Дві Діани

21-03-2015, Комментариев нет Просмотров: 329

little_girlВін схилився над її ліжком, притискаючи до себе її маленькі рученята, рученята чотирирічної дівчинки.

Мов хвилі під час шторму – нахлинули на нього спогади: ось він вперше бере її на руки, ще зовсім крихітне, безпомічне створіння. Всі свої почуття, всю свою любов він ладен покласти до її ніг. Ось він показує їй небо, сонце, зелене листя – весь досяжний оку світ. А вона поглядає на нього, і так по дитячому посміхається, ніби хоче сказати: «Татку, поглянь краще в мої очі! Ось де справжній світ. Зараз я тобі про нього розповім».

Він пригадує ту невимовну гордість, коли вона вперше назвала його батьком. Щось перевернулось у його свідомості, бо він відчув себе таким – вже батьком.

Ось пам’ять переносить його на святкування третьої річниці її народження. Вона справжня красуня, його донечка. В цей день на ній була сукня Дюймовочки. Дім, повен гостей, обвішаний святковими стрічками. Побажання щастя, здоров’я лились ніби гірські потоки. Гості перечитали майже всі обітниці Святого писання, присвячуючи їх іменинниці. Посмішка щастя не сходила з її обличчя. Йому здавалось, що в цілому світі немає дитини щасливішої, ніж його Діана.

Подумки він вже планував її майбутнє на багато років уперед. Збоку його сім’я і справді виглядала дуже щасливою. Він одружився одразу по закінченні університету, вже маючи досвід роботи у своїй галузі та перспективну посаду в доволі відомій компанії. Його дружина, надихаючись своїм чоловіком, почала відвідувати святкові служіння в церкві, втілюючи ще одну його мрію – сім’я, що віддана Господу Богу та християнським цінностям життя.

Через рік їхньому щастю не було меж – народилась Діана. Ніхто і ніщо не могло стати перепоною на їхньому шляху до щастя. Аж раптом хвороба…

І ось зараз, притискаючи до себе її маленькі рученята, він інстинктивно намагався вирвати свою дитину з безжалісних рук, що знаходять насолоду в людському горі. Вперше він відчув свою безпомічність, безпорадність.

— «Татку, почитай мені щось».

— «Що тобі почитати, доню моя?»

— «Почитай мені оповідання, про ту дівчинку, яку воскресив Ісус».

— «Добре, доню, зараз прочитаю». Він відкрив біблію, і почав читати дев’яту главу євангелія від Матвія. З кожним словом його голос ставав все слабшим і слабшим, до горла підступав камінь.

— «Татку, а мене Ісус також воскресить?» , – спитала вона коли батько дочитав главу до кінця. Після цих її слів він більше не міг стримувати сліз, і заплакав.

Це були останні слова його доньки при житті. Її оченята завмерли на одній точці, дихання зупинилось – життя завершилось… Дружина сиділа по іншу сторону ліжка. Вона розуміла на скільки серйозна хвороба гнітить організм її доньки, і що допомогти може хіба що диво. Але в це диво вона не вірила, і не чекала його. Ще до цього фатального дня вона почала втрачати цікавість до життя. Її внутрішня сила згасала пропорційно з життям дівчинки.

На території лікарні де лікувалась Діана, через якихось десять метрів від онкологічного відділення, знаходиться пологовий будинок. За день до описаної вище події до пологового будинку привезли вісімнадцятирічну породіль. Дівчина ще до народження дитини вже твердо вирішила її позбутись. На свою вагітність вона дивилась як на не бажану подію свого не вдалого студентського роману. Милий її серцю хлопець, дізнавшись про стан своєї коханої, одразу зник. Наслідки їхньої юнацької пристрасті повністю лягли на її плечі. Позбавлена підтримки людини якій вона довірила все на світі, ба навіть саму себе, вона не змогла почути в своїй душі мелодію тієї тоненької струни, що має назву – материнський інстинкт.

Їй здавалось, що не зрікшись цієї дитини, вона опиниться за межею розуміння своїх батьків, зруйнує все своє життя. В таємниці від них, вона вирішила залишити цю дитину в пологовому будинку. Під час пологів вона не видала жодного зойку. Страх, що про її вагітність дізнається хтось із тих людей, яким вона найменше хотіла про це розповісти, на підсвідомому рівні примушував її переносити всю біль пологів мовчки. І ось настала мить народження нового життя. Найціннішого і найдорожчого для неї життя, на яке вона не схотіла навіть глянути.

Так сталось, що вікно пологової палати розташовувалось навпроти вікна тієї палати, де знаходилась Діана. В останнє притиснувши до своїх грудей вже не живі дитячі рученята, її батько звершив коротеньку молитву, рівній якій не було за все його життя. В ній він просив у Господа прийняти дівчинку до Своїх осель.

Нестерпний біль здавив його груди роздираючи серце навпіл, очі накрила темрява. З його вуст пролунав несамовитий стогін якраз в ту мить, коли зі сторони пологового будинку донісся плач щойно народженої дитини. І в цю мить його серце зупинилось.

