Світло з небес

29-11-2013, Просмотров: 426

Знову не взяли! Мабуть на співбесіді щось не те я бовкнув. А може вигляд у мене якийсь не такий. Ні, просто я нездара й невдаха.

Хто ж його знає, яким мені мало б бути, щоб якось його бути. Додому не піду! Що знов маю казати дружині? Вона ж упевнена, що хто шукає роботу, той має її знайти. А я або ледар, або замилюю їй очі своїми ніби-то пошуками. І на шиї у неї теж більше сидіти не можу і не буду. «Гусь свині не товариш». Вона заробляє, вона може, а я ні. Я нічого не можу, не можу вдіяти в цьому лабіринті життя. Хіба що блукати.

Під горло, як в дитинстві, підкотило кляпом, і перебило подих, а на очі навернулися сльози. Тіло все обім’якло, мовби випатрували його. Якась темрява, суцільна тінь затягнула все нутро. Руки гойдалися безвольні і пусті.

Треба ж, ще й пакет з документами десь посіяв. Може на лавочці біля входу в офіс супермаркету, звідкіля вийшов ошелешений відмовою, і просидів якийсь час приходячи до тями. Треба позирнути. А навіщо?

Нічого вже я не хочу. А більш за все ні в яке рабство я не піду. Хай живуть тут, блукаючи, а я вже не хочу!Милостиня мені теж від цього нудного світу не потрібна.

Огледівся. Люди вешталися хто куди. Самі в собі. Звісно, нікому і ні до кого діла нема. Всі чужі один одному, і в кожного якесь своє особисте життя. Там десь воно є. А оце життя, що на вулиці, всіх обходить. Вони до нього не мають жодного стосунку. Мурашки, й ті якось більш згуртовані, бо роблять якусь спільну справу, а ці – ні, кожен сам собі на умі. Всі один одному тільки заважають. Один з одним воюють за місце під сонцем, або ж хоча б за місце в автобусі. Рвуться кудись один поперед одного, а куди й самі скоріше не знають. Куди ж їм все-таки треба.

Як заведені кимось на якийсь короткий чи більш тривалий час. А от я в цьому житті, чи в автобусі, чи метро, на вулиці – та мало де, всі вони чужі один одному, а поряд опинились просто випадково, і бачити нікого не хочуть, і знати також. Жити своїм особистим життям – це здається найголовніше. А яке там в чорта життя? Одна видимість.

Така собі ілюзія життя. Кожному погано бути непотрібним, незрозумілим, самітнім, а виду, бач, не подають. Все в них окей! Все «по делу»! Тільки я один оце без діла і геть заплутався у цьому людському лабіринті життя. На якусь мить навіть здалося, що це мертві встали з могил і ходять, щось із себе вдаючи. Аж смішно стало. Такі неодухотворені і пусті вони всі були. А може й я мертвий? Отакий собі ходячий, але не живий, або живий якось не по-живому. Як же все безглуздо! Яка нудна оця метушня. Кому вона потрібна? Навіщо? А що як і оту другу половину, що ще рухається в мені – зупинити. Точно! Це гарна думка. Сміху менше в цьому світі буде. Бо одна половина без другої, це дійсно смішно, а де знайти другу, як її одухотворити, хто ж його знає.

А ось і хмарочос! Трохи піднятися, трохи напружитися, а ще трохи політати – і все. Народився, щоб отут по землі лазити неприкаяним, а тут можна наостанок і політати! Хай так воно і буде. Набридло оте, з ранку до вечора, вештання. Одноманіття нікому не потрібне, а заради чого? Заради того, щоб вижити, щоб жити з ранку до вечора, як в якомусь колі. Воно давно вже замкнулося, а треба вдавати, що ти все ще кудись ідеш. Куди?!

Ось вже і другий поверх, і третій. Ти ба, які віконця цього хмарочоса химерні. Такі собі «глазочки» з потойбіччя – світлі й радужні.

