення, хоч трішки погріюсь. Ви йдіть, а я наздожену Вас.

— Добре, я буду на балконі. Мені звідти краще видно. Підіймайтесь і Ви. Я з радістю поясню Вам деякі частини служіння, які, можливо, будуть Вам не зрозумілими.

І вона пішла. Ще кілька хвилин я знаходився під впливом пережитого за цих п’ятнадцять хвилин біля воріт храму.

О десятій годині розпочалось служіння. Я почув спів духовного гімну, що лунав з церкви. Але красива мелодія не могла заспокоїти мого обурення та подиву від лицемірства. Я підвівся та направився до входу. Зайшовши в середину, я побачив доволі красиву картину – молоді та похилого віку люди, що заповнили все приміщення, разом співали, прославляючи Бога. Дивлячись на це, в моїх думках розпочалась боротьба. Я поділився на дві протилежні точки зору. Одна говорила, що все це лише зовнішня обгортка, яка прикриває собою всю порочність цих людей. Натягнувши на себе шкіру вівці, вовк все рівно залишається хижаком. Надівши на себе ризи священика грішна, не досконала людина все рівно залишається під впливом свого грішного єства, батьком якого є Люцифер. Інша ж моя сторона говорила про те, що переступивши поріг цього дому молитви, навіть найбільш отруєна гріхом людина, залишає весь бруд свого порочного життя за порогом церкви. І наситившись духовним хлібом, вона виносить його з собою, щоб понести в повсякденне життя. Ніби маяк в нічний час для корабля, так і слово, почуте в храмі, освічує людині її життєвий шлях. Кілька хвилин я стояв у проході. Мої думки були схожими на дві чаші терезів які порівнялись між собою. І я не мав аргументів, які надали б одній з них більшої ваги.

Що ж робити? Я вагався. Але ось, серед усіх людей мій зір відокремив Іру та Машу. Вони стояли поруч одна біля одної. Тримаючи в руках кригу зі словами духовного гімну. В ту мить вони були схожими на двох ангелів. Важко передати словами мій подив від такого швидкого перевтілення. Я не розумів як таке може бути. На пам’ять приходили наші зустрічі в обідній час, розмови про духовне, чисте, не порочне, святе. Я пригадував їх красиві, світлі обличчя, які дивились на мене ясним поглядом, що вселяв віру в те, про що вони розповідали. Але наша коротка розмова сьогодні перекреслила це все. Насправді, вони не вірили в те, про що говорили нам в їдальні. Віра їхня видалась мені зараз порожньою, позбавленою сенсу. В мене не було більше жодних коливань. Як тільки люди доспівали та, закривши свої книги зі словами гімну, сіли на стільчики, впевненою, але повільною ходою я направився в бік кафедри. Погляди людей були зосереджені на мені, я відчував це. Мабуть, не часто до них в церкву заходять люди в такому одязі, який зараз був на мені. Дійшовши до кафедри, я зупинився. Витягнувши з кишені целофановий пакет, я поклав до нього шапку, яку тримав у руці з того часу, як переступив поріг церкви. Я зняв з себе курку безхатченка, під якою на мені був светр. Куртку я також поклав у пакет.Знявши з себе наліпні вуса, я почув тихі перешіптування людей. Здається, дехто з них мене впізнав. Я взяв до рук консервну банку, яку перед цим поставив біля себе на підлогу і, тримаючи її перед собою, сказав: «Це все, що я назбирав для вас, для завершення будівництва вашого Будинку молитви». З цими словами я перехилив її догори дном. Копійки, що їх вкинули двоє літніх людей, впавши на підлогу, покотились в різні сторони, порушуючи тишу, що запанувала в церкві. Я також мовчав, намагаючись впіймати хоч один погляд. Але майже всі очі присутніх у церкві людей відвернулись від мене так само, як відвернулись вони і від безхатченка, який кілька хвилин тому сидів біля входу до храму. Та цього разу люди ховали свої очі не від мене, вони ховали їх від себе та один від одного. Я простояв біля кафедри ще кілька хвилин не говорячи більше ні слова. А потім, пригадавши як хтось порівнював людей з гарячими вуглинками, щоб не замерзнути в цій церкві, я так само повільно, але впевнено направився до виходу, подумавши про те, що гаряча вуглина жадатиме як найшвидше покинути цю церкву, щоб не охолонути в ній. Вийшовши на вулицю, я відчув сильний біль в області грудної клітини. Це моя хронічна хвороба серця дала про себе знати. Сильне хвилювання примусило битись моє серце швидше. Тепер мені терміново потрібні були ліки. Зробивши над собою велике зусилля, я направився в бік машини. В аптечці свого авто я завжди возив з собою цей медичний препарат. Дійшовши до калитки, я вчепився за неї, та від болю впав на сніг. Менш ніж за хвилину моя впевнена хода змінилась протилежним. Це не той кінець, якого мені хотілось би. Але в ті хвилини я подумав саме про це. Про те, що моє життя ось зараз може завершитись. За одну мить перед очима промайнуло все моє життя, від днів мого дитинства, і до сьогодні. Ось, свідомість повернула мене до того дня, коли я робив своїперші в житті кроки. За кілька метрів я побачив свою матір. Молода, красива дівчина стоїть біля ялинки у дворі нашого будинку.Простягнувши до мене свої ніжні руки, вона кличе до себе, заохочуючи своїми обіймами. А я, ще зовсім дитя, з притаманним тільки дітям, щирим сміхом, біжу їй на зустріч. Біжу незграбно, падаючи та підіймаючись, падаючи та знову підіймаючись. Але ось я в черговий раз упав. І цього разу, мабуть, не для того, щоб піднятись знову.Можливо, настав час звернутись до Бога в тихій молитві, переглянувши своє життя.