Людський плач привернув увагу двох ангелів. Зустрівшись на тому місці де злились в єдине стогін розбитого горем батька, та крик щойно народженої дитини, вуста якої ніколи не знайдуть материнських грудей, вони поглянули один на одного… Один, що звідав на Собі життя безпомічного Батька, та покинутої Дитини. Інший, що ніколи не рахувався з батьківськими почуттями, та не відає що таке батьківська любов.

Очі першого Ангела наповнились сльозами. В душі Цієї Істоти знайшлось місце для співчуття, але не було можливості щось змінити. Маючи силу повернути сміх в уста померлої Діани, дати щасливе дитинство щойно народженій дівчинці, тим не менше Цей Ангел мав зберігати баланс між добром та злом. Цей баланс, як лещата, сковував Йому руки, примушуючи стримувати Себе до певного часу. Ім’я іншого ангела – Люцифер.

Діану та її батька поховали через два дні на міському кладовищі. Її матір, Світлана, в день смерті своєї доньки та чоловіка, втратила відчуття свідомості. Ні з ким не спілкуючись, в цьому стані вона пробула наступні сім днів.

Через місяць Світлана повернулась до лікарні щоб розпитати про долю покинутої дівчинки, що народилась в день смерті її доньки. Дізнавшись, що дівчинку віддали до дитячого будинку, а біологічна матір підписала всі документи пов’язані з відмовою від дитини, Світлана вирішила домогтися дозволу на удочеріння дівчинки. Ще через два місяці їй дозволили забрати дитину з дитячого будинку. Ставши прийомною матір’ю, вона дала дівчинці нове ім’я – Діана.

Пройшло два роки. Пролетіли ніби два дні. Світлана, заклопотана маленькою донечкою, здавалось, звиклась з важкою втратою. Але погляд її змінився назавжди. На обличчі, як і на серці, відбився рубець, який дорослі люди називають просто – життя. Навесні, як стало на погоду, Світлана вирішила сходити на кладовище щоб після зими привести до ладу могилки.

— «Мамо, а хто тут намальований?», – запитала Діана вказуючи на пам’ятники Діани, та чоловіка Світлани.

— «Це твій батько. А в цій могилці спочиває твоя старша сестричка, яку також звали Діана. Вони сплять, але прийде час, і вони прокинуться. Тоді ми завжди будемо разом, і ніколи більше не розлучатимемось».

Світлана заплакала. Віра – це все, що в неї залишилось. І вона трималась цієї віри, міцно трималась. Бажання знову побачити свого чоловіка, притиснути до грудей свою донечку – було найбільшим бажанням її життя. Вона не розуміла чому так сталось, не розуміла чому той Бог, Якому її чоловік був відданий понад усе не прийшов на допомогу. Але остання його молитва завжди лунала в її свідомості. І навіть зараз, коли його вже немає, вона не наважувалась піддавати сумніву те, у що він вірив.

На кладовищі, пригадуючи історії життя деяких людей, зупинились два ангела. Один згадував життя людей, імена яких, перетворившись на легенди, навіть після смерті витають по різних куточках Всесвіту. Ці імена переповідаються від малого до великого, переповнюючи небожителів гордістю за деяких із занепалого роду людського. Наблизившись до Світлани, але залишаючись непоміченими, їхні погляди зустрілись… Один, що вкравши Світ, згодом втратив його разом зі своїм життям. Інший, що втративши життя, в подальшому повернув разом з ним і Світ.

Останній, глянувши на Світлану та її маленьку донечку, підняв над ними Свої руки, та виголосив благословіння. Він знав, що в призначений час відновить цю сім’ю, зітре кожну сльозу з очей, залікує всі рани. Він стиха посміхнувся, та скинув для маленької Діани з дерева весінній листочок, що мав форму серця. Деякий час Ангел милувався дитиною, ледь стримуючи бажання погратися з нею, такою цікавою, та по дитячому кумедною. Він був змушений приховувати Свою присутність стримуючи рівновагу між світлом та темрявою. Тому, що не міг дати останньому повну свободу дій.

Олександр Магаліс

Ілюстрація: джерело

Рубрика: Искусство


RSS канал Следите за поступлением новых комментариев к этой статье через RSS канал

Оставьте свой комментарий к статье:

Для форматирования своего комментария (жирный, курсив, цитировать) - выделите текст в окне курсором и нажмите одну из кнопок форматирования. Более подробно об этом читайте на странице "Помощь".
Если Вы желаете исправить свой комментарий или удалить его - напишите нам в редакцию.
Запрещается размещать комментарии через прокси-сервера, с целью скрыть свои данные.
Запрещается размещать комментарии с использованием множественных фиктивных имен с целью создать видимость участия в обсуждении группы людей. Постоянные псевдонимы допускаются.
Запрещается размещать в комментариях URL ссылки на статьи, размещенные на сайтах враждебных к Церкви АСД или призывающих к расколу, независимо от изложенного там материала.
Если, по Вашему мнению, какой-то комментарий является оскорбительным или унижающим Вас или Ваши религиозные верования, или является таковым в отношении других читателей - напишите нам в редакцию. Мы рассмотрим этот вопрос, и если нужно, примем меры.
© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2016
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.