Знову розболілась спина. Голова теж стала чогось горіти і паморочитися. Нічого, зараз я вас заспокою. Досить мені вже оцих “болить” та “невмоготу”. Що-що, а це я зможу! Ось вже і десятий, здається, поверх. Куди ще вище? Мабуть досить. А ноги чомусь не хотіли зупинятися і почимчикували далі. Ти ба! А тут ще чи в вухах задзеленчало, чи й справді хто спитав, «Що ти тут робиш, Богдане?», «Що то ти тут робиш?». Зупинився, огледівся. Ні, нема нікого. То що ж це? Може то ноги човгаючи вибивають оті слова? Пішов тихше, прислухаючись. І знову: «Що ти тут робиш, Богдане? Що ти тут робиш?»

Сів прямо на сходинку і, обхопивши голову руками, закрив очі. Стало темно і лячно. А й справді, що я тут роблю? І що це за грець такий мене стримує? І тут перед очима спалахнуло біле дуже яскраве світло. Так, так, перед закритими очима виник дивний промінь світла і показав піднімаючись до гори Богданові око Боже. Господи, на мене дивиться Бог! Він мене бачить!

Враз стало так соромно, так не по собі. Пильно вдивляючись в саму душу знову спитало «Що ти тут робиш, Богдане?»

– Я ось вирішив піднятися, щоб політати, а що?

– Навіщо?

– Так уже речі у цьому житті склалися. Не маю що робити оце, то думаю треба із цим кінчати.

– А ти хоча б пильніше приглядався до цих речей, щоб зрозуміти їх суть? Навіть рослина спершу пускає корні, а потім вже дає плід, а ти пішов геть не тою дорогою в своєму житті. Ти весь свій час витрачав на зовнішнє, а не на глибинну суть речей.

– Та хіба це мого розуму справа? Все тут якось чудернацько заплутано. Куди, що, як, аж голова обертом. Це просто лабіринт життя, і я в ньому заплутався. У мене тільки один вихід тепер.

– Ти бачиш оце світло?

– Так, я бачу. Тільки не знаю звідки воно. Бо я маю ж закриті очі.

– Воно в тобі. І маючи його, гріх великий чиниш. Маючи це світло, ти здатний на дуже великі справи у цьому житті. Це ж треба отак закаламутити нас, щоб дійти до такого гріха! А я беріг тебе як зіницю ока.

– То що ж мені тепер робити каламутному та неприкаянному?!

– Іди за світлом.

І враз сяйво стало підійматися ще вище до неба по сходинках хмарочоса, і Богдан із закритими очима рушив покірно за ним, а коли зійшов аж на покрівлю, світло показало йому землю.

– Що, плигати, чи що? – запитав Богдан і розкрив очі.

– Поглянь, Богдане, спершу на свій лабіринт згори.

Богдан стояв зачарований і закляклий.

– Що це? Господи, яка ж краса!

Перед ним під променями сонця сяяло повітря. Ти ба, а на землі весна! Як же я раніше цього не помічав? Що вже прийшла весна!

– Весна, зима, літо чи осінь – це все Божий світ. Він завжди живий, і наповнює великим сенсом життя.

– Сенсом? А яким сенсом? Бо ж я через те, мабуть, і загубився у цьому світі, що не маю ніякого сенсу.

– У тебе є добре ім’я, добра земля, добре серце, що ще треба чоловікові, щоб стати людиною?

– Бачити! Я ось із закритими очима краще бачу, краще з тобою Боже ніж без Тебе.

– Отож бо, без Мене не можете нічого, тож не забувай про це і будь сином не пітьми, а сином світла!

– Так, так. Останнім часом я дійсно більше став жити вночі, ніж вдень. Телевізор, нічний клуб і таке інше. Я зовсім не мав часу спати. Може від цього я й перестав бачити людський сенс життя і заплутався.

– Твоя біда в тім, що ти ще взагалі не прокинувся в цьому житті. І вдень і вночі тебе узяв в полон сон легкості примітивного життя, яке позбавлене духовного сенсу. Цей сон дуже небезпечний, бо робить людину байдужою, яка живе по інерції, по дурній звичці – просто жити з ранку до вечора без кореня, а тим паче без плода.

