Поезія Юлії Лазаренко

Небо похмуро-тужливе свинцем налягає вниз.
Проллється безтямна злива рясними потоками сліз.
Обтяжливий смуток осені… Йому не ввійти в мої сни.
Бо в серці звучить стоголосо дзвінке відлуння весни.
То в ньому іскряться спогади. І сяють ясним вогнем
Прониклива світлість погляду, незнано-солодкий щем.
Тривожно-п`янке до млості невловиме ім`я твоє.
Не потрібно нічого. Просто я щаслива тим, що ти є.

***
Нанизавши дощів намисто
Осінь вперто спохмурить світ.

Золотаве полум’я листя
Не зуміє його зігріть.

В чому ж сутність? В чому причина?
Серце в змозі стерпіти біль.

Тільки б знов зустріти очима…
Це сильніше моїх зусиль.

Незглибимий, пронизливий смуток,
Доброти й туги злиття.

Вже не зможе душа забути
Те, що стало її життям.

Чистота, невимовне світло
Крізь сум’яття тривожну тінь.

Все навколо раптово зблідло
Як в ясні хвилини прозрінь.

Це, можливо, лише божевілля.
Стільки в світі таких божевіль!

Тільки як би я сильно хотіла,
Щоб те серце не краяв біль.

Щоб його не зламав ніколи,
Загасивши вогонь надій,

Невблаганно-жорстокої долі
Знавісніло-рвучкий буревій.

Нелюдську мати силу треба,
Щоб не впавши пройти цей шлях.

Та над нами – долоні неба.
Моя віра долає страх.

І минатимуть дні і ночі,
Ряба суміш днів і ночей…

Я лиш знову відчути хочу
Ту глибинність твоїх очей.
Чомусь вийшло таким чином.

***

У цьому мінливому світі,
Що пилом встеляє обрій,
Як серцю потрібне світло
Очей сонцесяйно добрих.

У них – височінь осіння,
Її відбиття чарівне.
Яке незбагненне проміння!
Душі людської проміння!

І ця доброта безкрая –
Духовна краса нетлінна.
Такою, напевно знаю,
І має бути людина.

Безцінний дарунок неба.
Це сонце моєї долі
В очах, що ввібрали в себе
Осіннього смутку колір.

***

Родом з дитинства
Всі ми родом з дитинства, з чарівної країни,
Що п’янить ароматом духмяних садів,
Тихим леготом птаства безжурної днини.

Мабуть, кожен сюди завітати б хотів.
Та дитячі роки ми вернути не в змозі,
Журавлями стрімкими летять в небуття.

Їх з легеньким жалем пригадаєм в дорозі,
Як найкращі хвилини земного буття.

Хоч не вдасться в дитинство білета купити,
Все ж у мріях можливі такі чудеса.

Тож пориньмо у казку – і знову ми діти,
Перед нами відкрита нетлінна краса.

Чарівний корабель подарує нам крила,
Свіжим подихом вітер торкнеться долонь.

І покірно розгорнуться ніжні вітрила,
Серед моря холодного світлий вогонь.

Буде подорож наша стрімка й неозора,
Повна радості, теплих, палких сподівань.

І відкриються кожному рідні простори,
Власний світ нездійсненних дитячих бажань.

***

«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», — хочу розпочати словами геніальної Ліни Костенко, що стала для мене взірцем не лише вражаючого таланту, а й непохитної моральної сили, духовної снаги і стійкості, що не згасають під впливом найжахливіших перешкод. Поезія дарує життєву енергію і мужність твердо встояти перед мороком зневіри і безсилля, надихає й інших на неухильне дотримання і відстоювання власних принципів, невтомну боротьбу, освітлює нескінченну низку обтяжених турботами й проблемами сірих буднів вогнем непоборного завзяття і тихою розрадою. Мої перші поетичні спроби припадають на період початкової школи, коли ще зовсім наївні дитячі віршики були втіленням казкових мрій і вигадок, свідченням захоплення красою довкілля, замилування неповторністю природи, емоційними спалахами від «спілкування» з домашніми улюбленцями. Згодом знайшлося місце у моїй рукописній збірці і для Книги книг, особисте усвідомлення значення якої я також висловила в одному з віршів. Багатогранна палітра почуттів, що бурхливою круговертю нуртують у стривоженому серці, зворушення і щира вдячність, глибока прихильність, незглибима радість і біль безнадії, виснажливе хвилювання, тремкий неспокій і примарна надія на неможливе, піднесена до рівня життєвого змісту, — часом і не виллєш на папері всю цю каламутну суміш внутрішнього світу, створену, як правило, на основі власних ілюзій. Втім, я намагаюся. Іноді поезія стає єдиною втіхою, єдиним свідком відчаю і заповітних прагнень, надійним зберігачем історії непростого становлення моєї особистості, літописцем мого захованого і невідомого світові зовсім іншого, потаємного внутрішнього життя, завдяки якому, можливо, я в змозі залишатися собою, такою, якою мене звикло бачити оточення.

Юлія Лазаренко у VK: http://vk.com/id213557775