Жодна людина з церкви не виходила. Я корчився від болю, і нікому було подати мені пігулку, хоча за десять метрів від мене близько п’ятдесяти людей, не помічаючи мене, мабуть, продовжували співати, перебуваючи в своєму, особливому світі. Заплющивши очі, я відкинув голову назад, відчувши, як холодний сніг намагається загасити мій жар. Але йому це видалось не під силу. Мабуть, це все, сказав я собі, відчуваючи, як моє серце от-от вилетить з грудей.

Але ось, я помітив, як до мене наближається чиясь тінь. Я спробував дати знак, що потребую допомоги. Та хтось невідомий, схоже, й сам це вже помітив. Він ішов в мій бік безтурботною ходою, скоро наблизившись впритул. Я впізнав його. Це був той самий безхатько, у якого я ще кілька днів назад обміняв свій одяг на його лахміття.

Підійшовши до мене він сказав: «Гей, що це ти розлігся на снігу? І не боїшся застудитись?»

Я намагався пояснити йому ситуацію, але дихати стало дуже важко. Щоб зберегти сили, що в мене знайшлись я спробував показати йому мій стан жестами рук.

— Я впізнав тебе – промовив він – ти той дивак, що віддав мені свою куртку, в обмін на мої старі речі. А ось і вони.

Тут він вказав пальцем на брудний, зі специфічним запахом одяг, що лежав біля мене в пакеті та продовжив: «Але не думай, що я погоджусь віддати тобі твій одяг назад в обмін на це лахміття. Мабуть, я піду».

Він зібрався вже йти, залишаючи мене лежати на снігу.

— Заждіть! – зібравши в кулак останні сили, я вчепився за його ноги – Ви ж зараз в моєму одязі. Подивіться, в кишенях куртки мають бути ліки.

— Відпусти мене, я мушу вже йти. На мене чекають в іншому місці.

— Послухайте, якщо я не вип’ю цю пігулку, то через кілька хвилин моє серце може зупинитись.

Я говорив правду. Тиск піднявся до критичної межі. Я лежав на холодному снігу, але відчував зовсім протилежні відчуття – жар обпікав мене як з середини так і з зовні.

— Гляньте на мене – звернувся я до безхатченка – уважно гляньте.

— І справді – промовив він – щось ти геть кепсько виглядаєш.

Він помітно заметушився. Я вже бачив лиш його темний, ніби тінь, силует. Він забігав, закружляв навколо мене, ледь чутно повторюючи одне лиш запитання: «Що ж робити, що ж робити?»