– Але ж я нічого поганого в цьому житті не роблю. Я така собі звичайна людина.

– То що ти тут робиш Богдане? Навіщо ти прийшов сюди? Отож бо! Тобі вже давно час, дитинко, прокинутися і почати жити, а ти потерпаєш від поразок життя, не тому, що ти робив щось погане, а тому, що ти ще не жив, а тільки спав. Бодрствуй, бо на тебе чекають великі справи, і не будь сином пітьми, а будь сином світла. Вибери, нарешті життя та йди за світлом.

– Так, так, я, здається, розумію. Це, видно, як заснути за кермом автобуса та ще й вночі. Кінець буде один – трагедія для водія і для всіх, за кого він відповідає.

– Поглянь Богдане, скільки їх, отих, за кого ти відповідаєш.

На плечі Богдана лягли дві руки і підвели його до краю покрівлі. Та йому зовсім не було страшно. Навпаки. Весь він був наповнений оцим безкінечним білим сяйвом, а воно тепер давало йому таку міць і силу – якої не звідував ще в своєму житті. Хоча інколи все ж у нього і були проблески тепла, світла і радості. Тоді підступала сила і, здавалося, він міг багато чого у цьому житті, але ж потім знову через якусь мить всередині мрякло і сіріло. Все було тоді важко і неможливо. А тепер оці руки і це сяйво наповнило до останку кожну клітину його єства, і він нарешті прокинувшись зрозумів себе. Бо він же не просто якийсь один такий собі чоловічок, а він відтепер син Божий, син світла. Бо Господь і є світло, і немає у Ньому пітьми ніякої, а ще Він є Любов, бо чого б оце тепер перед очима був не лабіринт, де блукали люди, а там ходили ті, яких він понад усе любив усім серцем.

Він тепер хотів жити для них, щоб дати їм часточку свого вже, від Бога, світла. Більше вже не було роздвоєності на половинки, почував себе цільним і сильним.

– То ж де, Богдане, твій лабіринт, в якому ти заблукав?

– Ні його вже нема. Тут з висоти видно все, як на долоні. Онде зустрілася пара закоханих, а он мати веде своє дитя, а он школярі поспішають до музею через дорогу. Просто вирує життя! Воно наповнене, яскраве і ясне. І жодних нема в ньому лабіринтів.

– Тож іди туди, до цього життя і не опускайся більше низько. Щоб не грішити тобі. Пам’ятай Мої руки. Вони підтримають тебе. Я вдихнув в тебе всього Себе, і Дух Мій завжди з тобою. Тільки не губи Його, не відмовляйся від Нього заради примітивного життя без Бога. Бо це – єдиний корінь усього і для всього.

На крилах злетів Богдан до землі, до людей. Там весь без останку поринув у цей людський водоворіт, і він не здавався уже йому таким сірим і мертвим, як мить тому, а навпаки. Бо тепер перед очима була весна осяяна світлом з неба. Всюди пахло життям, радістю і щастям.

Задзвонив мобільний. Приємний голос дівчини озвався радісно і щасливо:

– Ваші документи залишилися у нас в офісі. Ви добре зробили, що залишили їх тут. Ознайомившись з ними ретельніше ми все ж вирішили взяти Вас головним менеджером по продажу морепродуктів. На все добре, чекаємо на Вас.

А як я чекаю на вас, люди добрі. Людоньки мої, як чекаю! І який же я радий та щасливий жити!

Тетяна Дейна

Рубрика: Искусство

© Интернет-газета "ПУТЬ", 2006-2017
При использовании материалов указывайте эл.ссылку на цитируемую статью, в бумажной публикации – короткую ссылку на наш ресурс. Все права на тексты принадлежат их авторам. Дизайн сайта: YOOtheme GmbH. Техническая поддержка сайта: info@asd.in.ua

Христианский телефон доверия: 0-800-30-20-20 (бесплатно по Украине), 8-800-100-18-44 (бесплатно по России)
или с мобильного: Life (093) 50-157-80, МТС (066) 707-000-5, Киевстар (098) 707-000-5.