— На Вас зараз моя куртка. Покваптесь, можливо в кишенях є мої ліки.

— Так, там були якісь пігулки. Я пам’ятаю це. Я вже вивертав кишені твоєї одежі. Але я не пам’ятаю, чи не викинув їх часом.

Тремтячими руками він почав перевіряти кишені знову. І тут я заспокоївся. Він не викинув мої ліки.

— На, ось, тримай – він подав мені пігулку.

— Де, я не бачу, я вже майже нічого не бачу…

Безхатченко підніс пігулку до мого рота. Потім іншою рукою натиснув на м’язи, які тримають нижню щелепу. Вона опустилась, ніби за наказом. Мій спаситель вкинув пігулку мені до рота.

— Ковтай – сказав він.

А далі сталось те, що вразило мене більше, ніж будь яка проповідь:

Він сів біля мене на холодному снігу, поклавши мою голову собі на коліна, та почав розтирати снігом мої руки, щоки, лоб. В ті хвилини мені було байдуже, що від нього не зовсім приємно пахло. Мені було байдуже, що його борода була запущена, а волосся вже кілька місяців не бачило перукарських ножиць. Він рятував моє життя зараз. Я ж думав над тим, чи не прогнівив я часом Господа Бога своїми дослідами глибин людських думок? Чи входить до моїх повноважень оцінювати духовність інших людей, і чи дозволено це взагалі людині?

Я залишився живим. Мені ставало краще. Тиск поступово зменшувався, повернулась гострота зору. Жар залишав мене. Але впевненості, що небезпека минула в мене не було. Я попросив безхатченка допомогти мені дійти до машини. Він допоміг мені підвестись, дозволивши обпертись на себе. Так ми дійшли до авто. В машині лежав мій мобільний телефон. Викликавши швидку, я подякував безхатченку розуміючи, що сьогодні його роль та місце в моєму житті переоцінити не можливо. Він залишився чекати машину швидкої допомоги разом зі мною.

Швидка приїхала доволі скоро. Оглянувши мене, лікар порадив поїхати до лікарні щоб остаточно переконатись, що загрози життю немає.

— Як Вас звати? – звернувся я до безхатченка.

— Михайло. – відповів він.

— А мене Саша.

Я потис йому руку, подякувавши за спасіння мого життя та подарував свою візитку.

— На ній написаний номер мого телефону. Зателефонуйте мені, обов’язково зателефонуйте. Я щось для Вас придумаю.

Він взяв візитку. Але на його обличчі я побачив сумнів. Він жив поруч, але в паралельному світі. І ці два виміри, хоч і знаходяться один біля одного, але протилежні на стільки, що поєднати їх практично не можливо.

В лікарні я провів всього кілька годин. Лікарі взяли деякі аналізи, ще раз перевірили тиск і відпустили додому, призначивши чергове обстеження на наступний тиждень.

Слідуючого дня я поїхав до книжкового магазину та придбав Біблію. Мене зацікавили теми, які ми обговорювали з Ірою та Машею. В мене виникло бажання не зупинятись, але продовжувати читати цю книгу далі. Тепер ми читали її втрьох: я, Сергій та Світлана. Ми намагались залишати трішки обіднього часу щоб за столиком все тієї ж їдальні, що навпроти нашого офісу, прочитати наступні глави цієї книги. З часом ми почали дивуватись, як звичайні приклади життя біблійних героїв перевертали наше уявлення про закони спілкування між людьми, між людиною та Богом. Два, всього два принципи, такі прості, ясні та зрозумілі перевершували своєю досконалістю всі закони, які створили люди. «Люби Господа Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї! Це заповідь перша! А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе! Нема іншої більшої заповіді над оці!» Євангеліє від Марка 12:30-31.

Нажаль, ті дві дівчини, що називали себе віруючими, і яких я звик бачити в своєму офісі ледь не щодня, жодного разу більше не приходили. Мабуть тому, що окрім своїх журналів та книжок, їм більше нічого мені запропонувати…

Олександр Магаліс

Ілюстрація: джерело

Рубрика: Искусство


Комментарии (2):

RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2016
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.